Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 47)

— Доброго ранку, Скотте, — сказав я ніяково.

Я не міг пригадати імен його менших брата й сестри. Уперше почав розуміти, що я власне роблю: прийшов до людини додому, щоб звинуватити в брехні. Але вигнав сумніви з голови. За правилами чи ні, але я мав щось зробити.

Зависла тиша. Скарсдейл стояв у центрі кімнати, непорушний, мов статуя. Хлопчик з дівчинкою дивилися на нас. Скотт опустив очі.

— Як нога? — запитав я, щоб перервати мовчання.

— Нормально, — він глянув на неї, стенув плечима. — Трохи болить.

Я бачив, який брудний у нього бинт.

— Коли востаннє перев’язку робили?

Він почервонів:

— Не знаю.

— А робили взагалі?

Він не відповів.

— Дуже погана рана, не можна так лишати.

— Я ж не піду отако кудись, правда? — збентежено пробурмотів він.

— Можемо домовитися, щоб приходила медсестра. Або Карл може привести вас до амбулаторії.

Обличчя його скаменіло:

— Він кріпко зайнятий.

«Так, — подумав я, — мабуть, точно зайнятий». Але не хотілося тішитися своєю правотою. Ось і ще одне нагадування про те, що я занедбав свої обов’язки. Почулися кроки на сходах, до кухні зайшла мати.

— Меліссо, Шоне, вийдіть, — наказала вона підліткам.

— Чого? — обурилася дівчинка.

— Бо я так кажу! Ану бігом!

Вони надулися і, зсутулившись, вийшли. Мати підійшла до раковини й пустила воду.

— Він спускається? — запитав я.

— Спуститься, коли буде готовий.

Здавалося, від неї більш нічого не дочекаєшся. Єдиними звуками залишалися хлюпання води та брязкіт столового начиння й тарілок: вона заходилася розлючено перемивати купу посуду. Я прислухався, чи щось чути згори, але нічого не було.

— То що мені робити? — Скотт стурбовано кивнув на свою ногу.

Із зусиллям я зосередився на його питанні. Відчував, що Скарсдейл спостерігає за мною. Нетерпіння мить поборолося з професійним обов’язком, потім я поступився.

— Дозвольте, я подивлюся.

Рана була не в такому поганому стані, як я очікував, дарма що бинт увесь брудний. Уже загоювалася. Ймовірно, Скотт міг відновити повну функціональність ноги. Шви були такі, наче їх наклала незграбна студентка-медсестра, але краї рани почали гладенько зростатися. Я дістав з машини аптечку й узявся до очищення та перев’язки. Справу було майже завершено, коли важкий стукіт кроків сповістив про прибуття Бреннера.

Я закінчив і підвівся, коли той, зігнувшись, зайшов до кімнати. У брудних джинсах, вузькій футболці. Бліде кремезне тіло, жилаве й м’язисте. Він злостиво подивився на мене та кивнув Скарсдейлу з якимось натяком на повагу. Мов понурий школяр перед суворим директором.

— Доброго ранку, Карле, — Скарсдейл узяв розмову на себе. — Вибач, що потурбували.

У його голосі бриніло несхвалення. Почувши його, Бреннер начебто звернув увагу на свій вигляд.

— Щойно встав. — Ми це й так зрозуміли, голос був ще сонний. — Додому вчора дуже пізно потрапив.

Вираз Скарсдейла свідчив, що він це пробачає. Тільки раз.

— Доктор Гантер хоче вас про дещо попросити.

Бреннер навіть не спробував приховати свою ворожість, коли дивився на мене.

— Чого я маю, бл… — він схопився. — Чого я маю перейматися тим, що він хоче?

Скарсдейл простяг руки, мов терплячий миротворець:

— Я розумію, що це втручання, але він гадає, його питання може бути важливим. Я б хотів, щоб ви його вислухали.

Він повернувся до мене, показуючи, що зробив усе, що може. Розуміючи, що Скотт і його мати спостерігають за мною, я заговорив.

— Ви знаєте, що Бена Андерса заарештували, — сказав я.

Бреннер відповів не одразу. Він нахилився на стіл, схрестивши руки на грудях.

— То шо?

— Ви щось про це знаєте?

— Чого я маю?

— Поліція отримала анонімне повідомлення. Це були ви?

Від нього, мов жаром, віяло войовничістю.

— А вам яке діло?

— Бо якщо це так, я хотів би знати, чи ви справді його бачили.

Його очі звузилися:

— Ви мене звинувачуєте?

— Послухайте, я просто не хочу, щоб поліція марнувала час.

— А чого ви думаєте, що вони марнують? Пора вже людям придивитися до цього покидька Андерса.

Скотт ніяково засовався у своєму кріслі:

— Не знаю, Карле, може, він і не…

Бреннер обернувся до нього:

— А хто, бля, тебе питає? Закрий пельку.

— Мова не тільки про Бена Андерса! — проговорив я, а його молодший брат здригнувся і схилив голову. — Бога ради, хіба ви не розумієте?

Бреннер відштовхнувся від столу, стиснув кулаки:

— За кого, бля, ви себе маєте? Ви думали, що з вас корона спаде, як ви з нами говорили, коли ми вас спинили вчора ввечері, а тепер прийшли сюди казати мені, що мені робити?

— Я тільки хочу, щоб ви сказали правду.

— То ви осьо зара кажете, що я, бля, брешу?

— Ви граєте з життям людини!

Він вишкірився:

— То добре. Хай вішають того покидька, мені воно нащо.

— Я не про нього! — викрикнув я. — А дівчина? Що з нею буде?