Айзек Азимов – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 (страница 33)

— Чи надумав хто сказати що-небудь? — ще з порога запитав Мендель.

У відповідь всі досить байдуже подивились на нього, а Райгер ще й заперечливо похитав головою.

— Ну що ж, панове, — почав Мендель. — Я проявив плівки з ваших сканерів і переглянув їх. — Він пожбурив сканери та проявлені плівки на ліжко. — Там нема нічого, що стосувалося б виступу Вільєрса. Напевно, хтось із вас просто відрізав шматок плівки з потрібним матеріалом. Мені дуже шкода, але тепер на перший план виступає питання про цей схований шматок плівки.

— Якщо він взагалі є, — вставив Райгер, солодко позіхнувши.

— Тому, панове, пропоную зайти до кімнати Вільєрса, — звернувся до присутніх Мендель.

— Чого? — майже злякано запитав Каунас.

— Це що, психологічний прийом? — озвався Тальяферо. — Привести злочинця на місце злочину, щоб муки сумління змусили його признатися?

— Аж ніяк, — відказав Мендель. — Причина інша. Я сподіваюся, що двоє з вас, ті, невинні, допоможуть мені знайти сховану плівку з матеріалами доповіді Вільєрса.

— Ви гадаєте, вона там? — з викликом запитав Райгер.

— Можливо. Ми просто почнемо звідти. А потім, як треба буде, обшукаємо кожну з ваших кімнат. Симпозіум з астронавтики почнеться завтра не раніш як о десятій ранку. Отже, ми маємо вдосталь часу.

— А якщо це нічого не дасть?

— Ну що ж, тоді, мабуть, доведеться звернутися до поліції.

Обережно, навіть трохи боязко вони ввійшли до кімнати Вільєрса. Райгер почервонів. Каунас зблід. Навіть флегматичний Тальяферо доклав зусиль, щоб здаватися спокійним.

Вчора увечері вони були в цій залитій штучним світлом кімнаті, де Вільєрс, сердитий і похмурий, з розпатланим волоссям, конвульсивно вчепившись руками у подушку й люто витріщивши очі, буквально за хвилину звелів їм забиратися геть. Тепер тут панував нечутний запах смерті.

Мендель почав крутити ручку віконного поляризатора, щоб впустити до кімнати більше світла, і через секунду проміння вранішнього сонця залило кімнату.

Ту ж мить Каунас рвучко затулив очі долонями й пронизливо зойкнув:

— Сонце!

Це було так несподівано і прозвучало так розпачливо, що в них мороз пішов поза шкірою.

На обличчі Каунаса малювався такий жах, наче це сталося не на Землі, а на Меркурії, де сонце могло миттю осліпити його.

Тальяферо згадав, як прибувши на Землю і вперше опинившись просто неба, він мало не скреготав зубами, переборюючи страх. Десятирічне перебування поза Землею таки наклало свій відбиток на їхню психіку.

Каунас кинувся до вікна, намацуючи регулятор поляризатора, груди його поривчасто здіймались, наче йому враз не стало чим дихати.

Мендель рушив за ним.

— Що трапилось? — підійшли і двоє інших.

Внизу, скільки сягало око, лежало місто, купаючись у променях ранкового сонця. Тальяферо швидко окинув краєвид тривожним поглядом.

Але Каунас, чиї груди все ще тяжко здіймались, прикипів очима до чогось, що було зовсім близько. Там, на бетонному карнизі, встромлена одним кінцем у тріщинку на місці якогось дефекту, відсвічувала на сонці молочно-сірою поверхнею стрічка плівки завдовжки десь близько дюйма.

Мендель, щось люто вигукнувши, розчинив вікно і схопив плівку. Прикривши її рукою, він обвів присутніх пильним поглядом палаючих почервонілих очей і рушив до виходу.

— Зачекайте тут! — уривчасто кинув.

Все було зрозуміло без слів. Коли Мендель зачинив за собою двері, вони посідали й бездумно втупились один в одного.

Мендель повернувся хвилин за двадцять. І цілком спокійно (хоч на його обличчі видніли виразні сліди недавнього шаленства) заявив:

— Кінець плівки, запханий у щілину, лишився не зовсім засвіченим, я проявив його і зміг розібрати кілька слів. Нема сумніву — це була доповідь Вільєрса. Решта її пропала, врятувати не вдалося нічого. Це кінець!

— Що ж далі? — запитав Тальяферо.

Мендель стомлено знизав плечима.

— Сказати по правді, тепер мені все байдуже. Матеріали теорії Вільєрса втрачено. Лишається тільки одне: чекати, поки хтось, із такою ж світлою головою, розробить її знов. Я працюватиму теж, але я знаю свої можливості й не надто тішу себе ілюзіями. Мені здається, що тепер, коли ми знаємо про знищення доповіді Вільєрса, безглуздо шукати винного. Тепер це не має ніякого значення. — Після останніх подій Мендель видавався змученим і надломленим, він не мав сили побороти відчаю, що охопив його.

Але тут пролунав суворий голос Тальяферо:

— Стривайте-но! То тільки вам байдуже, хто з нас трьох міг вчинити цей злочин. На вашу думку, це зміг зробити і я. Тому у вас, видатного вченого, відомої людини, тепер ніколи не знайдеться жодного доброго слова про мене. Та я не хочу, щоб підозра тяжіла наді мною все життя, руйнуючи моє майбутнє. Вимагаю довести справу до кінця. І з’ясувати, чи винен я, чи ні. Гадаю, саме коло цього і слід оце заходитись.

— На жаль, я не детектив, — стомлено обізвався Мендель.

— Що ж! Тоді дзвоніть у поліцію, сто чортів!

— Зачекай хвилинку, Тале, — встряв у розмову Райгер. — Чи не хочеш ти сказати, що це вчинив я?

— Я лише сказав, що моє сумління чисте.

— Але ж поліція застосує до нас психічні методи. — У тонкому голосі Каунаса вчувався переляк. — Це може згубно відбитись на нашому інтелекті…

Мендель підніс догори руки.

— Хвилинку уваги, панове! Є один спосіб уникнути втручання поліції. Я цілком згоден з доктором Тальяферо: було б дуже несправедливо щодо невинних залишити цю справу, не з’ясувавши її до кінця.

Всі троє повернули до Менделя обличчя, на яких більшою чи меншою мірою проступала ворожість.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Райгер.

— У мене є приятель на ім’я Вендел Урс. Можливо, хтось із вас уже чув це ім’я. Я постараюсь умовити його зустрітися з нами якнайскоріше.

— Ну і що з цього? — запитав Тальяферо. — Чим він може нам допомогти?

— Правда, він досить дивна людина, — вів далі Мендель. — Навіть дуже дивна. Але в певному розумінні надзвичайно обдарована. Його допомогою часто користується поліція, і я сподіваюсь, він допоможе й нам.

Частина 2

Пильно роздивляючись кімнату та її господаря, Едвард Тальяферо не міг приховати свого подиву. І кімната, і її господар здавались частиною якогось невідомого, ізольованого від земного чудернацького світу. Жоден звук не долинав зовні в це оббите м’якою повстю, без найменшого натяку на вікна кубло. Ні повітря, ні світла тут не було, їх заміняли штучне освітлення та кондиціонер.

Кімната була величезна, але погано освітлена і дуже захаращена. Вони ледве знайшли, де ступити, щоб пройти до кушетки, звідки тільки-но досить недбалим рухом господар змахнув цілу купу якихось касет із плівками.

Власник кімнати був кремезний, присадкуватий чолов’яга з масивною головою і майже круглим лицем. Він досить жваво пересувався на куцих ногах, киваючи весь час головою при розмові, від чого окуляри з товстими скельцями мало не підстрибували на майже непримітному горбку, що правив йому за носа. Банькаті короткозорі очі, напівприкриті важкими повіками, досить добродушно зиркали на них, поки він вмощувався в кріслі за письмовим столом, над яким звисав єдиний яскравий світильник.

— Дуже радий вас бачити, панове. Даруйте за розгардіяш у кімнаті. — Він зробив промовистий жест рукою з короткими, наче обрубаними пальцями. — Я саме займаюсь класифікацією та складанням каталогів об’єктів, що належать до позаземних цивілізацій. У мене вже назбиралось їх чимало. Можете мені повірити: це просто жахлива робота. Ось наприклад…

Він вихилився з крісла, почав порпатись у купі безладно навалених обабіч столу предметів і врешті виловив звідти один з них — димчасто-сірий напівпрозорий циліндр.

— Ось це, — вів він далі, — предмет з Калістану, чи не залишок цивілізації, зовсім не схожої на земну, але це ще остаточно не з’ясовано. Цих предметів знайдено близько десятка, але мій екземпляр найдосконаліший.

І господар так шпурнув його назад, що Тальяферо з несподіванки мало не підскочив.

— Не лякайтесь, він не крихкий, — заспокоїв господар, пильно глянувши на Тальяферо. Потім він знову вмостився у кріслі. Його руки з міцно переплетеними куцими товстими пальцями, складені на животі, повільно піднімалися й опускались у ритмі дихання… — Ну що ж, панове, чим можу прислужитися?

Поки Мендель викладав господареві суть справи, Тальяферо розмірковував над іншим. Нещодавно він бачив серед останніх публікацій монографію “Порівняльна характеристика еволюційних процесів на воднево-кисневих планетах” якогось Вендела Урса. І тепер гадав, чи не цей товстун є автором книжки. Врешті він не витримав:

— Докторе Урс, чи не ви автор “Порівняльної характеристики еволюційних процесів”?

Обличчя хазяїна кімнати розпливлося в задоволеній усмішці.

— Ви читали її?

— Ні, я ще не встиг, але…

Обличчя Урса враз спохмурніло.

— Тоді ви просто мусите прочитати. І не відкладаючи. Я зараз же дам вам один примірник.

Він знову спробував покинути крісло, але йому перешкодив Мендель.

— Стривайте, Урсе, насамперед головне. Наша справа і дуже серйозна.