Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 16)

— Я не про це.

— Та знаю, — зітхнув він. — Можна я буду відвертим?

Я кивнув. Горло перехопило, говорити не міг.

— Ти вже раз намагався втекти — і це не спрацювало. Чому ти думаєш, що цього разу буде краще?

Я відчув, як горять щоки. «Втеча? Ось так він це розуміє?»

— Якщо ти про те, коли Кара й Аліса померли, то так. Мабуть, я тоді втік, — відрізав я. — Але то інше. Зараз мені ніби чогось бракує, і я не знаю чого.

— Криза довіри.

— Хочеш — так називай.

— Тоді я запитаю ще раз: як саме втеча може до­помогти?

Настала моя черга замовкнути.

Том не відривав погляду від дороги:

— Я не збираюся ображати тебе підбадьорливою промовою, Девіде. Якщо ти справді вважаєш за потрібне повернутися, звісно, їдь. Гадаю, ти пошкодуєш, проте це твій вибір. Але зробиш мені послугу до від’їзду?

— Звичайно.

Том поправив окуляри.

— Нікому ще про це не казав, крім Мері та Пола. Я йду на пенсію в кінці літа.

Я здивовано глянув на нього. Думав, він залишиться до кінця року.

— Через здоров’я?

— Скажімо так: я пообіцяв Мері. Річ у тому, що ти був одним із моїх найкращих учнів, і це останній шанс, коли ми можемо попрацювати разом. Якщо даси мені ще тиждень, я вважатиму це великою послугою з твого боку.

Якусь мить я сидів приголомшений. Але ж як акуратно він мене впіймав.

— Я попався, так?

Він усміхнувся.

— Так, влетів. Навряд чи можна порушувати слово, що дав давньому другові, правда?

Довелося розсміятися. Як не дивно, мені полегшало, я почувався вільнішим, ніж колись.

— Тоді гаразд. Тиждень.

Том задоволено кивнув. Він постукував пальцями в такт звуку труби, що долинав з динаміків автомобіля.

— То що ти думаєш про нову Денову помічницю?

Я дивився у вікно.

— Джейкобсен? Здається, вона досить кмітлива.

— М-м, — пальці продовжували вибивати на кермі ніжний ритм. — Приваблива, правда?

— Так. Мабуть, так, — Том нічого не відповів. Я відчув, як моє обличчя починає горіти. — А що?

— Нічого, — він усміхався.

Том зателефонував, попередивши морг, що ексгумовані останки вже в дорозі. Щоб уникнути перехресного зараження з тілом із хатини, їх обстежуватимуть в окремій секційній залі. Навіть імовірність плутанини може спричинити жахіття з доказами, коли вбивцю спіймають.

Якщо спіймають.

Коли ми приїхали, Кайл у коридорі розмовляв із двома іншими помічниками. Чоловік зупинився, щоб відвести нас до зали, яку він підготував, глянув нам за спини, ніби чекаючи — чи сподіваючись — побачити ще когось. І чогось з лиця спав, як зрозумів, що більш нікого немає.

— А Саммер сьогодні буде?

Спроба вдати байдужість не увінчалася успіхом.

— О, смію стверджувати, що вона з’явиться пізніше, — відповів Том.

— Гаразд, просто запитав.

Том незворушно провів його поглядом. Кайл ви­йшов із секційної зали.

— Мабуть, весна, — зауважив Том з усмішкою. — У всіх гормони грають.

Труну зі Стіпл-Гілл привезли, коли ми саме закінчили переодягатися в комбінезони та гумові фартухи. Її транспортували в алюмінієвому контейнері: одна труна вкладається в іншу, як саркофаги у Давньому Єгипті. Перед­усім тіло потрібно було відправити на рентген, тож Кайл з візком попрямував до кімнати рентгенографії.

— Потрібна допомога? — запитав він.

— Ні, дякую, впораємося.

— Томе… — сказав я. Щоб зробити рентген, останки треба вийняти з труни. Розкладання зменшило масу тіла, але я не хотів, щоб Том напружувався.

Він роздратовано зітхнув, знаючи, про що я думаю.

— Ми можемо почекати, поки прийде Саммер. Одно­го разу я вже втягнув Кайла в халепу.

— О, все гаразд. Мартін і Джейсон мене підмі­нять, — Кайл пожвавішав, коли згадали про Саммер. Со­ром’язливо всміхнувся. — Крім того, доктора Гікса зараз немає.

Том неохоче погодився.

— Ну, добре тоді. Можеш допомогти Девідові підняти тіло, коли ми сфотографуємо, — тут його телефон задзвонив. Том подивився на дисплей. — Це Ден. Краще відповім.

Том пішов у коридор поговорити з Ґарднером, а ми з Кайлом від’єднали великі затискачі, які тримали алюмінієву кришку.

— То ви британець, га? — запитав він. — З Лондона?

— Так.

— Ого. То яка ж та Європа?

Я боровся зі складною застібкою, тому знайшлася хвилина на роздум, як відповісти.

— Ну, чесно кажучи, досить розмаїта.

— Справді? Хотів би колись поїхати. Подивитися на Ейфелеву вежу, таке все. Я подорожував Штатами, але завжди хочеться кудись за кордон.

— Треба спробувати!

— Не за мою зарплатню, — він жалібно посміхнувся. — Отже… Саммер буде судово-медичним експертом, як доктор Ліберман?

— Гадаю, вона так і планує.

Він зосередився на наступних застібках, удаючи байдужість.

— Тобто вона залишиться в Теннессі?

— Може, ви самі її запитаєте?

Він кинув на мене жалюгідний погляд. Майже одразу опустив очі.

— О ні, я не можу. Я просто, знаєте. Міркую собі.

Мені вдалося не посміхнутися.