Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 30)

— Та треба було.

— Схоже, він щось до тебе має. Ти для нього загроза.

— Я? — перепитав я здивовано.

— Подумай. Досі він був мохом порослий пастор з парафією, яка щодень меншала. Це для нього величезний шанс, а ти, як він кумекає, є потенційним викликом його авторитету. Лікар, освічений, з великого міста. І мирянин, не забувай про це.

— Не збираюся я з ним авторитетами мірятися, — роздратовано відповів я.

— Немає різниці. Дрібний старий покидьок уявив себе голосом Менема. Якщо ти не з ним, ти проти нього.

— Можна подумати, все й так не досить погано.

— О, ніколи не сумнівайся в здібності праведника спаскудити й без того паскудне. В ім’я вищого блага, ясна річ.

Я подивився на Бена. Його звичайний гарний настрій, здається, сьогодні десь загуляв.

— В тебе все нормально?

— Та просто напад цинізму. Ти помітив, мабуть.

— А з лобом що?

Над оком у нього набухала ґуля, частково прикрита окулярами. Він торкнувся її рукою.

— Та отримав оце, поки ловив ще одного покидька-­браконьєра в заповіднику вчора ввечері. Хтось спробував дістатися до гнізда болотного луня, за яким я на­глядаю. Я пішов його слідами та й на одній стежці беркицьнувся через голову.

— Зловив?

Він сердито мотнув головою.

— Все одно зловлю. Точно то довбаний Беннер. Бачив його машину, стояла неподалік. Чекав його, але він носа не показав. Мабуть, ховався, ждав, доки поїду, — він натужно всміхнувся. — Я покидьку шини спустив, сподіваюся, він ще довго ховався.

— Скористався моментом, еге ж?

— А що він зробить? Поскаржиться на мене? — Бен насмішкувато пирхнув. — До «Ягняти» потім прийдеш?

— Може.

— Тоді там побачимося.

Він рушив, потужний двигун лендровера лишив по собі хмару вихлопу, що розсіявся за ним у повітрі. Дорогою додому я все думав про його слова. Чорний ринок рідкісних тварин, зокрема птахів, завжди процвітає. Але, беручи до уваги роль, яку зіграли тварини в каліцтві Саллі Палмер і викраденні Лін Меткалф, поліція має знати про це. Проблема була в тому, що цей аспект злочинів невідомий загалу, отже, розповісти про це Бенові я не міг. А це означало, що саме я маю сказати про це Маккензі. Не дуже мене тішила думка щось робити за спиною Бена, особливо якщо ця пригода могла нічого не означати. Але я не міг спустити все на волю випадку. Досвід переконав мене, що часто навіть найменші деталі можуть виявитися важливими. Тоді я ще не знав, але побоювання моє справдилось, і то так, що я геть не очікував.

15

Була тієї ночі ще одна жертва. Це зробили не ті руки, які катували Саллі Палмер і Лін Меткалф. Принаймні не прямо. Це спричинили підозріливість і ворожість, які почали охоплювати селище.

Джеймс Нолан жив у маленькому котеджі в глухому провулку за автомайстернею. Він був моїм пацієнтом, працював у крамниці в прилеглому селі — тихий чоловічок, чия стриманість приховувала ніжну натуру та глибоко нещасливу долю. Йому було за п’ятдесят, він ніколи не одружувався та мав чотири стоуни[11] надмірної ваги. А ще був гомосексуалістом і цього до нестями соромився. У тихому затоні, як-от Менем, таку особливість сприймають як неприродну, там мало простору для сексуальних пригод. Тому ще замолоду він знаходив задоволення потреб, якщо таланило, в громадських парках чи вбиральнях у сусідніх містах. Одного разу чоловік, до якого він спробував підійти, виявився поліціянтом під прикриттям. Сором після тієї зустрічі мучив його набагато довше, ніж тривало умовне покарання, яке він отримав. Пліток про цю пригоду, звісно, уникнути не вдалося, вони розповз­лися селищем. Його й так вважали диваком, а тепер і зовсім відсахнулися. Точну його провину не обговорювали, а можливо, й не знали, та чуток було досить, щоб затаврувати бідолаху. Малі громади легко закріп­люють ролі за особами, тому він у селищі став недоторканним, збоченцем, до якого забороняли наближатися дітям. Так і жив Нолан відповідно до свого іміджу, дедалі занурюючись в ізоляцію. Він пересувався селищем, мов примара, говорив лише з кількома людьми, просив тільки про те, щоб залишатися непоміченим. Більша частина Менема радо погодилася на такий статус-кво, не стільки толеруючи, скільки ігноруючи бідолашного.

Дотепер.

Коли це сталося, він майже відчув полегшення. Відколи знайшли тіло Саллі Палмер, він жив у страху, знаючи, що ніхто не обиратиме цапа-відбувайла раціо­нально. Увечері, повернувшись із роботи, він поспішив до свого котеджу й замкнувся, сподіваючись, що непомітність і надалі його захистить. Проте того суботнього вечора це не допомогло.

Після одинадцятої в його двері загрюкали. Він саме вимкнув телевізор, готувався йти спати. Штори були засунуті. Якийсь час він сидів, зачаївшись у кріслі, сподіваючись, що незнані візитери підуть. Не пішли. Їх було декілька, вони п’яно сміялися та глузливо вигукували його ім’я. Крики ставали дедалі злішими, удари по дверях — сильнішими. Двері трусилися під навалою. Нолан подивився на телефон, майже готовий здатися й викликати поліцію. Але він усе життя намагався не привертати до себе уваги й так і не зміг подолати цю звичку. І коли нападники змінили тактику й почали погрожувати виламати двері, якщо він не відімкне, він відімкнув. Зробив те, що робив завжди.

Те, що йому наказували.

Він тримав двері на ланцюжку, вірячи, що то захистить його. Як і все інше, це не справдилося. Двері й одвірок розлетілися під новими ударами, Нолана відкинуло всередину, нападники ввірвалися в дім.

Потім він стверджував, що не впізнав нікого з них, що не дивився на обличчя. Хай там як, я гадаю, важко повірити, що він не знав, хто були нападники. Це мали бути люди, яких він раніше бачив, можливо, молодь, чиї батьки й діди виросли разом з ним. Вони били його, потім заходилися громити дім. Розтрощивши все, що могли, знову взялися за нього й не зупинялися, поки нещасний не знепритомнів. Мабуть, щось подібне на розум зупинило їх до того, як вони його вбили. Хоча його ушкодження були такі важкі, що вони запросто могли лишити його вмирати.

Через певний час після того, як нападники пішли, задзвонив мій телефон. Я намацав його, ще напівсонний, і не впізнав шепіт того, хто повідомляв мені: когось дуже сильно побито. Поки я намагався прокинутися, голос сказав мені, куди їхати, й вимкнувся. Я тупо дивився на телефон ще кілька секунд, потім зібрався й зателефонував до швидкої допомоги. Виклик завжди може виявитися фальшивим, але цей не скидався на розваги пранкера. Окрім того, поки швидка доїде, мине багато часу.

Дорогою до будинку Нолана я зупинився біля трейлера поліції, припаркованого на майдані. У ньому було цілодобове чергування, й мені не хотілося їхати до того дому самому. Це була помилка. Мій дзвінок до невідкладної допомоги їм не передали, я витратив час на пояснення. Поки вони погодилися поїхати зі мною, я вже ладний був рушати сам.

Провулок, де жив Нолан, губився в темряві. Його дім ми легко помітили, бо вхідні двері були розчахнуті. Коли ми під’їжджали, я подивився на сусідні будинки. Жодних ознак життя не помітив, але відчув, що за нами спостерігають.

Ми знайшли Нолана серед уламків його домівки, де залишили його нападники. Я міг тільки перевернути його в безпечне положення й чекати на швидку. Він то приходив до тями, то знову непритомнів, і я весь час говорив з ним аж до приїзду бригади. В один з моментів, коли він, здавалося б, достатньо отямився, я запитав, що сталось. Але він тільки знову заплющив очі, лишивши питання без відповіді.

Коли парамедики винесли його на ношах, один з поліціянтів, що приїхали зі мною, запитав, чому подзвонили мені, а не за номерами екстрених викликів. Я сказав, що не знаю, але дещо покривив душею. Я дивився на сині спалахи машин екстреної допомоги, що відбивалися від навколишніх будинків. Попри те, що ми наробили шуму, нікого не було видно, ніхто не вийшов з дому подивитися, що відбувається. Але я знав, що люди дивилися. Вони так само дивились (або відводили очі) спочатку на атаку на двері Нолана, а потім і на самого чоловіка. Хтось свідомий, мабуть, придивився уважніше, але недостатньо для того, щоб спробувати зупинити напад чи залучити на допомогу когось чужого. Це була справа селища.

Дзвінок мені, майже чужинцеві, був свого роду компромісом. Я був переконаний: ніхто не зізнається в цьому анонімному дзвінку. Як потім з’ясувалося, дзвонили з єдиного на все селище телефона-автомата, тому визначити особу було неможливо. Коли карета швидкої поїхала, я подивився на пусті вікна, зачинені двері. Мені хотілося кричати на них. Але що саме кричати й до чого доброго це приведе — я не знав.

Натомість я повернувся додому й спробував поспати решту ночі.

Вранці я прокинувся розбитим і збентеженим. Узяв газети, вийшов з ними надвір із чорною кавою в руках. Велика недільна стаття була присвячена залізничній аварії. Проти неї знайдення ще одного тіла в Менемі заслужило лише на два абзаци на внутрішніх сторінках. Те, що воно не пов’язане з нещодавнім убивством, означало, що цей факт вартує згадки лише як курйозний збіг.

Попередній день і частину вечора я працював з останками молодого чоловіка, й поки що ми чекали на результати аналізів його жировоску, взятих зі зразків ґрунту, щоб найточніше визначити час із моменту смерті. Більше на жодні сюрпризи я не очікував. Добра новина, якщо тут ці слова доречні, полягала в тому, що визначити ім’я жертви буде доволі легко: зуби лишилися неушкодженими, в них знайшлися пломби, тому, якщо нам пощастить, записи дантистів дадуть точну ідентифікацію. Ще я знайшов слід старого перелому на лівій гомілковій кістці. Перелом давно зрісся, але це ще одна деталь, яка допоможе встановити особу.