Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 59)
— Дженні, Дженні, це я, це Девід.
Очі її розплющилися.
— …Девід… — Це був шепіт, і моє полегшення скрижаніло, бо я вловив солодкий хімічний запах її дихання. Кетоацидоз. Організм почав розщеплювати власні жири, виробляючи токсичний рівень кетонів у крові. Їй потрібен інсулін, негайно.
А в мене з собою не було.
— Не розмовляй, — тупо сказав я, бо її очі вже знову заплющились. Усі сили, які вона знайшла, щоб заколоти Мейсона, вичерпалися. Пульс на шиї здавався ще слабшим, ніж раніше. «Боже, не зараз, не роби цього зараз».
Не звертаючи уваги на біль, що спалахнув у спині й горлі, я підняв її. Мене вразило, яка вона стала легка. Взагалі невагома. Мейсон так і не ворухнувся, але я чув його хрипке дихання, коли ніс Дженні до сходів. Нагорі я відчинив ногою двері й вискочив у ліс. Дощ лив мов з відра, але після гидотного підвалу злива сприймалась як очищення. Дженні похилилася, я засунув її на пасажирське сидіння лендровера. Мені довелося пристебнути пасок безпеки, щоб вона не впала. Я потягнувся назад до ковдри, котру завжди тримав як частину комплекту невідкладної допомоги, й накинув на неї. Завів двигун, шкрябаючи по бортах фургона Мейсона і ламаючи гілки, розвернувся і з ревом поїхав назад по ґрунтівці.
Я їхав так швидко, як тільки наважувався. Дженні два повні дні без інсуліну, піддана бозна-яким тортурам і, очевидно, втратила багато крові. Їй потрібна невідкладна допомога, а найближча лікарня — за багато миль, надто далеко, щоб ризикувати в її стані. Я мучився, ошелешений думкою про те, що тримав у руках інсулін в амбулаторії, й відчайдушно перебирав варіанти. Їх було небагато. Дженні, можливо, впадає в кому. Якщо її швидко не стабілізувати, вона помре.
Тоді я згадав про машину швидкої допомоги та санітарів, які були напоготові під час рейду Маккензі на старий вітряк. Був шанс, що вони ще там. Я потягся до телефона, готовий викликати допомогу, щойно з’явиться сигнал. У звичній кишені телефона не було. Несамовито обшукав інші. Там теж не було. Я здолав паніку, зрозумівши, що він випав під час боротьби в підвалі. Розум зупинився від нерішучості. «Повернутись чи їхати далі? Ну ж бо, вирішуй!» І я натиснув акселератор. Повернутися, щоб шукати, означало згаяти час.
Час, якого у Дженні не було.
Я дістався кінця ґрунтівки й вивів лендровер на дорогу. В амбулаторії є інсулін. Там я принаймні почну її лікувати, поки доїде швидка. Я тиснув і тиснув на газ, вдивляючись у ніч крізь вітрове скло, на склоочисники, які намагалися розштовхати безперервні потоки води. Лило так, що навіть з увімкненими фарами я не бачив далі кількох ярдів попереду. Ризикнув кинути погляд на Дженні й побачив достатньо, щоб міцніше схопитися за кермо і прискоритися, наскільки можливо.
Здавалося, до Менема їхати не менше ста років. Раптом селище кинулося на мене, зненацька вигулькнувши з пелени дощу. Безлюдні дороги — буря вигнала всіх; навіть преси, яка до того кишіла на вулицях, не було видно. Я подумав зупинитися біля поліційного трейлера, що так і стояв на селищному майдані, та відкинув цю ідею. На пояснення часу не було, пріоритет — дістати інсулін для Дженні.
Будинок стояв у темряві, лендровер з ревінням спустився з пагорба. Мені вистачило уваги припаркуватися збоку, залишивши місце, щоб швидка могла під’їхати прямо до дверей. Я зупинив машину, вискочив і побіг до пасажирських дверцят. Дженні дихала прискорено й поверхнево, проте заворушилася, коли я підняв її та поніс крізь дощ.
— Девіде?.. — голос був мов шепіт.
— Усе гаразд, ми в амбулаторії. Просто почекай.
Але вона, здається, мене не чула. Почала слабко опиратись, очі розфокусовані й налякані.
— Ні! Ні!
— Це я, Дженні, з тобою все добре.
— Не дай йому схопити мене!
— Він тебе не схопить, обіцяю.
Вона знову знепритомніла. Я стукнув у двері, не в змозі втримати її та відімкнути одночасно. За цілу вічність у коридорі засвітилося. Я ввірвався, щойно Генрі почав відчиняти.
— Викликайте швидку!
Він поспішно відкотився з дороги, обличчя вражене.
— Девіде, що…
Я вже мчав коридором.
— Вона впадає в діабетичну кому, нам потрібна швидка! Скажіть їм, що в поліції, можливо, ще є екіпаж напоготові!
Я відчинив ногою двері в кабінет Генрі, а він у коридорі набирав номер. Дженні не ворушилася, коли я поклав її на диван. Під маскою крові — біле обличчя. Пульс на шиї лише слабо тріпотів. «Будь ласка. Будь ласка, тримайся!» Відчайдушна спроба! Можливо, в неї вже сталось ушкодження нирок та печінки, і якщо невідкладно не надати допомогу, серце може відмовити будь-якої хвилини. Крім інсуліну, потрібні крапельниці, щоб вивести токсини, які її отруюють. Цього всього не зробиш в умовах амбулаторії. Можу хіба сподіватися, що інсулін підтримає її життя достатній час, щоб швидка допомога доправила її до лікарні.
Я рвучко відчинив холодильник, квапливо рився в ньому, і тут наблизився Генрі.
— Я дістану. Ви шукайте шприц, — наказав він.
Заторохкотіли рамки фотографій на сталевій шафі з ліками, коли я відчинив двері й кинувся до полиці за шприцами.
— А що швидка?
— У дорозі. Ось. Ви зараз не в тому стані. Дозвольте мені, — скомандував Генрі, простягаючи руку по шприц.
Я не сперечався.
— Господи, що відбувається? — запитав він, проколюючи голкою корок флакона.
— Це був Том Мейсон. Тримав її в старому бомбосховищі неподалік будинку. — Серце мені скрутило, коли я побачив нерухому фігуру Дженні. — Він убив Саллі Палмер і Лін Меткалф.
— Онук Джорджа Мейсона? — недовірливо сказав Генрі. — Серйозно?
— І намагався вбити мене.
— Боже! Де він зараз?
— Дженні вдарила його ножем.
— Тобто він мертвий?
— Можливо. Не знаю.
Тоді мені було все одно. Згоряючи від нетерпіння, я спостерігав, як Генрі хмуриться над шприцом.
— Холера! Голка забилася, не набирає. Дайте ще одну, хутко.
Я хотів крикнути на нього, та змовчав і повернувся до шафи з ліками. Дверцята розчахнулись, і я так сильно їх гойднув, що одна з фотографій упала згори. Я ледве глянув на неї, але коли вихопив шприци, щось помітив — запізно.
Я знову подивився, не на фото, що впало, а на те, яке стояло поруч. Весільна світлина Генрі та його дружини. Я бачив її безліч разів, зворушений збереженим моментом щастя. А зараз дивився на неї не через зворушливі почуття. Дружина Генрі була в точно такій сукні, як та, що я бачив у погребі Мейсона.
Я сказав собі, що це тільки моя уява. Але фасон, багато прикрашений ліф з мереживними ліліями, був занадто виразним — помилитися неможливо. Вони ідентичні. Ні, не ідентичні, зрозумів я.
Це та сама сукня.
— Генрі… — почав я, а потім охнув від раптового болю в нозі. Глянув додолу й побачив, як Генрі відштовхується від мене з порожнім шприцом у руці.
— Вибачте, Девіде, справді, — сказав він, дивлячись на мене з дивною сумішшю смутку і смиренності.
— Що…— я почав говорити, але слова не складались. Усе віддалялося, кімната навколо втрачала обриси. Я опустився на підлогу, відчувши раптову невагомість. Я втрачав контроль над світом, й остання картина, яку я побачив, була неможливою: Генрі встав з інвалідного візка та йшов до мене.
Потім він і все інше зникло в темряві.
30