Айзек Азимов – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 (страница 34)

Він майже втиснув Урса в його крісло і заговорив скоромовкою, наче хотів запобігти будь-яким спробам господаря підвестися. Йому пощастило переказати всю історію і стисло, без зайвих слів.

Слухаючи Менделя, Урс повільно багровів. Потім став, конвульсивно поправляти окуляри, підсуваючи їх вище, до і перенісся. Але самовладання таки зрадило його і він закричав:

— Подумати тільки: миттєве переміщення маси! Це ж єдиний пристойний спосіб, щоб подорожувати цивілізованій людині. Єдино можливий спосіб! Єдино мислимий спосіб! Якби я тільки знав. Якби я міг бути там! Але ж цей клятий готель аж за тридцять миль звідси!

Райгер, який слухав його бідкання з дедалі більшим роздратуванням, нарешті не витримав:

— Не розумію, до чого тут ці тридцять миль, коли з будинком Конвенту є пряме повітряне сполучення і туди можна дістатися за десять хвилин.

Урс раптом наче задерев’янів і холодно глянув на Райгера. Його щоки ображено надулись. Він зірвався на ноги й прожогом вискочив з кімнати.

— Що з ним, у біса, сталося? — здивувався Райгер.

— Хай йому чорт, — вилаявся Мендель. — Я зовсім забув попередити вас.

— Про що?

— Доктор Урс не терпить ніяких транспортних засобів. Фобія невротичного характеру.

Каунас спантеличено кліпнув очима.

— Але ж він спеціалізується на позаземних цивілізаціях, чи не так? Знавець форм життя на інших планетах?

Тальяферо встав, підійшов до моделі нашої Галактики й задивився на складне мереживо зоряних систем. Такої величезної і водночас докладної моделі він ще зроду не бачив.

Тим часом Мендель вів далі:

— Доктор Урс справді має діло з неземними цивілізаціями, але він не був на жодній з досліджуваних планет і навряд чи колись побуває. Я взагалі сумніваюсь, чи за тридцять років життя він хоч раз був далі як за милю від цієї кімнати.

Райгер гучно зареготав.

— Ви можете сміятись, — розсердився Мендель, — але я радив би добре зважити, що ви говоритимете докторові Урсу.

За хвилину з’явився Урс.

— Прошу вибачити мені, панове, — звернувся він до присутніх. — Тепер ми можемо по-справжньому взятися до нашої проблеми. Може, хтось із вас надумав зізнатися?

Губи Тальяферо скривились у саркастичній посмішці. Цей огрядний знавець інопланетних цивілізацій, що майже не витикає носа з кімнати, мав такий “грізний” вигляд, що й найбільший боягуз навряд чи зізнався б йому в чомусь. Зрештою, тут, напевно, обійдеться і без таланту цього доморощеного детектива, якщо він його взагалі має.

— Ви співпрацюєте з поліцією, докторе Урс? — запитав Тальяферо.

На рум’яному лиці Урса відбилося неприховане самовдоволення.

— Офіційних зв’язків з поліцією я не підтримую, але моя неофіційна співпраця з нею вельми плідна.

— Тоді я ознайомлю вас із відомостями, які ви передасте в поліцію.

Урс мовчки втягнув черево, висмикнув із штанів край сорочки і заходився поволі протирати ним скельця окулярів. Упоравши цю роботу і знову начепивши окуляри на ніс, щоправда, досить ненадійно, він врешті запитав:

— Що ж саме ви збираєтесь нам розповісти?

— Я назву вам ім’я того, хто був у номері Вільєрса в його останню годину і хто просканував його доповідь.

— Вам вдалося розгадати цю таємницю?

— Я думав цілісінький день і, здається, докопався.

— Ну що ж, слухаємо.

Тальяферо глибоко вдихнув повітря. Зробити таку заяву було не так просто, хоч він і готувався до цього вже кілька годин.

— Найімовірніше, — почав він, — що у всьому винен доктор Губерт Мендель.

Мендель вражено втупився в Тальяферо, від обурення йому аж перехопило подих.

— Послухайте, докторе Тальяферо, — голосно почав він, — якщо ви маєте хоч якусь підставу для такого безглуздого…

Але тенор Урса, зриваючись на фальцет, перепинив його:

— Хай він говорить, Губерте, вислухаймо його. Ти ж підозрюєш його — як же ти можеш йому забороняти підозрювати тебе?

Мендель сердито замовк.

Тальяферо, силкуючись надати своєму голосу рішучості й певності, повів далі:

— Це навіть важко назвати підозрою, докторе Урс, бо докази цілком очевидні. Про метод Вільєрса знали ми четверо, але тільки один з нас — доктор Мендель — був очевидцем єдиного досліду. Тільки він знав, що цей метод плідний. Тільки він знав напевне, що доповідь Вільєрса — не міф. Що ж до нас, то ми знали напевне тільки одне: що Вільєрс украй неврівноважена людина. Звичайно, ми могли припустити, що він справді розробив таку теорію. Більше того, я думаю, що ми відвідали Вільєрса об одинадцятій годині, щоб перевірити, чи так воно і є: хоча ніхто з нас не обмовився про це ні словом. Але наслідок візиту був невтішний — Вільєрс був у ще гіршому стані, ніж при першій зустрічі. Він видавався майже божевільним.

Пам’ятаючи про цю особливу обізнаність доктора Менделя, перейдімо до мотивів, якими він міг керуватись. Уявіть собі, докторе Урс, таке. Той, хто зустрівся віч-на-віч з Вільєрсом опівночі, а потім, упевнившись, що Вільєрс помирає, просканував його доповідь (не будемо поки що називати його прізвище), мав страшенно перелякатися, побачивши, що Вільєрс явно повертається до життя і навіть пробує подзвонити по телефону. Тому наш злочинець у паніці вирішує позбутися бодай речових доказів злочину.

Як саме? Сховати непроявлену плівку з доповіддю, але так, щоб, по-перше, ніхто її не знайшов, і, по-друге, він сам, якщо буде поза підозрою, міг згодом забрати плівку. Ідеальним сховком видався йому віконний карниз. Він метнувся до вікна, розчинив його, сховав плівку під карнизом і покинув кімнату. Тепер, хай би навіть Вільєрс вижив, було б неважко повернути все проти Вільєрса, переконавши всіх, що це звичайна маячня людини з хворобливою уявою.

Тальяферо закінчив і гордовито всміхнувся: певно, вважав свої докази неспростовними.

Вендел Урс блимнув примруженими очицями і почав задумливо обертати один навколо одного пальці складених на животі рук.

— І ви вважаєте, що сказали щось важливе? — врешті озвався він.

— Найважливіше те, що вікно залишено відчиненим, а плівку сховано назовні. А тепер зіставте це з іншими фактами. Райгер провів десять років на Церері, Каунас-на Меркурії, а я — на Місяці: всі десять років ми були поза Землею, за винятком кількох коротеньких відпусток. На вчорашній зустрічі ми не раз скаржились один одному, як важко знову звикати до умов Землі. Адже ми працюємо на об’єктах у безповітряному просторі й поткнутися нікуди не можемо без скафандрів. Нам і в голову не прийшло б опинитись беззахисними у відкритому космосі. Ніхто з нас не відчинив би вікна отак зопалу, без внутрішньої боротьби. А ось доктор Мендель, який постійно живе на Землі, відчинив би. Для нього це звичайнісінька річ — досить лише трохи напружити м’язи. Отже, він міг це зробити, а ми ні! Звідси тільки один висновок: це зробив він!

Тальяферо сів і задоволено всміхнувся.

— Правильно, так воно й було! — захоплено вигукнув Райгер.

— І зовсім не так! — майже прокричав у відповідь Мендель, наполовину підвівшись, ніби збирався кинутись на Тальяферо. — Я цілком заперечую цю нікчемну вигадку. Ви, мабуть, забули, що я маю запис останніх Вільєрсових слів. І серед них є слово “однокурсник”. Магнітна стрічка засвідчить це…

— Але ж це голос конаючого, — перебив його Тальяферо, — і ви самі нам сказали, що більшість слів не розібрати. Тому я хочу запитати вас, докторе Мендель, навіть не прослуховуючи запису, чи голос Вільєрса не міг бути спотворений в інший час, скажімо, уже після того, як ви прослухали запис?

— Міг, але… — збентежився Мендель.

— Я певен, що це саме так, — знову перебив його Тальяферо. — Отже, ми можемо припустити, що ви сфабрикували цей запис заздалегідь, вставивши туди і це кляте слово “однокурсник”.

— О боже, — не втримався Мендель, — та звідки б же я знав, що на Конвенті є однокурсники Вільєрса і що їм відомо про його винахід?

— Вільєрс міг розповісти вам. Гадаю, що так і було.

— Але є ще одна обставина, — не вгавав Мендель. — Ви бачили Вільєрса живим об одинадцятій вечора, а медексперт, оглянувши тіло Вільєрса зразу ж після третьої години ночі, заявив, що смерть настала принаймні дві години тому. Це не підлягає сумніву. Виходить, Вільєрс помер між одинадцятою вечора і годиною ночі. А я з десятої вечора до другої години ночі був на конференції, за багато миль від готелю. Це засвідчить щонайменше десяток очевидців, чия правдивість поза всякими сумнівами. Сподіваюсь, цих аргументів вам вистачить?

Хвилину Тальяферо помовчав, а потім уперто вів далі:

— Хай і так. Припустімо, ви повернулись до готелю о другій тридцять і зайшли в номер Вільєрса поговорити про його виступ. Двері були відчинені, а може, ви мали” ще одного ключа. В усякому разі, він уже був мертвий. І ось тут ви скористались із слушної нагоди і просканували доповідь…

— Якщо Вільєрс був мертвий і не міг подзвонити, то для чого було ховати плівку?

— Щоб зняти з себе підозру. Адже ви могли зробити собі ще одну копію. І коли вже на те пішло, то ми тільки з ваших слів знаємо, що сама доповідь пропала.

— Ну годі вже, годі! — втрутився в розмову Урс. — Все це цікаві гіпотези, докторе Тальяферо, але вони бездоказові й не приведуть до викриття злочинця.

Тальяферо нахмурився.

— Це ви так гадаєте, а можливо…

— Так вважатиме кожний. Тобто кожний, хто здатний логічно мислити. Вам часом не здається, що Губерт Мендель зробив забагато як на злочинця?