Айрис Мердок – Чорний принц (страница 40)

— Я з деякою цікавістю прочитав ваш так званий відгук.

— Чому ви називаєте його так званим? Це відгук. Я не збираюся оприлюднювати його.

— Вам не варто було надсилати його мені.

— Правда. І якщо вас це задовольнить, я шкодую, що так учинив. Можете просто розірвати його й забути?

— Я вже його розірвав. Боявся, що виникне спокуса перечитати. Але забути його я не можу. Бредлі, ви ж знаєте, які ми, митці, марнолюбні й дратівливі люди.

— Знаю з власного досвіду.

— Я й не робив для вас винятку, їй-богу. Ми — це й ви теж. Недоброзичлива критика нашої праці влучає простісінько в серце. Я не маю на увазі критику журналістів, а говорю про критику тих, кого ми знаємо. Іноді людям здається, що можна зневажати чиюсь книжку й залишатися другом автора. Це не так. Таких образ не пробачають.

— Тож нашій дружбі кінець.

— Ні. У рідкісних випадках можна подолати образу, зблизившись з іншою людиною. Гадаю, нам це вдасться. Але мушу зауважити два факти.

— Прошу.

— Ви — і ви такий не один, це властиво кожному критикові — розмовляєте так, наче звертаєтесь до людини з невгамовним самовдоволенням, наче митець сам не розуміє своїх хиб. Насправді більшість митців знають власні слабкі місця значно краще за критиків. Але, зрозуміло, що вони не демонструють ці знання перед публікою. Якщо ти готуєшся опублікувати книжку, мусиш дозволити їй самій говорити за себе. Немає сенсу трюхикати поряд і шепотіти: «Я знаю, що вона нічого не варта». Краще тримати язика за зубами.

— Точно.

— Я знаю, що я посередній письменник.

— Угу.

— Але вірю, що мої твори мають деякі достоїнства, інакше не видавав би їх. Але я живу, живу з абсолютно безперервним відчуттям провалу. Я завжди зазнаю краху, завжди. Кожна книжка — лише уламки досконалої ідеї. Роки минають, а ми живемо лише раз. Якщо вже взявся за щось, треба працювати, і працювати, і працювати, намагатися робити все краще. І через це кожен митець сам вирішує, в якому темпі працюватиме. Я не вірю, що писатиму краще, якщо писатиму менше. Єдиний можливий наслідок — написаного стане менше. Менше стане мене самого. Я можу помилятися, але така моя думка, і я її триматимусь. Розумієте?

— Так.

— А ще мені це подобається. Для мене письменництво — природний продукт joie de vivre[42]. Чому ні? Чому б мені не радіти, якщо можна?

— І справді, чому?

— Можна було б натомість поводитися, як ви. Нічого не завершувати, нічого не публікувати, плекати постійне невдоволення світом і жити з нереалізованою ідеєю досконалості, яка дозволяє вам почуватися важливішим за тих, хто докладає зусиль і зазнає поразки.

— Як чітко ви висловилися.

— Сердитеся на мене?

— Нєа.

— Бредлі, не гнівайтесь, наша дружба страждає від того, що я успішний, а ви — ні. Я маю на увазі в практичному сенсі. Боюся, що так воно і є, правда?

— Еге ж.

— Повірте, я не хочу розгнівати вас, я лише інстинктивно захищаюся. Якщо не впораюся із цим розважливо, відчуватиму глибоку образу, а я не хочу відчувати глибоких образ. Звучить як справжня психологія, хіба ні?

— Жодного сумніву.

— Бредлі, ми просто не можемо бути ворогами. І річ не лише в тому, що приємніше бути друзями, а й у тому, що це буде згубно для нас обох. Ми зруйнуємо одне одного. Бредлі, заради Бога, скажіть щось.

— Ви справді полюбляєте мелодрами, — озвався я. — Я не можу нікого зруйнувати. Я почуваюся старим дурнем. Усе, що мене займає, — можливість написати власну книжку. Для мене лише вона варта чогось. Усе інше — дурниці. Мені шкода, що я засмутив Рейчел. Гадаю, мені краще на деякий час поїхати з Лондона. Потрібно змінити обстановку.

— Ох, припиніть поводитися так спокійно й егоцентрично. Кричіть і розмахуйте руками! Лайте мене, запитуйте. Ми мусимо зблизитися, інакше ми пропали. Зазвичай дружба виявляється застиглою напівворожнечею, яка не має жодного розвитку. Якщо ми хочемо любити, ми мусимо боротися. Не будьте зі мною таким холодним.

— Я не вірю вашим словам щодо вас і Крістіан.

— Ви ревнуєте.

— Ви хочете змусити мене кричати й махати руками, але я не буду. Навіть якщо ви не кохаєтеся з Крістіан, ваша «дружба», як ви її називаєте, завдає болю Рейчел.

— Мій шлюб — дуже міцний організм. Кожна дружина колись ревнує. Але Рейчел знає, що вона одна-єдина. Якщо ви багато-багато років спите поруч із жінкою, вона стає вашою частиною, і розділити вас уже неможливо. Стороннім часто хочеться думати інакше — вони недооцінюють міцність шлюбу.

— Я теж так гадаю.

— Бредлі, зустріньмося незабаром знову й поговорімо як годиться, не про всі ці нервові речі, а про літературу, як колись. Я збираюся написати критичну оцінку творчості Мередіта[43]. Мені хотілося б знати, що ви про це думаєте.

— Мередіт! Так.

— І я хотів би, щоб ви побачилися з Крістіан і з нею теж поговорили до пуття. Їй потрібна ця розмова, те, що вона казала про спокутування, — не цілковиті дурниці. Це теж було б добре. Я хочу, щоб ви з нею побачились.

— Ваша, як каже Крістіан, мотивація незрозуміла для мене.

— Не ховайтеся за іронією. Господи, я наче залицяюся до вас увесь час! Прокиньтеся, ви тиняєтеся світом, наче сновида. А нам потрібно боротися одне з одним за якусь порядну прямоту. Воно того вартує, чи не так?

— Так. Арнольде, може, вам час іти? Не заперечуєте? Я, мабуть, старішаю та вже не можу так довго вести емоційні розмови, як раніше.

— Напишіть мені. Раніше ми писали один одному. Не губімо один одного поспіхом.

— Гаразд. Вибачте.

— І ви мені вибачте.

— Та йдіть уже до дідька, заради Бога.

— Старий добрий Бредлі, так уже краще! Тоді на все добре. Скоро побачимось!

Я почекав, поки Арнольдові кроки минули подвір’я, і набрав номер Баффінів. Відповіла Джуліан. Я одразу поклав слухавку й подумав: «Що вони сказали Джуліан?»

— Він знає, що ви зі мною?

— Він прислав мене до вас.

Був ранок наступного дня, і ми з Рейчел сиділи на лавці на Сохо-сквер.

Сяяло сонце, і в повітрі пахло катастрофічною порохнявою серединою лондонського літа: маслянистим, закіптюженим, пряним, пригніченим і старечим запахом. Навколо нас тупцяло кілька розкуйовджених старих на вигляд голубів, які кидали на нас важкі байдужі погляди. Хоча було ще досить рано, я пітнів.

Рейчел нахилила голову, весь час терла очі та здавалася хворою. Її кволість і стомлене набрякле обличчя нагадали мені про Прісциллу. З відсутнім поглядом, вона уникала зустрічатися зі мною очима. Сьогодні Рейчел була вбрана в бежеву сукню без рукавів. Гачок на спині був розстібнутий, блискавка защеплена не до кінця — з-під сукні виднілися грудкуваті хребці, укриті рожевим пушком. На слід від щеплення на блідому гладкому плечі впала не дуже чиста атласна бретелька. Виріз сукні глибоко вгризався в м’ясисту плоть плеча. Руде волосся сплуталося клубком, і вона постійно крутила його, смикала, затуляла обличчя, наче інстинктивно хотіла заховатися. Мені її злегка неохайна й кудлата поношеність видавалася фізично привабливою. Було в ній щось інтимне, і я зараз почувався ближчим до Рейчел, аніж тоді, коли ми разом лежали на ліжку. Тепер та сцена здавалася поганим сном. А ще я відчував до неї те заплутане співчуття, що вже пережив і пізнав раніше. Неправда, що жалість — менш вартісний замінник кохання, хоча багато тих, хто дістає її, так і думають. Дуже часто жалість і є коханням.

— Бідолашна Рейчел, ох, бідолашна Рейчел, — не подумавши, бовкнув я.

Вона засміялася, наче огризнулася, і смикнула себе за волосся.

— Так, стара бідолашна Рейчел!

— Перепрошую, я… от дідько… маєте на увазі, він так і сказав: «Піди зустрінься з Бредлі»?

— Так.

— А якими саме словами він скористався? Не-письменники ніколи не передають нічого точно.

— Ой, не знаю. Не можу згадати.

— Рейчел, ви мусите згадати. Ще й двох годин не минуло…

— Ох, Бредлі, не мучте мене. Мене всю наче порізали на шматки, подряпали й переїхали чим тільки можна, мовби плугом розчавили.

— Мені знайоме це відчуття.

— Не думаю. У вашому житті все абсолютно гаразд. Ви вільний. Ви маєте гроші. Ви хвилюєтеся через свою роботу, але можете поїхати за місто чи за кордон і віддатися роздумам у якомусь готелі. Господи, як мені хотілося б опинитися на самоті в готелі! Це був би рай!

— «Хвилювання через роботу» теж може бути пеклом.

— Усе це поверхневе і — як це слово? — легковажне. Це… забула слово…

— Необґрунтоване.