Айрис Мердок – Чорний принц (страница 4)

А потім від парадного входу озвався (я й так уже занадто довго відкладав його своїми розхристаними балачками) дзвінок.

За дверима (він уже зайшов до будинку, але стояв за порогом моєї квартири) чекав незнайомець. Він, здавалося, тремтів, можливо, від вітру, що не оминув його своєю увагою, а може, від хвилювання чи алкоголю. Убраний він був у дуже старий синій плащ, а його шию зашморгом стискав довгий шарф жовто-коричневого кольору. Чоловік був гладкий (плащ не застібався) і невисокий, з копицею нестриженого посивілого волосся, круглим обличчям, гачкуватим носом, надзвичайно великим червоним ротом й очима, що занадто близько тулилися одне до одного. Він здавався, як спало пізніше мені на думку, якоюсь карикатурою на ведмедя. У справжніх ведмедів, гадаю, очі розташовані достатньо широко, а ось на карикатурах тварин завжди малюють із близько посадженими очицями, імовірно, щоб підкреслити кепську вдачу й підступність. Він мені не сподобався. Чоловік випромінював щось надзвичайно зловісне, хоча мені й не вдавалося визначити, що саме. До того ж від нього неприємно тхнуло.

Мабуть, на цьому місці я можу знову зупинитися на хвильку, щоб описати себе. Я худорлявий, високий, на зріст трохи вищий за шість футів[7], досить непоганий на вигляд, поки що не облисів і маю світле, дещо вицвіле, шовковисте й пряме волосся. У мене сором’язливе, нервове обличчя з чуттєвим виразом, м’якими рисами, тонкими вустами й синіми очима. Окулярів я не ношу та здаюся значно молодшим за свій справжній вік.

Смердючий чоловік на порозі одразу взявся щось дуже швидко белькотіти, але я не почув жодного слова: трохи недочуваю.

— Перепрошую, я не чую, що ви кажете й чого ви хочете. Говоріть, будь ласка, голосніше, я вас не чую.

Я почув, як незнайомець сказав:

— Вона повернулася.

— Хто? Хто повернувся? Я вас не розумію.

— Крістіан повернулася. Він помер, а вона повернулася.

— Крістіан.

Це було ім’я моєї колишньої дружини, і вже багато років за моєї присутності його не називали вголос.

Я відчинив двері ширше, і чоловік (тепер я його впізнав) прослизнув чи, ліпше сказати, закрався зі сходів до помешкання. Я рушив до вітальні, а він ішов назирці.

— Ви не пам’ятаєте мене.

— Помиляєтесь, пам’ятаю.

— Я — Френсіс Марло, знаєте, ваш свояк.

— Так-так…

— Колишній, звісно ж… я подумав, що вам варто знати. Тепер вона вдова, він залишив їй геть усе, і вона повернулася до Лондона, у ваш старий будинок…

— Це вона підіслала вас?

— Сюди? Ну, не зовсім…

— Підіслала чи ні?

— Ну, ні, я дізнався про все через адвоката. Господи, вона знову живе у вашому старому будинку!

— Не розумію, навіщо ви прийшли…

— То вона сама вам написала? Я думав, чи не написала вона вам сама.

— Звісно ж, не написала.

— Я гадав, вам обов’язково захочеться побачитися з нею…

— Не хочу я з нею бачитися! Не можу навіть придумати, кого б я хотів бачити менше за неї!

Навіть не намагатимуся описати тут мій шлюб, але деяке враження про нього у вас неодмінно складеться. Для цієї оповіді значення мають лише його загальні риси, а не якісь деталі. Шлюб не був удалим. Спочатку я бачив у дружині жінку, яка дарує життя. А потім — ту, що несе смерть. Трапляються такі жінки. Вони володіють якоюсь енергією, яка відкриває перед вами світ, аж тут ви помічаєте, що вас пожирають живцем. Мої товариші в нещасті зрозуміють, що я маю на увазі. Можливо, я від природи холостяк. А Крістіан, безсумнівно, за характером кокетка. Якщо йдеться про жінку, привабливою може бути навіть цілковита пустоголовість. Звісно ж, я захопився нею. Я маю на увазі, що Крістіан була сексуальна жінка. Дехто вважав мене везунчиком. А вона принесла в моє життя те, що я ненавиджу, — суцільний безлад. Ох, які Крістіан улаштовувала сцени. Урешті-решт я зненавидів її. П’ять років у шлюбі, здавалося, переконали нас обох, що залишатися в ньому немає жодної можливості.

І невдовзі після нашого розлучення Крістіан побралася із заможним неосвіченим американцем на прізвище Евандейл, переїхала жити до Іллінойсу і, у чому я був тоді переконаний, зникла з мого життя назавжди.

Ніщо не може зрівнятися зі смертельно пригніченим відчуттям від невдалого шлюбу. І не існує нічого схожого на ненависть до колишнього чоловіка чи дружини. (Як вони взагалі насмілюються бути щасливими?) Я не вірю жодному з людей, хто за такої ситуації говорить про «дружні стосунки». Я роками жив із відчуттям, що все заплямовано й зіпсовано, і від цього на душі часом ставало сумно. Я не міг звільнитися від спогадів про неї, хоча це й не мало нічого спільного з коханням. Ті, хто страждали від такої залежності, зрозуміють мене. Деякі люди лише «принижувані» й «руйнівники» інших. Гадаю, майже кожен із нас когось принижує. Лише святий не зруйнував чийогось життя. На щастя, більшість наших знайомих, зникаючи з-перед очей, зазнають благословенного забуття. «Очі не бачать — серце не болить» — ось хартія людського виживання. Але це не стосувалося Крістіан, вона була всюдисущою: її свідомість була ненажерливою, думки завдавали збитків, вона, наче згубні промені, розтинала простір і час. Її зауваження не йшли з голови. Кінець кінцем, мене зцілила від неї стара добра Америка. Я випхав колишню дружину разом із її нудним чоловіком до нудного й дуже віддаленого містечка та нарешті зміг вважати Крістіан мертвою. Яке полегшення!

Зовсім інша річ — Френсіс Марло. Ані він, ані його думки ніколи не мали жодного значення ні для мене, ні, наскільки мені відомо, для будь-кого іншого. Він був молодший брат Крістіан, з яким вона обходилася з поблажливим презирством. Він ніколи не одружувався. Після тривалих зусиль отримав диплом лікаря, але вже незабаром позбувся його через якісь махінації з рецептами на наркотики. Пізніше я з відразою довідався, що він відкрив власну справу як самозваний «психоаналітик». А ще пізніше я чув, що він став зазирати до пляшки. Якби я колись дізнався, що він укоротив собі віку, то не здивувався б і не засмутився б через цю новину. Я геть не зрадів новій зустрічі з ним. Він дійсно змінився майже до невпізнанності. Колись це був стрункий легконогий фавн з ореолом білявого волосся. А тепер Френсіс став грубим, товстим, червонощоким, жалюгідним, дещо здичавілим, дещо лиховісним, можливо, навіть трохи божевільним. Розумом він узагалі ніколи не міг похизуватися. Однак зараз мене цікавив не Френсіс Марло, а та жахлива новина, про яку він мене повідомив.

— Мене дивує, що ви вирішили, наче маєте право тут з’являтися. Нечувана зухвалість. Я не хочу нічого чути про мою колишню дружину. Я поклав цьому край багато років тому.

— Не сердьтеся, — попросив Френсіс, складаючи свої червоні губи бантиком, наче для поцілунку (я згадував цю його звичку з відразою). — Прошу, не сердьтеся на мене, Бреде.

— І не називайте мене «Бред». Я спізнююся на потяг.

— Я вас надовго не затримаю, хочу лише пояснити дещо, я подумав, — так-так, я поясню миттю, лише, будь ласка, вислухайте мене, будь ласка, благаю вас, — розумієте, яка справа: ви перша людина, яку Крістіан захоче побачити в Лондоні.

— Що?

— Вона прийде простісінько до вас, закладаюся, мені підказує інтуїція.

— Ви зовсім утратили глузд? Хіба вам не відомо — я не збираюся це обговорювати. Про спілкування й мови не може бути, все назавжди скінчилося багато років тому.

— Та ні, Бреде, розумієте…

— Не називайте мене «Бред»!

— Гаразд, гаразд. Бредлі, пробачте, не сердьтеся, ви ж знаєте Крістіан, вона так божевільно кохала вас, по-справжньому, значно сильніше, ніж старого Еванса, вона прийде до вас, нехай навіть лише через цікавість.

— Мене тут не буде, — відрубав я. Усе це раптом прозвучало надзвичайно правдоподібно. Мабуть, десь глибоко в кожному з нас ховається така злісна жилка. І Крістіан мала тієї цілковитої злоби більше, ніж пересічна людина. Вона дійсно могла прийти до мене майже інстинктивно — через цікавість чи злість; кажуть, коти теж навмисно стрибають на коліна тим, хто їх ненавидить. Людям справді цікаво подивитися на своїх колишніх, хочеться переконатися, що вони страждають від докорів сумління й розчарування. Хочеться почути погані новини. Хочеться позловтішатися. Крістіан місця собі не знаходитиме, аби лише порадіти з моєї нікчемності.

Френсіс вів далі:

— Вона захоче похизуватися, тепер вона заможна, розумієте, така собі весела вдова, захоче покозиряти перед давніми друзями, кожен би захотів, кажу вам, вона рознюхає, де ви, от побачите, і…

— Мені не цікаво! — вигукнув я. — Мені! Не! Цікаво!

— Цікаво, самі знаєте. Якщо я й бачив колись зацікавлений вираз обличчя в якогось хлопаки…

— Вона має дітей?

— Ага, упіймалися, упіймалися. Ні, не має. Чесно, ви завжди мені подобалися, Бреде, я хотів з вами знову побачитися, захоплювався вами, читав вашу книжку…

— Яку книжку?

— Забув назву. Але вона була чудова. Ви, мабуть, дивувалися, чому я не показувався?

— Ні.

— Ну, я був сором’язливим, почувався дрібною комахою, але тепер, коли Крістіан повернулася, це… Розумієте, я по вуха в боргах, мушу весь час переїжджати й те… Ну, а Кріс трохи, так би мовити, відкупилася не так давно, і я подумав, якщо ви з Кріс, схоже, знову будете разом…

— Ви маєте на увазі, що хочете, аби я попросив щодо вас?

— Типу того, типу того…

— О Господи! — сказав я. — Забирайтеся звідси, мерщій. — Думка про те, що я витягуватиму з Крістіан гроші для її брата-боржника, здавалася занадто божевільною навіть для Френсіса.