Айрис Мердок – Чорний принц (страница 3)
Звичайно, можна в’їдливо пожартувати, що в якомусь сенсі я завжди був прихильник тиші. Арнольд Баффін колись, сміючись, повідомив мені щось подібне й боляче мене образив. Три короткі книжечки за сорок років безперервних літературних зусиль навряд чи можна назвати балакучістю. Якщо я й справді розумівся на цінностях, то точно знав, як іноді важливо до певного моменту тримати язика за зубами, навіть якщо це загрожує життям без єдиного слова. Писати наче одружуватися. На це в жодному разі не можна наважуватися, поки сам не здивуєшся своєму щастю. Хоч як верти, я завжди ненавидів невпинний словесний пронос. Усупереч модній думці, негативне завжди сильніше за позитивне та його творця. Однак тоді я потребував справжньої тиші.
Тож я вирішив поїхати з Лондона на деякий час й одразу відчув близькість до своїх захованих скарбів. Отже, вирішив я, упевненість повернулася, і відчув ту приховану силу, яка причаїлася всередині, саме вона є справжньою благодаттю митців. Я надумав винайняти на літо котедж на березі моря. За ціле життя я ніколи не мав удосталь моря. Ніколи не жив біля нього в самотній місцині, де навколо лише шурхіт хвиль — навіть не звук, а, власне, бурмотіння тиші. А що про це вже зайшла мова, мушу також розповісти про одну не дуже розважливу ідею, яку плекав уже досить довго: я чомусь був переконаний, що, перш ніж стати видатним письменником, мушу пережити якесь «велике випробування». Дарма я на нього сподівався. Навіть Світовій війні (я ніколи не вдягав військової форми) не вдалося порушити мій життєвий спокій. Кожен день був нудний і безмовний. Ця абсолютна тиша й шляхетна сором’язливість, про яку я вже казав, заволоділи мною настільки, що спроба провести літо за межами Лондона — хай навіть на мить — здавалася мені подвигом. Зрозуміло, що для такого консервативного, нервового чоловіка, як я, пуританина й раба власних звичок, цей від’їзд зі зрозумілих причин був цілою пригодою, безстрашним і непередбачуваним кроком. А може, я інтуїтивно відчував, які жахливі події чекають, коли нарешті зможуть утілитися в життя, і тремтять від нетерплячки, заклякнувши за завісою майбутнього. В око (яке опікувалося пошуками) мені впало одне оголошення: котедж на березі моря за помірковану платню. Під назвою «Патара». Я домовився про все потрібне й уже збирався їхати, коли Френсіс Марло, наче посланець долі, постукав у мої двері. Урешті-решт я таки дістався до «Патари», але те, що там сталося, не мало нічого спільного з моїми передчуттями.
Перечитуючи цю передмову, я переконуюсь, що вона зображує мене блідо. Мабуть, передати словами щось величне може тільки геній. Хоча я творча особистість, мене точніше буде вважати пуританином, а не естетом. Я знаю, що людське життя жахливе. Знаю, що воно анітрохи не схоже на мистецтво. Я не визнаю ніякої віри, окрім власного життєвого покликання. Традиційні релігії схожі на сни, де за крок від поверхні завжди ховається страшний і моторошний світ. Кожну людину, навіть найвизначнішу, з легкістю можна знищити, ще нікому не вдавалося врятуватися. Будь-яка теорія, що заперечує це, бреше. Я не маю жодної теорії. Справжня політика — це висушування сліз і нескінченна боротьба за свободу. Без свободи немає ані правди, ані мистецтва. Я схиляю голову перед видатними митцями й людьми, які здатні сказати тиранові «ні».
Залишилося лише написати присвяту. Я присвячую цю книжку тому, для кого написав її та чиє ім’я не можу тут назвати. Від щирого серця, аби «засвідчить шану, а не власний хист»[2], я присвячую цей твір, на який ви надихнули мене і який завдяки вам з’явився на світ, вам, моєму найдорожчому другові, моєму поплічникові й учителю; і масштаб моєї вдячності зможете оцінити лише ви. Я знаю, що ви пробачите цій книжці багато її недоліків так само милосердно, як не помічали численних вад її автора.
ЧОРНИЙ ПРИНЦ
Частина перша
Імовірно, найефектніше і найдраматичніше було б розпочати цю історію з тієї миті, коли мені зателефонував Арнольд Баффін і сказав: «Бредлі, чи не могли б ви, заради Бога, приїхати? Думаю, я щойно вбив свою дружину». Але глибший візерунок історії підказує мені, що першим у ролі пажа чи покоївки має з’явитися Френсіс Марло (йому б сподобалися ці óбрази). Він вийшов на сцену за якісь півгодини до вирішального Арнольдового дзвінка, і новина, з якою до мене навідався, перетворилася на рамку, чи контрапункт, чи зовнішню оболонку драми Арнольда Баффіна, що спалахнула тієї миті та тривала ще деякий час. Насправді існує чимало місць, із яких я міг би розпочати. Я міг би розпочати зі сліз Рейчел чи Прісцилли. У цій історії проллється чимало сліз. Якщо пояснювати все детально, будь-який порядок оповіді видасться випадковим. А й справді, коли все почалося? Те, що три, а то й чотири точки відліку, які я навів, не пов’язані жодним причинним зв’язком, уже наштовхує на роздуми (позбавлені здорового глузду, навіть не сумнівайтеся) про загадковість людської долі.
Як уже пояснював, я збирався поїхати з Лондона. Було вогке й холодне травневе пообіддя. Вітер не ширив квіткового аромату, а лише вкривав тіло хворобливою вологою, а потім намагався здерти її разом зі шкірою. Валізи вже були зібрані, і я намірявся зателефонувати й викликати таксі, аж тут відчув нервову потребу відкласти від’їзд, посидіти на доріжку й поміркувати — мені казали, що росіяни перетворили це на своєрідний ритуал. Я поклав слухавку, зайшов до невеличкої, захаращеної вікторіанськими меблями вітальні та сів. У результаті мене миттєво охопило занепокоєння через численні приготування, які я перевірив уже сто разів. Чи достатньо я взяв снодійного? Чи не забув покласти екстракт беладони? Чи не забув покласти свої записники? Писати я можу тільки в певних записниках із чітко визначеною шириною рядків. Я знову побіг до передпокою. Записники, снодійне й беладону я, звичайно, знайшов, але тепер мої валізи знову були наполовину розпаковані, а серце скажено гупало.
Тоді — утім, уже досить давно — я мешкав у квартирці на першому поверсі блокового будинку на невеличкому й чарівному, але обшарпаному подвір’ї в Північному Сохо, неподалік від Поштової вежі. Тут цілий рік було гамірно й убого, але я віддавав перевагу цій пристойній столичній убогості, а не статкам і несмаку мешканців передмість, які привабили Баффінів. Вікна моїх «апартаментів» виходили у двір. Зі спальні розгортався краєвид на смітники й пожежні сходи, а з вітальні — на гладеньку цегляну стіну, вкриту засохлою багнюкою. Моя вітальня (власне, це була лише половина кімнати, а друга половина, гола й занепала, правила за спальню) була оздоблена дерев’яними панелями того м’якого благородного відтінку зеленого, який з’являється тільки після п’ятдесяти років вицвітання. Я захарастив помешкання надлишком меблів, вікторіанськими та східними антикварними дрібничками, різноманітними крихітними objets d’art[3], невеличкими подушками, інкрустованими тацями, оксамитовим одягом, навіть серветочками, ба більше — мереживом. Я не колекціоную, а накопичую. До того ж я надзвичайно охайний, хоча й можу змиритися з пилюкою. Моя квартира була затишним лоном, куди не зазирав жоден промінчик сонця, з ретельно підібраним інтер’єром і без зовнішнього світу. Помітити шматочок неба можна було лише від парадних дверей будинку — це ще не вхід до мого помешкання, — задерши голову й роздивившись його серед високих будинків і над незворушною суворістю будівлі Поштової вежі.
Так сталося, що я навмисно відкладав свій від’їзд. Що, якби я не вдався до цього? Я мав би зникнути на ціле літо в місці, якого, між іншим, ніколи не бачив і яке обрав наосліп. Я не повідомив Арнольда, куди зібрався. Хотів заінтригувати його. Цікаво, чому? Через якусь незрозумілу злість? Таємниці завжди видаються важливішими, ніж насправді. З непохитною неоднозначністю я сказав йому, що вирушаю за кордон і не можу залишити адресу. Навіщо я збрехав? Гадаю, почасти хотів здивувати його. Я був із тих людей, які ніколи нікуди не їздять. Мабуть, настав час здивувати Арнольда. Свою сестру, Прісциллу, я теж не попередив, що їду з Лондона. І нічого дивного — вона жила в Брістолі зі своїм чоловіком, якого я вважав неприємною персоною. А що, якби я встиг вийти з будинку, перш ніж Френсіс Марло постукав у двері? А що, якби трамвай приїхав на зупинку й повіз Принципа геть, перш ніж автомобіль ерцгерцога виїхав з-за рогу?[4]
Я перепакував валізи й переклав до кишені, щоб перечитати в потязі, третю версію мого відгуку на останній роман Арнольда Баффіна. Арнольд, плідний і популярний романіст, видавав щороку по книжці й ніколи надовго не зникав з-перед очей публіки. Моя думка про його твори дещо відрізнялася від його власної. Часом близькі друзі сходяться на думці, що їхні погляди стосовно важливих тем відрізняються, і в цій зоні западає тиша. Так уже якийсь час було і з нами. Митці — дуже чутливі люди. А втім, я погортав його останню книжку, знайшов кілька місць, що мені сподобалися, і погодився написати відгук на неї для газети «Сандей». Відгуки я пишу нечасто, бо до мене нечасто по них звертаються. Але цього разу я вирішив, що зможу загладити свою провину за колишнє критиканство, яке, можливо, ображало Арнольда. Однак, прочитавши роман уважніше, я, сповнившись жалю, переконався, що він не подобається мені так само, як і його численні conferèes[5], і виявив, що пишу не відгук, а суцільні нападки на Арнольдову oeuvre[6]. Що ж робити? Я не хотів ображати редактора: часом хочеться побачити своє ім’я в пресі. І хіба не повинен критик висловлюватися безстрашно? З іншого боку, Арнольд — мій давній друг.