Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 48)

Посмішка зникла з його обличчя. Схоже, йому це не спадало на думку. Він знизав плечима, але зараз це був захисний рух.

— Та вона вже, мабуть, мертва.

Скарсдейл зупинив мене, схопивши за руку, коли я рушив до Бреннера. Я зробив над собою зусилля та спробував востаннє.

— Він тримає їх живими три дні, а потім убиває, — сказав я, намагаючись зберегти рівний голос. — Тримає живими і робить з ними бозна-що. Зараз другий день, і поліція намагається вибити з Бена Андерса зізнання. Бо хтось сказав, що бачив його біля її дому. — Мені довелося зупинитися. — Будь ласка, — за мить я зміг продовжити, — будь ласка, якщо це ви, скажіть їм.

Усі ошелешено дивилися на мене. Ніхто окрім слідчих не знав, що жертв тримають живими. Маккензі оскаженіє, якщо дізнається, що я розповів. Мені було байдуже. Вся моя увага була зосереджена на Бреннері.

— Не знаю, про що ви говорите, — промимрив він, але я бачив у його обличчі непевність. Він ні з ким не зустрічався очима.

— Карле? — почала непевно його мати.

— Сказав — не знаю, зрозуміли? — відрізав він, знов охоплений люттю. Обернувся до мене. — Ви спитали, що хотіли. То від’їбіться тепер!

Я не знав, що сталося б, якби тут не було Скарсдейла. Він миттєво став між нами.

— Досить! — обернувся він до Бреннера. — Карле, я розумію, що ви засмучені, але я буду вдячний, якщо ви не вживатимете подібних виразів у моїй присутності. І перед своєю матір’ю.

Бреннер не те щоб прийняв цей докір, але переконаність Скарсдейла у своєму авторитеті була абсолютною. Преподобний звернувся до мене:

— Докторе Гантер, ви отримали відповідь на своє питання. Я не думаю, що у вас є причина тут залишатися.

Я не рухався. Дивився на Бреннера, більш ніж упевнений, що він звинуватив Бена просто з помсти. Вивчав його похмурі риси й прагнув вичавити з нього правду.

— Якщо з нею щось трапиться, — сказав я йому, голос лунав по-чужому, — якщо вона загине через твою брехню, клянуся, я тебе вб’ю своїми руками.

Погроза зависла в повітрі. Я відчув, що Скарсдейл узяв мене за руку та тягне до дверей.

— Ходімо, докторе Гантер.

Ідучи повз Скотта Бреннера, я зупинився. Обличчя в нього побіліло, він дивився на мене широко розплющеними очима. Скарсдейл потяг мене через коридор.

Ми мовчки повернулися до лендровера. Тільки коли вибралися знову на дорогу до селища, я зміг заговорити:

— Він бреше.

— Якби я знав, що ви не контролюватимете себе, ніколи б не погодився поїхати, — гаряче відповів Скарс­дейл. — Ваша поведінка невдячна.

Я здивовано глянув на нього:

— Невдячна? Він підставив невинну людину, не думаючи про те, до чого це може призвести!

— У вас немає доказів.

— Та облиште! Ви ж там були, ви його чули!

— Я чув двох чоловіків, які не можуть тримати себе в руках, і все.

— Ви серйозно? Хочете сказати, не вірите, що Бреннер обманув поліцію?

— Не мені про це судити.

— Я не прошу вас судити. Просто ходіть зі мною і скажіть поліцейським, що вони мають з ним поговорити!

Він змовчав. Коли ж заговорив, це не була пряма відповідь:

— Ви там сказали, що жертв не вбивають одразу. Звідки про це знаєте?

Я обіцяв мовчати. Завагався. Але зараз мені було байдуже, хто про це знає. Ніщо більше не мало значення.

— Бо я досліджував тіла.

Він здивовано смикнув до мене головою:

— Ви?

— Я раніше працював експертом у таких справах. До того, як сюди приїхав.

Скарсдейл мусив перетравити цю звістку.

— Тобто хочете сказати, що ви залучені до поліційного розслідування?

— Так, вони попросили мене про допомогу.

— Розумію, — в його голосі було чути, що відкриття йому не до вподоби. — І ви вирішили тримати це в таємниці.

— Це дуже тонка робота. Про неї не говорять всім і кожному.

— Звісно ж. Ми, зрештою, всього лише місцеві. Гадаю, ви добряче посміялися з нашого невігластва.

На щоках в нього запалали дві яскраві цятки. Я зрозумів, що то не просто невдоволення, а гнів. На мить мене збентежила його реакція, але потім я зрозумів. Йому було приємно бачити себе у провідній ролі в селищі, уявляти себе лідером Менема. Тепер він ді­знався, що комусь іншому весь час віддавали провідну роль, хтось був ознайомлений з інформацією, у якій йому було відмовлено. Удар по його гордості. І, що ще гірше, по його его.

— Це не так, — сказав я йому.

— Не так? Дивно, що ви сказали мені про це лише зараз, коли вам щось від мене знадобилося. Гаразд, тепер я бачу, яким був наївним. Можу вас запевнити, більше мене в дурні не пошити.

— Ніхто не збирається пошивати вас в дурні. Якщо я образив вас, вибачте, але зараз на кону набагато більше, ніж ми з вами.

— Справді, так і є. І відтепер, можете бути певні, я залишаю все в руках «експертів». — Він сказав це з гірким знущанням. — Я, зрештою, всього лише скромний служитель Божий.

— Послухайте, мені потрібна ваша допомога. Я не можу…

— Не думаю, що в нас є ще що сказати один одному, — відповів він.

Решту шляху ми проїхали в мовчанні.

23

Дженні розбудив якийсь шум. Через темряву вона спочатку розгубилася. Не пам’ятала, куди потрапила, чому досі нічого не видно. Вона завжди спала з відкритими шторами, тож навіть у найтемнішу ніч до спальні потрапляло трохи світла. Згодом повернулися відчуття: тверда підлога й сморід. І тоді усвідомлення вдарило її з усього розмаху.

Вона знову смикнула мотузку. Нігті вже обламалися від спроб щось зробити з нею. Дженні сунула в рот обдертий палець та відчула смак крові. Попри всі зусилля вузол не піддавався. Вона відкинулася назад. Почали даватися взнаки інші неприємні відчуття. Голод, а ще більше — спрага. Ще до того, як заснути, в найвіддаленішому місці, до якого могла дотягтися, Дженні знайшла крихітну калюжку: вода сочилася крізь підлогу й стіни в’язниці. Калюжка була надто мілкою, щоб пити з неї, але Дженні зняла футболку, вимочила її в калюжці — тканина ввібрала вологу. Дів­чина висмоктала несвіжу солонувату рідину, яка здалася їй найсмачнішою у світі.

Потому знайшла ще дві ділянки, де просочувалася вода, і зробила те саме. Але цього було недостатньо, щоб втамувати спрагу. Вода снилася їй, вона прокинулася з пересохлим горлом, спрага ставала дедалі сильнішою, а Дженні — дедалі млявішою. Вона знала, що обидва відчуття свідчать про початок дефіциту інсуліну, та про це не хотіла й думати. Щоб чимось зайнятися, вона знову заходилася оглядати підлогу своєї темниці, сподіваючись, що вологі плями, можливо, поповнилися самі собою.

Тоді вона знову почула шум. Звук лунав із льоху за дерев’яними дошками.

Тут, унизу, був хтось іще.

Вона чекала, ледве наважуючись дихати. Хто б це не був, він прийшов не для того, щоб її врятувати. Чутно було, як хтось пересувається за перегородкою, але більше нічого не відбувалося. Тепер вона помітила, що через щілини в дерев’яних дошках ллється більше світла. Кров пульсувала в голові, майже заглушуючи всі інші звуки. Вона повільно наблизи­лася до дощатої перегородки. Намацуючи шлях руками, рухаючись якомога тихіше, заглянула у вже знайому щілину.

Після непроглядної темряви її в’язниці яскраве світло обпекло сітківку. Вона зморгнула сльози, згодом знову почала бачити. Над верстатом на довгому шнурі горіла гола лампочка. Висіла так низько, що створювала лише невеличке коло світла, занурюючи все поза ним у безформні тіні. У них губилися підвішені до стелі мертві тварини.

Знову почувся шум, і Дженні побачила, як з темряви виходить якийсь чоловік. Вона дивилася від підлоги, під таким кутом поле зору дуже обмежене. Дженні встигла розгледіти джинси й куртку, схожу на армійську, тоді чоловік затулив собою світло. Він щось робив за верстаком, силует здавався велетенським. Закінчив справи біля верстака, рушив до перегородки. Кроки наближалися, дівчина відскочила від дощок. Кроки зупинилися. Вона паралізовано вдивлялася в пітьму. Щось гучно зашкребло, з’явилася вертикальна смуга світла. За мить світло затопило її в’язницю: дошки відсувалися на петлях. Дженні засліпило очі, темна фігура височіла над нею.

— Вставай.

Голос лунав тихим бурмотінням. Вона була надто налякана, щоб зрозуміти, чи впізнає його. Відчула, що не може рухатися.

Раптовий рух, потім швидкий, різкий біль. Вона скрикнула, хапаючись за руку. Мокро. Не вірячи очам, побачила кров на долоні.

— Вставай!

Дженні притиснула поріз на руці, звелася на ноги. Стала хитко, притулилася спиною до стіни. Очі почали пристосовуватися до світла, але вона відвернулася. Не дивись на нього. Якщо він знатиме, що ти зможеш його впізнати, він тебе не відпустить. Та погляд притягувався сам собою. Не до його обличчя, а до мисливського ножа в руці: кінчик загнутого леза тягнувся до неї. О Боже, ні, будь ласка…

— Роздягайся.

Знову як із таксистом. Але цього разу набагато гірше, бо на порятунок надії вже не було.