Айрис Мердок – Чорний принц (страница 66)

— Ви знаєте, що верзете нісенітниці, — не вгавав Арнольд, — і все одно суперечите собі самому. Якщо ви не докучатимете їй тепер, це лише підігріє її почуття до вас, створить певну ситуацію між вами. Природно, ви ж цього й хочете. Зрозуміло, що вона не має до вас серйозних почуттів, схоже, в душі ви це навіть розумієте. Лише подумайте, яка вона ще дитина! І прошу, затямте, я не дозволю, щоб між вами й моєю донькою виникали якісь ситуації. Не буде зустрічей, жодної цікавої дискусії, жодного прояву почуття, нічого. Зрозумійте це, прошу. Зрозумійте, у цій ситуації я ставитимусь до вас так само, як до якогось брудного хтивого старигана, що переслідує її на вулиці. Я буду безжальним, Бредлі. І це найлюб’язніше, що я можу зробити. Ви дасте Джуліан спокій. Я захищу її від вас, посадивши під арешт, вивезу з країни, якщо буде потрібно, звернуся по допомогу до юристів, поліції та застосую фізичну силу. Не думайте собі, що зможете хоча б писати їй, я сповна оборонятиму її від вас. Вам не дістати її, я не дозволю цьому навіть розпочатися. Любий Господи, просто уявіть себе на моєму місці! Наважтеся зараз і вчиніть пристойно й розсудливо — поїдьте з Лондона. Ви все одно збиралися. Будь ласка, їдьте собі. Авжеж, усе минеться, я не натякаю, що ви ніколи більше не побачите її знову, звісно ж, ні. Але зараз я бачу, що ви втратили розум, і не дозволю моїй доньці жодним чином — хай навіть поверхнево, награно й непереконливо — зв’язуватися з підстаркуватим чоловіком. Мене аж нудить від однієї думки, і я цього не дозволю.

На мить після його промови запала тиша. Я пильно дивився на Арнольда. Він сидів геть нерухомо, розмовляв спокійно, але уривисто протинав слова наголосами, а в голосі його чулася навмисна «гострота», що мала лякати. Обличчя під безбарвним волоссям залилося яскравим рум’янцем, як у дівчинки. Я хотів подолати страх гнівом, але не зміг. Тихенько сказав:

— Ваше красномовство підказує мені, що Джуліан урешті-решт таки переконала вас, що закохана.

— Вона не розуміє, що відчуває…

— Тепер не вісімнадцяте століття…

— Ходімо. — Арнольд підвівся й махнув головою Рейчел, яка теж встала з крісла. — Ми сказали все, що хотіли. Вам залишається лише… змиритися… зрозумійте, є лише один вихід, який ви мусите… прийняти…

Я відчинив двері вітальні. І сказав:

— Арнольде, прошу, не гнівайтеся так на мене. Я не вчинив нічого поганого.

— Ні, вчинили, — заперечила Рейчел. — Ви розповіли їй про свої почуття.

— Гаразд. Я не мав цього робити. Але кохати когось не грішно, це гарно, і нам удасться зробити все… добре… Я не набридатиму їй… якщо хочете, не бачитимусь із нею тиждень… дозволю їй усе обміркувати…

— Це не спрацює, — уже м’якше сказав Арнольд. — Будь-які напівзаходи лише погіршать усе. Ви мусите зрозуміти це, Бредлі. Господи, вам ця плутанина потрібна не більше, ніж нам. Ви мусите поїхати геть. Якщо ви побачитеся з нею, лише перетворите все на драму. Найкраще припинити це все раз і назавжди просто зараз. Зрозумійте-но це. Вибачте.

Арнольд вийшов із вітальні й відчинив вхідні двері.

Рейчел пройшла повз мене, відсахнувшись і скрививши від огиди вуста. Майже нечутно вона сказала:

— Хочу, щоб ви знали, Бредлі, у цьому питанні ми з Арнольдом абсолютно заодно.

— Пробачте мені, Рейчел.

Вона вийшла з квартири, повернувшись до мене спиною.

Арнольд обернувся та сказав:

— Зараз немає потреби діяти так, як я просив у листі. Можна мені забрати його?

— Я його знищив.

На мить він завмер.

— Гаразд. Мені шкода, що я накричав на вас. Пообіцяйте мені, будь ласка, що, поки я не дозволю, не намагатиметеся побачитися з Джуліан.

— Ні.

— Гаразд. Я не дозволю нашкодити моїй доньці. Будьте певні. Так і знайте.

Він вийшов, м’яко зачинивши за собою двері. Я захлинався емоціями. Побіг до телефона й набрав номер їхнього ілінґського помешкання. Спочатку в слухавці було тихо, а потім пролунало пронизливе дзижчання, повідомляючи, що «номер відключено». Я спробував іще кілька разів, але результат був незмінний. Я почувався так, наче мені відрубали ноги нижче від колін. Розлючено стиснув голову й намагався зібратися та подумати. Мені було аж так потрібно побачити Джуліан, що все навколо вирувало й темнішало в очах. Я втратив зір і був до смерті покусаний бджолами. Я задихався. Вибіг у двір і пішов світ за очі спочатку по Шарлотта-стрит, потім по Віндмілл-стрит, а потім по Тоттенгем-Корт-роуд. За якийсь час я зрозумів, що лусну, якщо не втну чогось шаленого й переконливого. Я зупинив таксі й наказав водієві їхати до Ілінґу.

Я стояв на розі вулиці під буком. Поклав долоню на його щільний стовбур, і він видався абсурдним, вдоволеним своєю байдужою справжністю. Був вечір, сутінковий час, вечір того самого довгого, фантастичного, сповненого подіями дня.

Вечір був хмарний, похмуре густе світло набуло багряного відтінку, спекотне повітря нерухомо застигло. Я відчував запах пилюки, наче досить нудні вулиці навколо мене розчинилися в безкінечних порохнистих дюнах. Я подумав про сьогоднішній ранок і про те, як нам здавалося, наче ми володіємо всім часом на світі. А зараз час наче зник. Ще я подумав, що, якби одразу здогадався взяти таксі, приїхав би сюди раніше за Арнольда та Рейчел. Що там відбувається? Я перейшов вулицю й повільно подався іншим її боком.

Унизу, в будинку Баффінів, світилося, світло лилося крізь завіси на вікні їдальні й крізь овальне вітражне скло вхідних дверей. Нагорі теж світилося одне вікно із запнутими завісами — Арнольдів кабінет. Кімната Джуліан була із затильного боку, поряд із кімнатою, де я бачив, як лежала Рейчел, натягнувши простирадло на обличчя, і де, прости Господи, я теж лежав, не знімаючи сорочки. Одного дня я розповім усе це Джуліан. Одного дня вона буде єдиним суддею, який зрозуміє та пробачить. Я не боявся її. І навіть у ці миті, коли я тривожно замислився, чи побачу колись її знову, я жив разом із нею в якомусь ангельському світі, де не існувало часу, у світі спокійного спілкування й цілковитого порозуміння.

Зараз я стояв на хіднику навпроти, роздивлявся будинок і міркував, що робити. Розмірковував над можливістю потинятися довкола до третьої ранку, а потім проникнути в садок і, скориставшись однією з Арнольдових драбин, залізти до Джуліан у вікно. Але я не хотів перетворитися для неї на нічне жахіття, на нічного зловмисника, таємничого чоловіка. Велич цього ранку була в його яскравій відкритості. Цього ранку я почувався, як мешканець печери, що вийшов на сонечко. Вона була істиною мого життя. Я не буду в її житті ані нічним грабіжником, ані кишеньковим злодієм. Крім того, було так багато невідомого. Про що вона зараз думає?

Я стояв у густих гнітючих міських сутінках, дихав страхом і вдихав запах порохнистих дюн; раптом помітив, що якась постать у високому неосвітленому вікні сходового майданчика будинку, який я розглядав, спостерігає за мною. Я бачив постать у рамі вікна й блідість обличчя, що дивилося на мене. Це була Рейчел. Ми майже хвилину дивилися одне на одного, застигши в жахливій спокійній нерухомості. Потім я відвернувся, як тварина, що уникає людського погляду, і став очікувально тинятися хідником туди-сюди, туди-сюди. Увімкнули вуличні ліхтарі.

Минуло зо п’ять хвилин, і з’явився Арнольд. Я впізнав його постать попри те, що не міг роздивитися обличчя. Я рушив у зворотному напрямку до бука, і він ішов назирці, а потім наздогнав мене й мовчки пішов поруч. Неподалік на стовпі висів ліхтар, він освітлював дерево, змушуючи листя сяяти прозорим винно-багряним кольором і відділяючи їх одне від одного чіткими тінями. Ми зупинилися в густій темряві під деревом, і кожен намагався роздивитися обличчя свого візаві.

— Перепрошую, — сказав Арнольд. — Я був занадто збуджений.

— Гаразд.

— Тепер усе значно зрозуміліше.

— Добре.

— Перепрошую, що казав усі ті безглузді речі — про юристів і таке інше.

— Я теж.

— Я маю на увазі, що не розібрався з часовим масштабом. Мені чомусь здалося зі слів Джуліан, що це — хай би що це було — уже триває якийсь час. Але тепер я зрозумів, що все почалося лише вчора ввечері.

— З учорашнього вечора чимало відбулося, — зізнався я. — Ви, напевно, розумієте, бо останнім часом теж були досить заклопотані.

— Ви, мабуть, подумали, що ми з Рейчел сьогодні по обіді поставилися до дрібниці з безглуздою серйозністю.

— Бачу, тепер ви обрали іншу тактику, — зауважив я.

— Що?

— Ведіть далі.

— Тепер Джуліан пояснила нам усе, і все стало абсолютно зрозумілим.

— І на що воно схоже?

— Звісно ж, вона була засмучена та зворушена. Вона каже, що пожаліла вас.

— Я вам не вірю, але кажіть далі.

— І авжеж, ви її потішили…

— Чим вона зайнята зараз?

— Зараз? Лежить у ліжку й виплакує очі.

— Господи.

— Але не переймайтеся через неї, Бредлі.

— Ох, не буду.

— Я хотів пояснити… Вона вже розповіла нам усе, і ми зрозуміли, що все це дрібниці, просто буря в склянці води, а вона погодилася з нами.

— Правда?

— Вона просить вас пробачити їй таку емоційну й нерозсудливу поведінку та цікавиться, чи не могли б ви на деякий час облишити спроби побачитися з нею.

— Арнольде, вона справді так сказала?

— Так.

Я схопив його за плечі й потягнув за собою на кілька кроків так, щоб сяйво ліхтаря освітило Арнольдове обличчя. Спочатку він смикався, а потім закляк у моїх обіймах.