Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 56)

— Слухай, а чому б тобі не зачекати тут, у мене? — запропонував він. — Допоможеш прикінчити віскі. Тобі не варто зараз бути на самоті.

Я оцінив його турботу, але відмовився. Алкоголь був останнім, чого зараз я хотів. І компанія теж, чесно кажучи. Я завершив розмову й задивився в лобове скло. Небо над Менемом потьмяніло до кольору паленої міді, насувалися темніші хмари. Небо обважніло очікуванням дощу. Минув час, спека нарешті закінчувалася. Як і багато всього іншого. Зненацька я вискочив з машини з думкою знову звернутися до Маккензі, щоб спробувати переконати його дозволити мені бути з ними. Проте зупинився, не дійшовши до трейлера. Я знав, якою буде відповідь, і, заважаючи, не допоміг би Дженні.

Раптом сяйнуло рішення. Я не можу піти з ними до вітряка, але вони не завадять мені чекати поруч. Не потрібно просити на це дозволу Маккензі. Можна взяти з собою інсулін, щоб усе було готове, коли Дженні знайдуть. План не аж такий великий, та принаймні це краще, ніж нічого не робити. Я вже втратив Кару й Алісу і не міг просто стояти осторонь, коли вирішувалась доля Дженні.

У своїй аптечці я інсуліну не возив, ми зберігали запаси в холодильнику амбулаторії. Я побіг назад до машини й поїхав до «Дому на березі». Не вимикаючи двигуна лендровера, влетів усередину. Вечірній прийом закінчився, але Дженіс ще була на місці. Коли я ввірвався, вона здивовано підвела очі.

— Докторе Гантер, я не чекала… Ви щось знаєте?

Я тільки похитав головою, бо надто поспішав, щоб зупинятися й відповідати. Кинувся до кабінету Генрі, рвучко відчинив холодильник. Не оглянувся, коли до кімнати в’їхав господар.

— Господи, Девіде, що ви робите?

— Шукаю інсулін, — я рився в пляшечках та коробочках. — Ну ж бо. Де він, чорт, є?

— Заспокойтеся, скажіть мені, що сталося.

— Карл Бреннер із кузеном тримають Дженні на старому вітряку. Поліція вже підготувала рейд.

— Карл Бреннер? — йому знадобився час, щоб усвідомити новину. — А навіщо вам інсулін?

— Їду туди.

Інсулін був у мене під носом. Я схопив його й відімкнув сталеву шафку, щоб узяти шприц.

— А хіба з ними не буде швидкої допомоги?

Я не відповів, уперто продовжуючи оглядати полиці в пошуках одноразових шприців.

— Девіде, та подумайте лишень. Вони мають відповідно оснащені команди першої допомоги, з інсуліном і всім потрібним. Що доброго ви зробите, якщо чергуватимете там?

Питання охолодило моє шаленство, я здувся, мов проколота повітряна кулька. Здавалося, витекла вся маніякальна енергія, яка рухала мною. Я тупо дивився на інсулін і шприци в руках.

— Не знаю, — голос був хрипкий.

Генрі зітхнув.

— Покладіть усе на місце, Девіде, — м’яко сказав він.

Я потримав їх ще мить і зробив, як він радив. Він узяв мене за руку:

— Ходімо, посидьте. У вас жахливий вигляд.

Я дозволив йому довести мене до стільця, проте не сів.

— Не можу сидіти. Мені треба щось робити.

Він дбайливо подивився на мене:

— Знаю, це важко. Але іноді буває, що нема чого робити, хоч і прагнеш протилежного.

Горло мені стиснуло. Сльози пекли очі.

— Я хочу бути там. Коли її знайдуть.

Якусь мить Генрі мовчав.

— Девіде… — він заговорив немов через силу, — я знаю, ви не хочете чути цього, але… ну, ви не думаєте, що вам варто приготуватися?

Мене наче вдарили в сонячне сплетіння. Я не міг дихати.

— Я знаю, ви нею захопились, але…

— Не кажіть цього!

Він втомлено кивнув:

— Гаразд. Слухайте, давайте я вам наллю.

— Не хочу я пити! І не можу сидіти тут і чекати. Просто не можу.

Вигляд у Генрі був геть безпомічний.

— Хотів би я знати, що сказати. Мої співчуття.

— Дайте мені якесь завдання. Будь-яке.

— Та немає нічого. Тільки один візит у журналі, і…

— Хто саме?

— Ірен Вільямс, але це не терміново. Ви б краще тут залишилися…

Але я вже прямував до дверей. Я вийшов, не забравши картки пацієнта, ледве усвідомлюючи стурбований погляд Дженіс. Я мусив рухатися, забути про те, що життя Дженні зараз для мене поза межами досяжності. Намагався вигнати цю думку з голови, поки їхав до будиночка Ірен Вільямс, що стояв у тісному ряді таких самих на околиці села. Балакуча жінка років сімдесяти, вона чекала операції на артритному стегні зі стоїцизмом та добрим гумором. Зазвичай мені подобалося відвідувати її, але цього вечора я не міг розмовляти.

— Ви якийсь тихий. Язик проковтнули? — запитала вона, поки я виписував рецепт.

— Просто стомився.

І тут я помітив, що виписав їй інсулін замість знеболювального. Зіжмакав папірець і виписав інший.

Вона пирхнула:

— Не думайте, наче я не знаю, що з вами.

Я міг тільки дивитися на неї. Вона усміхнулася — вставні зуби були єдиною юною рисою на сухому обличчі.

— Вам треба знайти хорошу дівчину. Вас це трохи збадьорить.

Я міг тільки стриматися й не вилетіти від неї кулею.

Повернувшись у безпеку лендровера, я впустив голову на кермо. Подивився на годинник. Здавалося, стрілки рухалися з глузливою повільністю. Ще зарано для новин. У мене був достатній досвід роботи в поліції, щоб знати: вони, ймовірно, ще будуть говорити, роздавати інструкції групам захоплення, уточнювати плани.

Все одно я глянув на мобільний. Сигнал слабко тріпотів, але прийому було достатньо, щоб до мене дійшли будь-які дзвінки чи повідомлення. Нічого. Крізь лобове скло я дивився на селище. Мене вразило, як сильно я ненавиджу Менем. Я ненавидів будівлі з кременю, ненавидів плаский, заболочений краєвид. Ненавидів підозри та обра`зи, що переповнювали його мешканців. Ненавидів, що збочений убивця зумів жити тут непомітно, доки не проявилася на повну його хвороба. А найбільше я ненавидів Менем за те, що він подарував мені Дженні і забрав її. «Бачиш? Ось яким могло бути ваше життя».

Майже гарячкові емоції минули так само швидко, як і з’явилися. Мене трусило, мов у лихоманці. Коли я завів машину, на небі, наче синці, вже чорніли хмари. Мені залишалося тільки повернутися, сидіти й чекати телефонного дзвінка, якого я так боявся. Думка про це не давала дихати.

І тут я згадав, що все-таки маю чим зайнятися. Того ранку, як я ходив до Скарсдейла на церковне подвір’я, Том Мейсон поскаржився на хвору спину свого діда. Старий весь час нею мучився — ціна життя, проведеного над чужими клумбами. Я міг заскочити до нього — це займе ще кілька хвилин, ще раз відверне увагу від очікуваних новин Маккензі. З полегшенням, яке межувало з відчаєм, я розвернув машину й попрямував до будинку Мейсонів.

Старий Джордж та його онук жили на узліссі біля озера, в хатинці, зведеній колись як будиночок садівника при маєтку «Менем-Хол». Сім’я доглядала сади протягом кількох поколінь, замолоду Джордж сам працював у «Холі», доки маєток не знесли після війни. Тепер будиночок був єдиною пам’яткою про колишню велич, а кілька акрів охайно доглянутого саду досі збереглися посеред лісу, який поступово забирав своє.

Крізь дерева бронзою виблискувало озеро. Я поставив машину у дворі й постукав. Велика матова шибка злегка брязнула під рукою. Відповіді не було, я знову постукав. Чекав, а повітря вібрувало від грому. Я подивився на небо і здивовано помітив, як швидко згасає світло. Грозові хмари нависли над головою й передчасно завершили день. Ось-ось стемніє.

Із запізненням я зрозумів ще одне. У будинку не світиться, тобто нікого немає вдома. Їх було лише двоє — батьки Тома померли ще в його дитинстві. Тож, мабуть, Джордж усе-таки одужав і пішов до праці. Я повернувся до лендровера, та зробив лише кілька кроків і зупинився. Мене мучило якесь усвідомлення, відчуття, що я щось пропустив. Здавалося, повітря завмерло в моторошній передгрозовій тиші. Я озирнувся на подвір’я, охоплений тривожним відчуттям неминучого, невідворотного. Але нічого не зміг побачити.

Щось ударило мою голу руку — я аж підскочив. Упала велика крапля дощу. Через мить небо осяяла пласка блискавка. На кілька секунд усе навколо вицвіло до сліпучо-білого. У важкій тиші я розрізнив звук, який більше відчував, аніж чув. Його заглушив войовничий гуркіт грому, та я знав, що мені не примарилося. Надто знайоме тихе, майже підсвідоме дзижчання.

Мухи.

І поки до мене доходило, що саме я впізнав, за кілька миль похмуро стояв Маккензі — поміж клітками переляканих птахів і тварин. А захеканий сержант поліції вимовляв те, що інспектор уже знав.

— Ми перевірили всюди, — сказав сержант. — Нікого тут немає.

29

Важко було визначити, звідки долинало гудіння мух, але точно — з дому. Темні вікна сліпо дивилися на мене, не пропонуючи допомоги. Я підійшов до найближчого і вдивився крізь шибку. Усередині смутно виднілася кухня — і все. Спробував зазирнути в інше вікно. Вітальня, мертвий екран телевізора перед двома потертими кріслами. Підійшов до дверей, підняв руку, щоб постукати ще раз, — і опустив її. Якби хтось збирався відповісти на мій стукіт, він би вже відповів. Я зупинився на сходинці, не знаючи, що робити.

Але я знав, що саме почув. І знав, що не можу це проігнорувати. Моя рука торкнулася ручки дверей. Якщо вони замкнені, рішення прийняте за мене. Я повернув ручку.