Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 60)

— Це неправильно, Девіде.

Я розсміявся. Не міг стриматися.

— Так. Невже ти цього не відчуваєш?

Навіть через свою радість я відчув сум Кари.

— Це наркотик, Девіде. Саме він змушує тебе почуватися таким щасливим. Але то омана. Долай її.

Я не розумів її занепокоєння.

— Ми знову разом. Хіба ти не цього хочеш?

— Не так.

— Чому? Я тут, з тобою. Тільки це й має значення.

— Це стосується не тільки нас. Або тебе. Вже не тільки тебе.

Перший подих холодного вітру пригасив мою ейфорію.

— Про що ти?

— Ти їй потрібен.

— Кому? Алісі? Звичайно, потрібен.

Але я знав, що вона говорить не про нашу дочку. Щастя, що сповнювало мене, руйнувалося. Вирішивши його не відпускати, я підійшов до столу й узяв з миски апельсин.

— Хочеш?

Кара лише похитала головою, мовчки дивлячись на мене. Я тримав помаранч у долоні. Відчував його вагу, бачив ямочки на шкірці. Міг уявити, як бризне сік, коли я почну обдирати шкірку, майже відчув гострий запах цедри. Я знав, що він буде солодкий. І так само знав, що рішення з’їсти його, відчути його смак стане актом прийняття. З якого шляху назад не буде.

Неохоче я поклав апельсин у миску. Відійшов від столу, знову сів, на серці було важко. Очі Кари сяяли, вона всміхалася.

— Оце ти й мала на увазі? Коли наказала мені стерегтися? — запитав я.

Вона не відповіла.

— Чи не пізно? — допитувався я.

Тінь перетнула її обличчя.

— Можливо. До цього йде.

Горло в мене стислося.

— А що з тобою, з Алісою?

Її усмішка була сповнена тепла.

— У нас усе добре. Не турбуйся про нас.

— Я більше не побачу вас, так?

Вона всміхалася крізь сльози.

— Тобі вже не потрібно. Більше не треба.

По моєму обличчю теж котилися сльози.

— Я люблю тебе, — промовив я.

— Я знаю.

Вона підійшла, обійняла мене. Я востаннє занурив обличчя в її волосся, вдихнув її аромат, не бажаючи відпускати й знаючи, що мушу зробити це.

— Бережи себе, Девіде, — сказала вона.

І тоді я відчув солоний присмак сліз на губах і зрозумів, що більше не чую годинника…

…І опинився в темряві. Я не міг рухатися й задихався.

Спробував дихати — не вдалося. Груди наче обмотані залізними стрічками. У паніці я спробував рвучко вдихнути, зміг з одним хрипом, ще з одним. Мені здавалося, наче я запакований у вату, вона заглушала для мене зовнішній світ. Було б так легко здатись і знову зануритися в це...

«Долай». Слово Кари знову вразило мене. Ейфорія, що панувала раніше, розсипалася попелом. Діа­фрагма тріпотіла, протестуючи проти кожного вдиху. Але з кожним мізерним вдихом дедалі більше повітря потрапляло в легені.

Я розплющив очі.

Світ перекинувся під шаленим кутом. Я намагався зосередитись, а навколо все пливло. Зрозумів, що над головою лунає голос Генрі.

— …Не хотів, щоб це сталося, Девіде, будь ласка, повірте. Але як тільки він її схопив, це вийшло з-під мого контролю. Що я міг зробити?

Я побачив, що рухаюся. Поруч зі мною повзла стіна. Зрозумів, що сиджу в інвалідному візку Генрі й мене штовхають коридором. Намагався сидіти прямо, та вдалося лише мляво розвалитися на візку. Кімната закрутилася ще більше, але все почало повертатися.

Генрі. Голка.

Дженні.

Я спробував вигукнути її ім’я, вийшло як стогін.

— Тихенько, Девіде.

Я повернувся, щоб поглянути на Генрі, й отримав ще один напад сильного запаморочення. Він тяжко спирався на візок, із зусиллям штовхаючи мене коридором.

Генрі йшов ногами.

Безглуздя якесь. Я спробував піднятись, але в руках не було сили. Знову впав назад.

— Дженні… швидка допомога… — мій голос був невиразним бурмотінням.

— Швидкої допомоги немає, Девіде.

— Я не… не р’з’мію…

Але я зрозумів. Принаймні почав розуміти. Згадав, як Дженні прокинулася, коли я привіз її до цього дому, як вона злякалася. «Не дай йому схопити мене!» Я думав, що вона марить, каже про Мейсона.

Не про Мейсона.

Я знову спробував підвестися. Кінцівки були мляві, мов желе.

— Та ну, Девіде, припиніть, — роздратовано пригрозив Генрі.

Я відкинувся назад, але коли ми рухалися сходами, спробував кинутися на поруччя. Крісло розвернулось і ледь не вивалило мене назовні. Генрі похитнувся, намагаючись відновити рівновагу.

— Прокляття, Девіде!

У коридорі крісло перевернулося набік.

Я тримався за поруччя, заплющивши очі, все знову попливло по колу. До мене долинув голос Генрі, захеканий, розлючений:

— Облиште, Девіде. Ви знаєте, це нічого не дасть.

Я знову розплющив очі: скуйовджений і спітнілий Генрі сперся на стіну переді мною.

— Будь ласка, Девіде, — в його голосі лунав щирий біль, — ви лише ускладнюєте все для нас обох.

Я тримався рішуче.