Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 24)

Питання трохи пригасило браваду Бреннера.

— Що?

— Твій брат? Як його нога? Та, що доктор Гантер поправляв того вечора.

Бреннер засовався, похмурий, але пару вже спустив.

— Все нормально.

— От добре, коли цей лікар не бере грошей за понаднормову роботу, — доброзичливо зауважив Бен. Він обвів поглядом решту кімнати. — Насмілюся сказати, що багато хто з нас має причину дякувати йому за той чи інший випадок.

Він почекав, доки його слова потраплять до вух, тоді плеснув у долоні та повернувся до бару:

— До речі, Джеку, як маєш хвильку, то я б хотів повторити.

Наче хтось раптово відчинив вікно та впустив чистий вітерець. Атмосфера розрядилася, люди загомоніли, деякі з трохи присоромленим виглядом поверталися до своїх розмов.

Я відчув, як спиною стікає піт. Не через спеку в задушливому барі.

— Будеш віскі? — запитав Бен. — Таке враження, що тобі не завадить.

— Ні, дякую. Але тобі поставлю.

— Не треба.

— Це найменше, що я можу зробити.

— Та забудь. Покидьки просто потребують, щоб їм час від часу нагадували про деякі речі. — Бен подивився на Бреннера, який сердито витріщався у свій порожній кухоль. — А цей покидьок потребує когось, хто б його привів до ладу. Переконаний, що він розоряє гнізда в заповіднику. Ті, що під охороною. Зазвичай, як пташенята вилуплюються, в нас все нормально, але ми втрачаємо й дорослих птахів. Луні болотні, навіть бугаї. Я його ще не зловив, але хай-но… — Він усміхнувся до Джека, який поставив перед ним пінту. — Дякую, людино добра.

Бен зробив довгий ковток та схвально кивнув.

— Отже, чим же ти займався? — скоса подивився він на мене. — Не хвилюйся, я просто цікавлюсь. Але ж очевидно, що якісь справи тебе звідси покликали.

Я вагався, але він заслужив на певні пояснення. Не вдаючись до багатьох деталей, я розповів.

— Боже, — тільки й сказав він.

— Тепер ти розумієш, чому я про це не говорю. Або не говорив, — додав я.

— Ти певний, що не варто розповісти людям? Відкрити все як є?

— Не думаю.

— Я можу запустити чутку, якщо хочеш. Трохи підкажу, що саме ти робив.

У цьому був певний сенс. Але все одно якось не до душі. Ніколи раніше я не розповідав про свою колиш­ню роботу, а від старих звичок важко відмовлятися. Може, я занадто впертий, але мертві мають право на приватність, так само як і живі. Якщо випливе бодай одне слово, то кінця не буде надокучливим розпитуванням. До того ж я не був певний щодо того, як Менем поставиться до таких незвичних занять свого лікаря. Зрозуміло, що дві мої професії в очах людей не зможуть мирно співіснувати.

— Ні, дякую, — відповів я.

— Тобі краще знати. Але все одно теревенитимуть.

Хоча я це знав, на душі було неспокійно.

Бен знизав плечима.

— Вони налякані. Знають, що вбивця точно живе десь тут. Але вони все одно хочуть, щоб це був чу­жинець.

— Я не чужинець. Я тут уже три роки.

Це прозвучало фальшиво навіть для мене. Я міг жити й працювати в Менемі, але ще не міг претендувати на звання місцевого. Щойно мав доказ цього.

— Не має значення. Можеш тут тридцять прожити, але ти все одно з міста. І коли стає гаряче, люди дивляться на тебе й думають: «Чужий».

— Тоді й різниці немає, що я скажу, правда? Але не думаю, що все так погано.

— Ні, не все. Але кількох дурнів вистачить, — відповів похмуро Бен. — Сподіваймося на те, що цього покидька невдовзі зловлять.

Я не засиджувався. Пиво здалося кислим та затхлим, хоча я знав, що воно таке саме, як завжди. Від думок про цю пригоду лишалося якесь заніміння, як після секунди нечутливості від рани шириться біль. Коли це відчуття наздогнало мене, захотілось опинитися вдома.

Я їхав з пабу і бачив Скарсдейла, який виходив з церкви. Може, то була гра уяви, але він здався мені вищим, ніж раніше. З усього селища священник був єдиним, хто розцвів після подій, які приголомшили всіх. Тільки трагедія і страх перетворили побиту міллю сутану на плащ героя дня, подумав я й одразу засоромився такої думки. Він просто, як і я, робить свою роботу. Не варто дозволяти моїй неприязні до нього впливати на думки. Бачить Бог, я сьогодні відчув, що таке упередження.

Почуття провини підштовхнуло мене привітно помахати йому рукою, коли я під’їхав ближче. Він упритул подивився на мене, якусь мить я думав, що Скарс­дейл не відповість. Потім він таки коротко й черство кивнув.

Я не міг позбутися почуття, що знав, про що він думає.

12

До п’ятниці представники преси потроху почали зникати. Відсутність нових подій означала, що Менем уже втрачає позиції в інформаційному медіапросторі. Якщо станеться ще щось, вони повернуться. А потім Саллі Палмер і Лін Меткалф поступово розчиняться в ефірному часі й колонках газет і їхні імена розтануть назавжди у свідомості публіки.

Проте поки цього ранку я їхав до лабораторії, думки мої були зайняті не затиханням медіарезонансу і не — соромно зізнатися — двома жертвами. Навіть шок від відкриття про те, що в селищі на мене дивляться з підо­зрою, тимчасово поступився місцем. Те, що бентежило мене всю дорогу, було значно тривіальнішим.

Вечеря в домі Дженні Геммонд цього вечора.

Я казав собі, що нічого особливого в цьому нема. З її боку або, точніше, з боку її приятельки Тіни це просто дружній жест. Коли я жив у Лондоні, запрошення на вечерю було питанням ввічливості, його давали і приймали без особливих роздумів. І тут так само, казав я собі.

Але не допомагало.

Я вже не в Лондоні. Моє соціальне життя звузилося до чемних розмов з пацієнтами та кухля пива в пабі. І про що ми можемо говорити? У селищі зараз тільки одна тема, а вона навряд чи буде доречною для легких теревенів за вечерею в малознайомих людей. Особливо якщо до них уже дійшли чутки про мене. Я шкодував, що мені забракло розуму сказати тверде «ні» на це запрошення. Навіть обмірковував можливість зателефонувати й відмовитися, перепросити за нечемність.

Але, хоч як бентежила мене думка про цю трапезу, я так і не зателефонував. Що бентежило мене ще більше. Бо, якщо покопатися глибше, я добре знав (і це теж додавало неспокою), чому насправді так нервуюсь. Від думки, що знову побачу Дженні. Ця думка збурила осілий було складний мул емоцій, який я наразі зовсім не хотів чіпати. І на самій поверхні цього розчину було почуття провини.

Було таке відчуття, начебто я готувався до зради.

Звісно, я розумів, що це повна дурня. Я просто збирався повечеряти в гостях. І добре розумів, що мені нема кому зберігати вірність от уже майже чотири роки, відколи п’яний ділок не впорався з кермуванням своєю BMW.

Але знову ж таки, це нічого не змінювало.

Отже, коли я поставив машину та спустився ліфтом до лабораторії, зосередженості бракувало. Я намагався зібратися з думками, коли зайшов у лабораторію моргу, штовхнувши сталеві двері. Марина вже була на місці. Двері ще гойдалися, зачиняючись за мною, коли вона заговорила:

— Прийшли результати.

Маккензі нахмурився, читаючи мій звіт:

— Ви певні?

— Цілком. Тести підтверджують, що, коли знайшли її тіло, Саллі Палмер була мертва приблизно дев’ять діб.

Ми розмовляли в маленькому кабінеті при лабораторії. Я запропонував надіслати результати мейлом, але на мій дзвінок він одразу сказав, що сам загляне.

— Наскільки надійні результати?

— Амінокислотний аналіз припускає погрішність у межах плюс-мінус дванадцяти годин. А це максимальна доступна точність. Я не можу назвати точний час, коли її вбито, але це сталося між полуднями п’ятниці та суботи.

— Ви не можете ще звузити цей проміжок?

Я проковтнув лайку. Цілий ранок я пропрацював над рівняннями, що визначали час із моменту смерті. Це досить складні обчислення, де враховуються результати тесту, дані про середню температуру та погодні умови всіх днів, які тіло Саллі Палмер провело на свіжому повітрі. Найбільша таємниця життя зводилася до банальної математичної формули.

— Вибачте. Але, беручи до уваги все інше, личинки тощо, я б, з великою ймовірністю, зупинився на середині цього інтервалу.

— Тобто, скажімо, північ п’ятниці. А бачили її востаннє за три дні до того, на барбекю. — Маккензі на­хмурився, обмірковуючи деталі. — І з собакою ви нічого уточнити не можете?

— Хімія тіла собаки відрізняється від людської. Я можу провести аналіз, але він нам нічого не дасть.

— Холера, — пробурмотів він. — Але ви все ще думаєте, що собаку вбили раніше?

Я знизав плечима. Я мав справу лише зі станом тіла собаки та активністю комах навколо нього, а це важко назвати точними даними.

— За це більшість фактів. Я б додав, що ті самі обчислення не обов’язково застосовні до собак. Але на два-три дні більше, це як мінімум.