Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 32)

— Як він?

— Недобре. — Перед цим я телефонував до лікарні. — Його добряче відгамселили. Ще тиждень-два в лікарні проведе.

— І, я гадаю, ніхто нічого не бачив?

— Авжеж.

Його густі брови вигнулись у відразі.

— Тварюки, ось вони хто. Кляті тварюки. Але не скажу, що здивований. А ви, кажуть, теж потрапили в жорна менемських пліток, так?

Я мав би здогадатися, що до нього вже дійшли розмови про мене.

— Принаймні мене досі не побили.

— Я б цим ще не вихвалявся. Я попереджав вас, до чого може дійти. Те, що ви менемський лікар, не означає, що вас за це всі на руках носитимуть.

Я бачив, що його поступово опановує поганий настрій.

— Та ну, не переймайтесь, Генрі…

— Повірте мені. Я це місце знаю краще за вас. Як дійде до гарячого, люди накинуться на вас так само, як на Нолана. І байдуже, що ви зробили для них у минулому. Вдячність? Не в цьому клятому місці! — Він ковтнув вина, через свою лють забувши про вишукану поведінку. — Іноді я дивуюся, чого ми взагалі про них дбаємо.

— Ви так не думаєте.

— Не думаю? — Генрі задумливо дивився в келих. Я подумав, скільки він встиг випити до мого приїзду. — Мабуть. Але часом я справді замислююся, що кожен з нас тут робить. Ви ніколи себе не питаєте, який у цьому всьому сенс?

— Ми лікарі. Який ще сенс має бути?

— Так, так, я все це знаю, — роздратовано сказав він, — але що доброго ми насправді робимо? Ви можете чесно зізнатися, що ніколи не відчували, наче марнуєте свій час? Підтримувати життя в якомусь старому непотребі просто заради самого факту? Все, що ми робимо, — це відтермінування неминучого кінця.

Я уважно подивився на нього, помітивши, який він втомлений. Уперше за весь час нашого знайомства Генрі виявив ознаки свого віку.

— У вас усе гаразд? — запитав я.

Він видавив сухий смішок:

— Не звертайте уваги. Просто в мене сьогодні цинічний настрій. Навіть більше, ніж зазвичай, — Генрі потягнувся по пляшку. — Усі ці справи, схоже, й мене дістали. Давайте ще по келиху, а потім розповісте, чим таким таємничим займалися цілий тиждень.

Я не чекав на такий поворот розмови, але наразі радий був змінити тему. Генрі слухав, спочатку зацікавлено, бо я розповів йому деталі моєї кар’єри до приїзду в Менем, згодом — із недовірою, коли я окрес­лив свою допомогу Маккензі.

Коли я закінчив, він повільно похитав головою.

— Спадає на думку вираз «темна конячка».

— Вибачте. Знаю, мав розповісти раніше, але до цього тижня чесно думав, що все це залишилося в минулому.

— Немає потреби просити вибачення, — сказав він.

Але я бачив, що засмутив його. Він прихистив мене в мої найгірші часи, а тепер виявляється, що я не був з ним достатньо відвертим. Весь цей час я дозволяв йому думати, що мій досвід антрополога суто академічний. Хоч я не те щоб брехав, це була погана подяка за довіру.

— Якщо ви хочете, щоб я звільнився, я так і зроб­лю, — сказав я.

— Звільнилися? Не смішіть мене! — він поглянув на мене. — Хіба що ви передумали тут працювати.

— Ні, звісно ні. Насамперед, я не хотів долучатися до справи. Я не навмисно приховував це від вас. Просто сам не хотів про це думати.

— Ні, я вас розумію. Просто все це трохи несподівано. Я гадки не мав, що ваша кар’єра була такою… рідкісною, — він замислено дивився на озеро. — Я вам заздрю. Завжди шкодував, що не зайнявся психологією. Колись давно в мене були певні амбіції, знаєте. Але звісно, не вийшло. Надто багато потрібно було вчитися додатково. Я прагнув одружитися з Діаною, робота терапевта приносила швидкий дохід. А тоді це здавалося досить привабливим.

— Нічого привабливого в тому, що я робив, немає.

— Тоді захоплювало, — він з розумінням поглянув на мене. — Не заперечуйте. Ви за останній тиждень змінилися. Навіть ще до барбекю, — він засміявся, витяг з кишені люльку. — Що не кажіть, це був пекельний тиждень. Є новини про те, чиє тіло знайшли?

— Ще ні. Але, сподіваюся, записи дантиста допоможуть визначити особу.

Генрі похитав головою, наповнив люльку, запалив.

— Ви живете десь усі ці роки, й потім… — Він намагався позбутися свого поганого настрою. — Ну, гадаю, варто піти подивитися, що там наш обід. Усе й так паскудно, не вистачало спалити йоркширський пудинг.

Після цього розмова пішла легше, але до кінця обіду Генрі стомився. Я нагадав собі, що він у ці дні ніс майже весь тягар моєї роботи. Спробував наполягти, щоб помити посуд, але він і чути не хотів.

— Усе гаразд, справді. Більша частина все одно піде до посудомийки. Я б на вашому місці вже поспішав до подружки.

— Ще досить часу.

— Ви наполягаєте, але я теж. І, щиро кажучи, я справді хотів би зараз залити в себе останній келих і трохи передрімати, — він із вдаваною суворістю поглянув на мене. — Що, ви збираєтеся зруйнувати мій недільний відпочинок?

Я домовився зустрітися з Дженні в «Ягняті». Це була нейтральна територія: якби я пішов знову до неї, то вже нагадувало б побачення. Я й надалі намагався переконати себе, що ми просто збираємося трохи покататися. Я ж не запрошував її на обід з усіма сексуальними підтекстами. Не доведеться хвилюватися, що раптом даси якісь не ті знаки чи щось не так сприймеш. Нічого такого немає, справді.

Тільки от передчуття підказувало інше.

Я ретельно слідкував, щоб не перебрати вина за обідом, але все одно зараз, хоча й хотілося міцнішого, обрав апельсиновий сік. Пройшов до бару, відповів на звичні кивки. Нічого особливого не читалося в очах відвідувачів, але все одно я радів, що Карла Бреннера сьогодні немає.

Я виніс сік надвір та притулився до муру перед пабом. Нервово видудлив апельсиновий сік майже одним духом. Зрозумів, що майже щохвилини поглядаю на годинник. Пообіцяв собі більше так не робити й побачив, що дорогою наближається машина. Це був старий «міні», й за мить я впізнав Дженні за кермом. Вона поставила машину, вийшла з неї, і, побачивши її, я раптово відчув піднесення. «Що відбувається?» — подумав я, але коли вона наблизилася, всі питання зникли.

— А я думала, що ще рано, — всміхнулася Дженні, підіймаючи на лоб темні окуляри.

Я знав: справжня причина, чому вона була за кермом, — у тому, що зараз тутешні жінки рідко наважуються на піші прогулянки.

На ній були шорти й синя безрукавка. Відчувався легкий аромат парфумів, майже нечутний.

— Ви ж не довго чекаєте? — запитала вона.

— Щойно приїхав. — Вона помітила мою порожню склянку. — Просто пити хотілося. Будете щось?

— Та що-небудь.

Я відчував, що ми входимо в зону напруження, коли кожне речення може бути не так сприйняте. «Вирішуй. Зараз», — сказав я собі, знаючи, що це може задати тон решті дня.

— Може, візьмемо щось із собою? — запитав я й сам собі здивувався. Але коли слова вилетіли, я зрозумів, що це правильний вибір.

Усмішка Дженні поширшала.

— Звучить чудово.

Вона почекала надворі, а я сходив до пабу й купив пляшку вина. Я намагався не зважати на дивні погляди, коли попросив порожні келихи та штопор, картаючи себе за те, що не подумав про це раніше. Але я знав, чому цього не зробив. Бо уникав будь-яких деталей, які підказали б, що це дещо інше, ніж звичайна прогулянка. Схоже, Дженні поводилася так само.

— Зачекайте, — попросила вона, коли я повернувся, й сама зникла в пабі. Вийшла за хвилину з лискучими пакетами чипсів і горішків. Усміхнулася: — Раптом пожувати захочеться.

Після цього напруження зникло. Ми лишили машину на майдані й пішли до озера. Можна було пройти до човна через сад Генрі, але, щоб його не турбувати, ми обрали невеличку, майже неходжену стежку, що вела від дороги поза будинком.

Човен спокійно гойдався на тихій воді. Коли ми забралися в нього, навіть подиху вітру не відчувалося.

— Схоже, вітрило нам сьогодні не згодиться, — зауважив я.

— Нічого. Просто так добре, коли на воді.

Не переймаючись вітрилом, я взяв весла й вийшов в озеро. На сонці його поверхня блищала так яскраво, що навіть різало очі. Єдиним звуком були сплески весел, коли ті занурювалися й злітали з води. Дженні сиділа обличчям до мене. Наші коліна терлися, коли я веслував, але ніхто з нас не подумав відсунутися. Дженні опустила руку за борт, я прямував до протилежного берега, за її пальцями тяглися легкі хвильки-сліди. Ми наближалися до віддаленого берега, озеро мілішало, місцями ставало непрохідним через густі зарості жовтого очерету. З них виглядав низький земляний обрив, над берегом нависали кудлаті гілки старих плакучих верб. Я пустив човна дрейфувати під однією з верб, легко прив’язав його до стовбура. Сонячне світло пробивалося крізь листя, роблячи зелень напівпрозорою.

— Так чудово! — вигукнула Дженні.

— Хочете роздивитися?

Вона вагалася.

— Не хотіла б здатися боягузкою, але чи тут безпечно, як ви гадаєте? Ну оці пастки і все таке?..

— Навряд чи хтось буде тут цим перейматися. Сюди люди не заходять, для чого пастки ставити?