Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 54)

Я вирвався на дорогу й повернув до старого вітряка, молячись, щоб знову з’явився сигнал. Щойно це сталося, я повторно набрав номер Маккензі. Відповіла служба голосової пошти. Холера!

— Родина Карла Бреннера набрехала про його алібі, — заявив я без передмови. — Він був…

Маккезі одразу взяв слухавку.

— Тільки не кажіть, що ви до нього їздили.

— Не до Бреннера, до брата, але…

— Я ж вам сказав триматися осторонь!

— Але послухайте! — я вже кричав. — Бреннер ставить пастки на птахів і тварин, ловить їх на продаж разом з кузеном. Звати Дейл Бреннер, колишній військовий. Вони тримають їх у розваленому вітряку, десь за милю на південь від селища. Де Скотт Бреннер вступив у пастку.

— Чекайте, — тепер я заволодів його увагою, він був у справі. Я почув віддалені приглушені голоси. — Ок, я знаю, про що ви. Але там перевіряли, там нічого немає.

— Вони їх перевезли, коли ви поблизу шукали Лін Меткалф, потім знову все туди звезли. Саме там поранився брат Бреннера. Бреннер так не хотів залучати поліцію, що навіть до лікарні його не повіз.

— Він браконьєр, ми це й так знаємо, — вперся Маккензі.

— Ви не знаєте, що його родина набрехала, щоб його захистити. У вас є мисливець і колишній військовий, які ставлять пастки на тварин і тримають їх у закинутій будівлі, і, зрештою, в одного з них немає алібі. Мені це по складах вам повторити?

Він вилаявся — тобто можна було не повторювати.

— Де ви зараз?

— Щойно виїхав від Бреннерів, — я не сказав йому, що прямую до старого вітряка.

— Де він?

— Гадки не маю.

— Ок. Слухайте. Я зараз у мобільному штабі. Приїздіть сюди якнайшвидше.

Я їхав геть у протилежному напрямку.

— Для чого? Я ж сказав вам усе, що потрібно знати.

— Я волів би почути більше деталей. Не хочу, щоб люди пішли непідготовленими, розумієте?

Я не відповів. Їхав, притискаючи вухом телефон, дорога шурхотіла під колесами, щосекунди наближаючи мене до того місця, де, я був певний, тримали Дженні.

— Чуєте мене, докторе Гантер?

У голосі Маккензі задзвеніла криця. Я зняв ногу з акселератора. Це була одна з найважчих речей, які мені доводилося робити в житті.

— Чую, — прошепотів я.

Розвернувся і поїхав назад.

Небо набуло нездорового блиску. Над сонцем утворився тонкий прошарок хмар, що надало світлу жовтизни. Уперше за кілька тижнів вітер ніс натяк на щось інше, ніж перегріте повітря. Десь неподалік нависла загроза дощу, але наразі підвищена вологість лише посилила спеку. Навіть з опущеними вікнами я спітнів, коли дійшов до поліційного трейлера, який слугував мобільним штабом. Навколо нього руху було більше, ніж зазвичай. Коли я увійшов, Маккензі разом з групою поліціянтів у цивільному й уніформі стояв за столом, розглядаючи карту. Поліціянти в уніформі були в бронежилетах. Помітивши мене, інспектор рушив назустріч. Вираз його обличчя приємним було не назвати.

— Не вдаватиму, що мене тішить те, що ви зробили, — агресивно випнув він щелепу. — Ціную допомогу, яку ви надавали раніше, але це розслідування поліції. Не можна, щоб цивільні наламали тут дров.

— Я вам намагався сказати про Бреннера, а ви не чули. Що я мав робити?

Видно було, що він рветься сперечатися, але стримується.

— З вами хоче говорити суперінтендант.

Він підвів мене до групи офіцерів за столом, представив. Високий худорлявий чоловік із безглуздим командним виглядом простягнув руку:

— Детектив-суперінтендант Раян. Я так розумію, у вас є нова інформація, докторе Гантер?

Я переповів те, що сказав мені Скотт Бреннер, намагаючись дотримуватися голих фактів. Коли закінчив, Раян повернувся до Маккензі:

— Я правильно зрозумів, що ви знаєте Карла Бреннера?

— Його вже допитували, так. Пасує до профілю, але зміг пояснити, де був обидва рази, коли зникли Лін Меткалф і Дженні Геммонд. Його підтримує родина.

— Є ще одне, — перебив я. Серце калатало боляче, але вони мали знати. — Учора я сказав Бреннеру, що ви знаєте, що жертв тримають живими.

— Боже, — видихнув Маккензі.

— Я хотів, аби він зрозумів, що це не просто суперечка між ним і Беном Андерсом.

Спроба виправдання навіть мені здалася неадекватною. Поліціянти дивилися на мене з сумішшю огиди та ворожості. Раян коротко кивнув.

— Дякую, що зайшли, докторе Гантер, — холодно сказав він. — А зараз перепрошую. У нас багато роботи.

Він уже відвертався. Маккензі відтягнув мене. Він стримувався, доки ми не вийшли на вулицю.

— Якого дідька ви розляпали про це Бреннеру?

— Бо я знав, що ви допитуєте не того! І повірте, ніщо з того, що ви скажете, не змусить мене шкодувати про це більше, ніж я вже шкодую.

Гнів трохи відпустив його, коли він побачив, що я кажу правду.

— Без різниці, мабуть, — сказав він. — Доки брат не прохопиться, той не знатиме, що він підозрюваний.

Мені від цього краще не стало.

— Ви зараз обшукаєте вітряк?

— Коли будемо готові. Ми не можемо атакувати без підготовки в ситуації наявності потенційного заручника.

— Там же тільки Бреннер з кузеном!

— Обидва можуть бути озброєні, з військовим ви­школом. Не можна запускати рейд, не спланувавши його, — він зітхнув. — Слухайте, я розумію, як вам важко. Але ми знаємо, що робимо, гаразд? Довіряйте мені.

— Я хочу піти з вами.

Обличчя Маккензі затверділо.

— Без шансів.

— Буду позаду, біля машин. Не плутатимусь під ногами.

— Забудьте про це.

— У неї діабет, Бога ради! — До нас обернулися, коли я підвищив голос. Я силою змусив себе говорити тихіше. — Я лікар. Їй одразу буде треба інсулін. Вона може бути поранена чи в комі.

— Біля нас будуть швидка допомога й парамедики.

Я спробував ще раз:

— Мені треба бути там. Будь ласка!

Але він уже йшов назад до трейлера.

Майже в останній момент інспектор повернувся до мене:

— Навіть не думайте йти туди сам, докторе Гантер. Заради порятунку вашої дівчини нам не можна допускати зайвих втручань.

Він цього не сказав, але ми обоє подумали: «Ви й так достатньо вже нашкодили».

— Гаразд.

— Даєте слово?