Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 27)
Тіна напоказ пересмикнулася.
— Я б зімліла, якби мусила отак сама собі уколи робити щодня, як вона робить.
— Та покинь, нічого страшного, — протестувала Дженні. — І це навіть не справжня голка, тільки шприц-ручка. Годі про це, а то Девід соромиться пити більше вина.
— Боже борони! — заявила Тіна. — Мені ж треба когось, хто склав би мені компанію.
Я її не дуже наздоганяв, але оскільки Дженні наполягала, я дозволив доливати мені в келих більше, ніж планував. Наступного дня мала бути субота, тиждень видався важким. Окрім того, я справді насолоджувався. Не міг пригадати, коли ще так гарно відпочивав… за довгий час.
Тільки раз настрій підупав, коли ми закінчили трапезу. Спускалися сутінки, згасало світло, Дженні сиділа, дивлячись за межі саду, на озеро. Я побачив, що обличчя її захмарилося, й здогадався, про що вона зараз скаже, ще до того, як вона заговорила.
— А я починаю забувати про те, що сталося. Відчуття таке… наче ти винна, правда?
Тіна зітхнула:
— Вона хотіла скасувати сьогоднішній вечір. Думала, людям не сподобається, що в нас барбекю.
— Я думала, це буде як зневага, — пояснила Дженні.
— Чому? — запитала Тіна. — Хочеш сказати, що люди телевізора не дивляться чи пиво в пабі не п’ють? Все це дуже сумно й страшно, але я не бачу причини вдягатись у волосяниці через співчуття.
— Ти знаєш, що я мала на увазі.
— Так, але я знаю й те, які в нас люди навколо. Якщо вони вирішать когось заклювати, то так і зроблять, що б ти там робив чи не робив. — Тіна помовчала. — Гаразд, це не найкращий спосіб про це сказати, але ж воно правда, — вона дошкульно подивилася на мене. — Ви з цим уже зіткнулися, так?
Я зрозумів, що вони могли знати про чутки.
— Тіно, — попереджально мовила Дженні.
— А що. Нема сенсу вдавати, що ми не чули. Я кажу, звісно ж, поліція захоче поговорити з місцевим лікарем, але варто одному здійняти брову, як усі тебе звинувачують. Зайвий приклад того, які в нас тут короткозорі люди.
— І з довгими язиками, — вибухнула Дженні. Це був перший емоційний вигук, який я почув від неї.
Тіна стенула плечима.
— Краще вже казати все відкрито. Надто багато шепоту в цьому місці. Я тут виросла, ти ні.
— Схоже на те, що ви не дуже любите Менем, — сказав я, сподіваючись змінити тему.
Вона кисло всміхнулася:
— Була б можливість, тільки б мене тут і бачили. Не розумію людей, як-от ви двоє, які приїхали сюди за власним вибором.
Раптом зависла тиша. Дженні встала, обличчя побіліло.
— Я піду зварю каву.
Вона пройшла в будинок, бісеринки шалено задзеленчали.
— Блін, — Тіна винувато всміхнулася. — Довгі язики, правду вона каже. І ще випила трішки, — додала вона, поставивши келих.
Я подумав спочатку, що ця ніяковість через мене, але побачив, що ні. Яка б не була причина реакції Дженні, зі мною вона не пов’язана.
— В неї все гаразд?
— Просто її дістала безтактна сусідка. Я так гадаю. — Тіна дивилася на будинок, наче вирішувала, чи піти за подругою. — Слухайте, не треба було мені патякати. Але як уже мова зайшла, в неї була дуже погана пригода десь рік тому. Тому вона сюди й переїхала. Ніби втекла від цього чи що.
— Яка пригода?
Тіна похитала головою.
— Схоче — сама розкаже. Мені, мабуть, не варто було язиком плескати. Я просто… ну, думала, що вам слід знати. Дженні ви подобаєтесь. Отже… О Боже, ото я наколотила, га? Може, забудьте все? Давайте про щось інше.
— Ок, — ще під враженням від того, що вона мені сказала, я ляпнув перше-ліпше, що спало на думку: — А які плітки про мене ви чули?
У Тіни витяглося обличчя.
— Напросилася, еге ж? Нічого особливого. Що вас допитувала поліція і що… ну, що ви були під підозрою. — Тіна широко всміхнулася, що означало: поводиться вона зухвало, але їй уже байдуже. — Але ж ви ні? Правда?
— Наскільки мені відомо, ні.
Їй цього вистачило.
— От я й кажу про це кляте село. Люди тут готові думати найгірше навіть у найкращі часи. А вже як щось трапиться… — вона махнула рукою. — Я знов почала. Знаєте що, піду-но я допоможу їй з кавою.
— Мені щось зробити?
Але Тіна вже попрямувала в будинок.
— Все нормально, я пошлю до вас Джен. Щоб ви не сумували.
Вона пішла, а я сидів у нічній тиші, думаючи про те, що сказала Тіна. «Дженні ви
За мною почувся якийсь шум. Вийшла Дженні з двома горнятками. Я відійшов від муру, повертаючись у коло світла, яке падало з відчинених дверей. Вона здригнулася, коли я вийшов з тіні, плеснула кавою на руку.
— Вибачте, не хотів вас налякати.
— Все гаразд, просто не побачила, — поставила горнятка, подула на руку.
Я передав їй паперовий рушник.
— Ви в порядку?
— Виживу, — вона витерла руки.
— Де Тіна?
— Тверезіє, — знову взялася Дженні за горнятка. — Я не запитала вас, з молоком? З цукром?
— Нічого не треба.
Вона всміхнулася.
— Вгадали, — простягла мені каву та відсунулася до стіни. — Милувалися краєвидом?
— Тим, що зміг побачити.
— Він прекрасний, якщо вам подобаються плеса води.
— А вам?
Ми стояли поруч, дивилися на озеро.
— Так, направду так. Як була малою, ходила з татом під вітрилами.
— А зараз?
— Уже роками не ходжу. Та все одно досі люблю бувати на воді. І думаю десь позичити човен. Маленький — озеро надто мілке для більшого. Але як це — жити поруч і не кататись?
— У мене є човен, якщо вам пасує.
Я сказав це не думаючи. Але вона одразу ж обернулася до мене. Я побачив, як вона всміхається в місячному сяйві. Усвідомив, як близько ми стоїмо. Досить близько, щоб відчути тепло її оголеної шкіри.
— Справді?
— Ну, не зовсім мій. Він належить Генрі. Але той дозволяє мені ним користуватися.
— Ви впевнені? Тобто я ні на що таке не натякала.