Айрис Мердок – Чорний принц (страница 47)
— Зрозуміло, що Гамлет — це Шекспір.
— А хіба Лір, Макбет чи Отелло не…
— Ні.
— Бредлі, Шекспір був гомосексуал?
— Безумовно.
— Ага! Тож Гамлет насправді закоханий у Гораціо…
— Дівчинко, помовч. У посередніх творах головний герой — завжди сам автор.
— Мій батько — головний герой усіх своїх романів.
— Це й схиляє читача до ототожнення. Але, якщо найвеличніший з усіх геніїв дозволяє собі перетворитися на головного героя однієї зі своїх п’єс, чи випадково це?
— Ні.
— Чи вдався він до цього підсвідомо?
— Ні.
— Правильно. А отже, п’єса саме про це.
— Ох. Про що?
— Про особистість самого Шекспіра. Про його прагнення втілитися в найромантичнішому з образів усіх романтичних героїв. Коли Шекспір поводиться найзагадковіше?
— Що ви маєте на увазі?
— Що в його oeuvre найтаємничіше і найсуперечливіше?
— Сонети?
— Правильно.
— Бредлі, я читала таку надзвичайну теорію щодо сонетів…
— Помовч. Отже, Шекспір поводиться найзагадковіше, коли говорить про себе. Чому ж тоді «Гамлет» — найвідоміша та найдоступніша з його п’єс?
— Про це теж точаться суперечки.
— Так, але разом із тим це найвідоміший літературний твір у цілому світі. Індійські селяни, австралійські лісоруби, аргентинські скотарі, норвезькі мореплавці, вояки Червоної армії, американці — усі найзатурканіші й найдикіші представники людства чули про «Гамлета».
— Ви, певно, маєте на увазі канадських лісорубів? Гадаю, в Австралії…
— Як це могло статися?
— Не знаю, Бредлі. Поясніть мені.
— Тому що Шекспір самою лише силою власних міркувань про свою особистість створив нову мову, особливу риторику свідомості…
— Я не встигаю за вами.
— Гамлет існує в словах, як і Шекспір.
— Слова, слова, слова[50].
— Який літературний твір цитують більше за цей?
— Такий блискучий розум — і пропав![51]
— Усе, що бачу, — докір проти мене[52].
— З тих пір, як маю волю вибирати[53].
— Який же з мене все-таки нікчема![54]
— Побудь ще трохи тут[55].
— Цього вже стає забагато. Як я казав, цей твір — словесний монумент, найриторичніша з п’єс Шекспіра, його найдовша п’єса, найвинахідливіший та найзаплутаніший літературний диспут. Поглянь, як буденно, з якою прозорою неквапливою грацією він закладає підґрунтя сучасної англійської прози…
— Як майстерно склепано людину![56]
— У «Гамлеті» Шекспір наражається на небезпеку навіть більше, ніж у сонетах. Чи ненавидів Шекспір свого батька? Безумовно. Чи був він закоханий у свою матір? Безумовно. Але це лише вершечок того, що Шекспір розповідає нам про себе. Як він на це наважується? Чому на його голову не падає настільки ж витонченіше, ніж у звичайних письменників, покарання, наскільки бог, якого він шанує, могутніший за їхніх богів? Він здійснив найбільший творчий подвиг, створив книжку, яка безкінечно розмірковує сама про себе, не плутано, а кожною своєю клітиночкою; китайську шкатулку[57] слів заввишки з Вавилонську вежу; роздуми про фокуси свідомості, які не мають дна, і про спокутну роль слів у житті тих, хто не має особистості, себто людських створінь. «Гамлет» — це слова, а слова — це Гамлет. Він дотепний, як Ісус Христос, але якщо Христос — оратор, Гамлет — сама промова. Він — стражденна, порожня, грішна людська свідомість, обпалена яскравим променем мистецтва, жертва, з якої Бог здер шкіру і яка тепер танцює танець творіння. Крик болю приглушений, бо ми лише підслухали його. Це красномовство безпосереднього звертання, це oratio recta[58], а не oratio obliqua[59]. Але це призначене не для нас. Шекспір шалено зриває із себе маску перед основою й автором свого буття. Він говорить так, як можуть говорити лише кілька митців: від першої особи, і це — кульмінація його майстерності. Шекспір краще за будь-кого іншого знає, який замаскований його бог, як небезпечно до нього наближатися, як майже не можливо безкарно до нього звернутися. «Гамлет» — це дикунський акт зухвалості, самоочищення, бездоганного самобичування перед лицем бога. Шекспір — мазохіст? Безумовно. Він — король мазохістів; його рядки аж дзвенять від цієї таємниці. Але через те, що його бог — справжній бог, а не eidolon[60], створений власною уявою, і через те, що кохання, наче вперше, винайшло тут свою мову, Шекспір перетворює біль на поезію й оргазми на чисту думку…
— Бредлі, зачекайте, будь ласка, зупиніться. Я вас не розумію…
— Тут Шекспір робить кризу власної особистості центральним елементом свого мистецтва. Він перетворює власні нав’язливі ідеї на публічну риторику, яку пролепече й немовля. Він проголошує очищення промовою, і водночас є в цьому щось комічне, якась витівка, наче величезний каламбур, наче довжелезний, майже плаский жарт. Шекспір виплакує біль, він звивається, він танцює, він регоче, він волає і змушує нас реготати й волати в пеклі. Бути — означає прикидатися. Ми — біологічна тканина для
— Я колись грала Гамлета, — повідомила Джуліан.
— Що?
— Якось у школі я грала Гамлета, коли мені було шістнадцять.
Я згорнув книжку й поклав обидві долоні на стіл. Я пильно розглядав цю дівчинку. Вона всміхнулася, а коли я не відповів, захихотіла й зашарілася, відкинула зігнутим пальцем волосся за спину.
— Вийшло не дуже. Скажіть-но, Бредлі, у мене пахнуть ноги?
— Пахнуть, але чудово.
— Я краще знову взую чоботи. — Вона випростала одну рожеву ногу й запхала її до фіолетової оболонки. — Перепрошую, я вас перервала, кажіть далі.
— Ні. Виставу закінчено.
— Будь ласочка. Ви казали такі чудові речі, хоча я й мало що зрозуміла. Як мені хотілося б, щоб ви дозволили занотовувати. Можна мені тепер записати? — Вона застібала взуття.
— Ні. Те, що я кажу, не допоможе тобі з іспитом. Це таємні знання, відомі лише обраним. Щойно спробуєш сказати щось на кшталт цього, тебе виженуть з іспиту. І, правду кажучи, ти все одно нічого не зрозуміла. Тобі краще вивчити кілька простих речей. Я надішлю тобі деякі записи й одну-дві книжки. Я знаю, про що тебе питатимуть, і знаю, за які відповіді ставлять найвищу оцінку.
— Але я не хочу працювати над чимось простим, я хочу серйозних завдань, до того ж, якщо сказане вами
— Ти не можеш користуватися магією цього слова у своєму віці.
— Але я по-справжньому хочу зрозуміти. Я вважала Шекспіра бізнесменом, вважала, що він цікавився зароблянням грошей…
— Так і було.
— Але як він тоді міг…
— Випиймо чогось.
Я підвівся. Раптом відчув себе виснаженим, майже непритомним, мокрим від поту з голови до п’ят, наче мене облили теплою ртуттю. Я відчинив вікно, і вітерець наповнив кімнату трохи прохолоднішим повітрям, забрудненим, порошним, але з віддалених парків воно таки принесло напівзабутих привидів квіткових ароматів. Кімната наповнилася сплутаним гамором вулиці: автівки, голоси, безкінечне дзижчання лондонського буття. Я розстібнув сорочку аж до пояса й пошкріб кучерявий чагарник сивого волосся. Повернувся обличчям до Джуліан. Потім підійшов до горіхової шафки на стіні й дістав звідти келихи й карафку з хересом. Налив нам вина.
— То ти грала Гамлета. Розкажи про свій костюм.
— Ох, звичайнісінький. Усі Гамлети вбрані однаково, хіба ні? Це якщо вистава не в сучасних костюмах, а ми грали не в сучасних.
— Виконуй, будь ласка те, що я прошу.
— Що?
— Опиши свій костюм.
— Ну, я була в чорних колготках, чорних оксамитових черевиках зі сріблястими пряжками й у такій обтислій шкіряній курточці з великим вирізом, а під нею була біла сорочка, і на шиї масивний золотий ланцюжок… А що таке, Бредлі?
— Нічого.