Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 26)

— Почекаймо ще, — відгукнулася Дженні.

— Ми вже довго чекали, мене дістало. Треба розвести більше вогню.

— Ти не доливатимеш більше цієї гидоти.

— Чому? Ми ж тут усю ніч просидимо з такими темпами.

— І чути не хочу. Ця хімія небезпечна.

— Ну ж бо, я з голоду вмираю!

Ми сиділи в саду за крихітним котеджем, який вони винаймали на двох. Він був ледве більший за маленький дворик — неохайний клаптик газону, огороджений з двох боків високим парканом. Але місце було приховане від чужих очей, на нього виходили лише вікна спальні сусіднього будинку, і далі відкривався вільний вид на озеро, розташоване всього за сотню ярдів.

Тіна востаннє потикала гамбургери й повернулася до мене.

— Як ви гадаєте з погляду лікаря? Варто нам ризикнути отруїтися рідиною для барбекю чи померти з голоду?

— Компроміс, — запропонував я. — Зніміть бургери, поки наливаєте рідину. Так вони не вберуть її смак.

— Боже, як я люблю практичних чоловіків, — сказала Тіна. Вона озброїлася прихваткою і підняла решітку з м’ясом над вугіллям.

Я відпив ще ковток з моєї пляшки пива, більше для того, щоб чимось зайнятися, ніж через спрагу. Мою пропозицію допомоги не прийняли — і це добре, мабуть, якщо взяти до уваги рівень моїх кулінарних здібностей. Але через це я лишився без діла й не було чим відволіктися від нервозності. Дженні теж, здається, непокоїлася, метушилася більше, ніж потрібно, розставляла хліб і салати на білому пластиковому столику для пікніка. Вона була струнка й засмагла, в білій жилетці й джинсових шортах. Ми привіталися, коли я приїхав, але після того не сказали одне одному ані слова. Направду, якби не Тіна, то, мабуть, тут ніхто б і не розмовляв.

На щастя, Тіна була не з тих, хто залишає ніякові паузи в розмові. Вона торохкотіла майже без упину, вела веселий монолог, перемежовувала його інструкціями для мене, коли я міг стати в пригоді: допомогти заправити салати, принести кухонні рушники, які зійдуть за серветки, відкрити ще пива для нас трьох.

Одразу стало очевидно, що будемо тільки ми троє. З одного боку, я відчував полегшення, що не доведеться зустрічатися ще з кимось, з іншого — шкодував, що немає за кого сховатися.

Тіна від душі плеснула запалювальною рідиною на жаровню.

— Блін! — вона відскочила від полум’я, що спалахнуло над вуглинами.

— Я ж тобі казала не ляпати більше! — сміялася Дженні.

— Чого одразу я, само полилося!

Жаровня потопала в димі.

— Ну, тепер вона досить гаряча, — прокоментував я, коли ми всі відсунулися від жару.

Тіна ляснула мене по руці.

— А за це принесіть іще пива.

— Може, нам спочатку їжу відсунути? — запитав я.

Дим уже накрив пластиковий столик, де стояли миски з салатами.

— От дупа! — Тіна пірнула в хмару й схопила миски.

— Простіше пересунути весь столик, — сказав я й потягнув.

— Допоможи йому, Джен, у мене руки зайняті, — Тіна вже тримала миску з макаронами.

Дженні скоса на неї подивилась, але нічого не сказала й узялася за другий край столика. Удвох ми його перетягли й перенесли туди, де не було диму. Коли зупинилися, ніжки з її боку підігнулися, стіл нахилився, тарілки й склянки поповзли до краю.

— Обережно! — заволала Тіна.

Я кинувся і встиг виправити столик до того, як щось упало. Коли нахилився, рука торкнулася руки Дженні.

— Тримаю, можете відпустити, — сказав я.

Вона почала опускати свій край, але знову схопила — стіл почав гойдатися.

— Я думала, ти його поправила, — буркнула Дженні, коли до нас поспішила Тіна.

— Тож так! Я засунула папірчину там, де ніжка хиталася.

— Папірчину? Там треба було болтика закрутити!

— Закрутити тут є з ким.

— Тіно, — Дженні почервоніла, але видно було, що вона намагається не розсміятися.

— Та обережно ж, стола тримай! — гукнула Тіна, бо той знову загойдався.

— Не стій тут, піди принеси викрутку чи ще щось.

Тіна поспішила за бісерну шторку, яка закривала двері на кухню. Ми так і тримали стола й ніяково всміхались одне до одного.

Але лід уже розтав.

— Я певна, ви не шкодуєте, що прийшли, — зауважила Дженні.

— Аякже, таке в мене вперше.

— Чи ще десь так вишукано було?

— Ні в якому разі.

Я помітив, що вона опустила очі.

— Ох, не знаю, як вам і сказати, але ви намочилися.

Я поглянув униз і побачив, що пляшка впала зі столу, пиво розлилось і тепер текло мені просто на джинси між ногами. Я спробував відсунутись, але вийшло тільки відпустити рідину текти мені на штанину.

— Боже, не можу повірити, — сказала Дженні, й ми обоє безпомічно розреготалися. Не могли зупинитись, аж доки не повернулася Тіна з викруткою.

— Що це з вами? — запитала вона, потім побачила мої штани. — Мені було пізніше прийти?

Щойно стіл було врятовано, мені запропонували мішкуваті шорти. Тіна сказала, що це її колишнього.

— Але можете їх собі забрати. Він по них не повернеться, — похмуро додала вона.

Роздивляючись картатий малюнок шортів, я не здивувався. Але це було краще, ніж мої намочені пивом джинси, тож я пішов переодягнутися. Коли я повернувся в сад, Тіна з Дженні захихотіли.

— Гарні ніжки, — прокоментувала Тіна, й вони знову засміялися.

Бургери вже шкварчали на вугіллі. Ми з’їли їх із салатом, хлібом і пляшкою вина, яку я приніс. Коли я наливав келих Дженні, вона завагалася:

— Тільки трішки.

Тіна здійняла брови:

— Ти певна?

Дженні кивнула:

— Все гаразд, правда, — вона перехопила мій запитальний погляд і здивований вираз обличчя. — У мене діабет, тож доводиться слідкувати за тим, що їм та п’ю.

— Першого чи другого типу? — запитав я.

— Боже, я й забула, що ви лікар. Першого.

Я так і думав. Для її віку це найбільш розповсюджений тип.

— Але нічого страшного. Я тільки на низькій дозі інсуліну. Звернулася до доктора Мейтленда по рецепт одразу, коли сюди приїхала, — додала вона, наче вибачаючись.

Я подумав, що вона соромиться зізнатися, що записалася до «справжнього» лікаря, а не до мене. Турбуватися не було чого. Я до такого звик.