Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 52)
— Це поросятко нічого не знайшло. А це поросятко…
Дженні зрозуміла, що станеться, за мить до того. Білий жар вирвався зі ступні, коли раптом різонув ніж. Вона кричала, намагаючись відірвати ногу. Він тримався за неї, дивлячись, як вона б’ється і бореться, а потім відпустив її, дозволивши впасти. Відрізаний мізинець лежав на землі, як закривавлений камінець.
— Це поросятко більш не пробуватиме тікати.
Коли він стояв над нею — лезо ножа затьмарене її кров’ю, — вона думала, що це вже кінець. Хотіла благати його, але якась упертість стримувала. Тепер вона принаймні цим пишалася. І знала, що це все одно нічого не дасть. Він би тільки отримав насолоду.
Тоді він залишив її, потягнув дошки на місце, щоб знову закрити її в темряві. Вона не уявляла, як довго це тривало. Години, хвилини, навіть дні. Палючий біль у стопі переріс у гарячу пульсацію — аж до кісток, а в горлі так пересохло, що здавалося, ніби в нього встромилися осколки скла. І як ніколи важко втриматися й не заснути. Вона знову спробувала щось зробити з мотузкою навколо щиколотки, але зусилля виявилося марним. У темряві вона не могла визначити, чи затуманився її зір, але знала, що вже почалася гіперглікемія, а рівень цукру в крові зараз небезпечно високий. І без інсуліну ставатиме гірше.
Якщо припустити, що вона проживе досить довго.
Дженні дивувалася, чому її не зґвалтували. Хіть і ненависть були очевидні, але чомусь нападу не сталося. Проте вона не тішила себе ілюзіями. Дівчина подумала про обличчя, яке побачила в проблиску сірника. У ньому для неї не було ні милості, ні надії. І Дженні цілковито усвідомлювала, що вона не перша жінка, яку привезли сюди. Порізи, сукня, танці — вони здавалися частиною якогось незрозумілого ритуалу.
Так чи інакше, вона знала, що не переживе його.
26
Я дістався будинку Бреннерів уже під вечір. Усе навколо було якимось нечітким і туманним, ледь помітний серпанок почав затягувати чисте блакитне небо. Я зупинився в кінці колії, дивився на ветхий дім. Він здавався ще занедбанішим, ніж я пам’ятав. Не помітно було жодних ознак життя. Я подивився ще хвилину чи дві, доки не зрозумів, що відкладаю те, заради чого прибув. Завівши лендровер, повільно в’їхав у нерівну колію.
Набравшись рішучості, найважче було зберегти терпіння. Кожен інстинкт у мені волав про те, що необхідно діяти негайно, негайно дістатися до цього дому. Але я знав, що шанс на успіх залежить від того, чи вдома Бреннер. Бен запропонував почекати вечора, коли він піде до «Ягняти» або вирушить на полювання. «Він браконьєр. У нього справи або рано-вранці, або пізно ввечері. Тому він спав, коли ти прийшов уперше. Він, мабуть, до світанку свої пастки розставляв».
Але я не міг витримати такого довгого чекання. Кожна наступна година зменшувала шанси знайти Дженні живою. Зрештою я вигадав рішення, до смішного очевидне: просто зателефонував до будинку Бреннерів і, не назвавшись, запитав, чи вдома Карл. Уперше відповіла його мати. Вона попросила зачекати й пішла по нього, я поклав слухавку.
— А що, як їхній телефон зберігає номери й він тобі перетелефонує? — запитав Бен.
— Не має значення. Можу сказати, що хотів з ним поговорити. Не думаю, що він на це погодиться.
Але Бреннер не передзвонив. Я трохи почекав і зателефонував знову. Цього разу відповів Скотт. «Ні, Карл вийшов», — сказав він мені. Він не знав, коли той повернеться. Я подякував йому й розірвав зв’язок.
— Побажай мені успіху, — попросив я Бена і піднявся йти.
Він теж хотів зі мною, але я відмовився. Хоч як мені подобалася його компанія, вона могла призвести тільки до неприємностей. Він і Бреннери — надто нестабільна комбінація і в кращі часи, не кажучи вже про те, що Бен заковтнув пів пляшки віскі. Моя мета вимагала переконання, а не конфронтації.
Я думав сказати Маккензі, що збираюся робити, але одразу відкинув цю думку. Наразі в мене не було міцнішого обґрунтування своєї підозри, ніж під час нашої попередньої розмови. А Маккензі вже дав зрозуміти, що не радий моєму втручанню. Без доказів він нічого робити не збирався.
Ось чому я вирушив до будинку Бреннерів. Але почувався вже не так упевнено. Моя переконаність зникла, коли я припаркувався перед домом. З-за рогу, гавкаючи на звук машини, вискочив той самий пес, але цього разу він був сміливішим. Можливо, тому що я був один, собака не відступав, як раніше. Великий настовбурчений дворняга з надірваним вухом загородив мені шлях до будинку. Я дістав з машини аптечку й тримав напоготові на випадок нападу. Пес не замовк, навіть коли я підійшов до нього. Я зупинився, але він і далі гарчав.
— Джеде!
Пес кинув на мене останній застережливий погляд та побіг до дверей, у яких з’явилася місіс Бреннер. На вузькому обличчі — ворожий погляд.
— Чого ви хочете?
Легенда в мене була напоготові.
— Треба ще раз глянути на Скоттову ногу.
Вона придивилася до мене з підозрою. Чи, може, мені на нервах так здалося.
— Ви ж осьо дивилися.
— У мене тоді не було потрібних інструментів. Хочу пересвідчитися, що там точно нема інфекції. Але якщо ви не хочете, щоб я цим займався…
Я вдав, ніби повертаюся до машини. Вона зітхнула:
— Та ні, вже краще заходьте.
Намагаючись не виказати, наскільки мені полегшало і як я нервувався, я пройшов за нею. Скотт сидів у вітальні, розвалившись перед телевізором на обдертому дивані. Поранена нога витягнута на подушках.
— Тут до тебе знову лікар, — повідомила йому мати, коли ми ввійшли.
Він відштовхнувся й випростався, вочевидь здивований. А ще чомусь із винуватим виглядом, подумав я. Проте це знову могла бути моя уява.
— Карла немає ще, — сказав він.
— Усе гаразд. Я був поблизу й подумав, що варто ще раз глянути на вашу ногу. Спеціально взяв антибактеріальний бинт, — я намагався говорити спокійно й розслаблено, але голос лунав страшенно фальшиво як на мої вуха.
— Це ви Карлові дзвонили? — запитала мати, не приховуючи ворожості.
— Так, перервало щось. Я з мобільного.
— А від нього чого хочете?
— Вибачитися хотів. — Брехати, виявляється, так легко. Я пройшов і всівся на низький стілець біля Скотта. — Але зараз мене більше ваша нога цікавить. Ви не проти, якщо я її ще раз подивлюся?
Він поглянув на матір, стенув плечима:
— Та ні.
Я почав розмотувати бинт. Мати стояла у дверях, спостерігала.
— Вас не обтяжить, якщо я попрошу чаю? — запитав я, не відводячи погляду від ноги.
Якусь мить я думав, що вона відмовить. Та місіс Бреннер роздратовано зітхнула й пішла на кухню. Тепер чутно було лише булькотіння телевізора та шурхіт бинта. У горлі в мене пересохло. Я ризикнув глянути на Скотта. Він трохи стурбовано спостерігав за моїми діями.
— Розкажіть-но мені ще раз, як усе сталося, — попросив я.
— У пастку вступив.
— Де саме, ви кажете, вона була?
Він втупився в коліна.
— Не пам’ятаю вже.
Я змотав пов’язку й бинт. Знову ці жахливі шви.
— Вам пощастило, що ногу не втратили. Якщо потрапить інфекція, ще все може бути.
Небезпека минула, але я хотів його трішки розворушити.
— Я не винуватий, — похмуро буркнув він, — я ж не навмисно туди вступив.
— Може, й так. Але якщо пошкоджено нерв, кульгатимете решту життя. Слід було одразу ногу спеціалісту показати, — я поглянув на нього. — Чи це Карл не хотів, щоб ви поїхали?
Він відвів очі.
— Чого б це він не хотів?
— Ну всі ж знають, що він браконьєр. А хіба він схоче, щоб поліція його розпитувала, як це його брат потрапив у пастку?
— Я ж вам казав, це не наша була, — пробурмотів він.
— Ок, — сказав я так, ніби мені взагалі байдуже. Я демонстративно роздивлявся його рану, повертав ногу в різні боки. — Але ж ви не повідомили в поліцію?
— Я їм розповів, коли вони приїхали й запитали про це, — заявив він на свій захист.
Я не зізнався, що саме я напоумив Маккензі.
— А що Карл про це казав?
— Про що?
— Коли до вас поліція приїздила. Він вам говорив, що саме їм розповідати?
Скотт раптом забрав від мене ногу.
— А вам якої холери воно треба?