Айрис Мердок – Чорний принц (страница 37)
— Наступного разу все буде краще.
«Не буде наступного разу», — подумав я, і раптом мені стало так непереборно шкода Рейчел, що я й справді обійняв її та притиснув до себе. Вона ледь чутно збуджено зітхнула.
— Рейчел! Агов, ти де? — раптом пролунав унизу Арноль-дів голос.
Ми підскочили, як душі грішників, яких диявол уколов виделкою. Я плазував рачки, шукаючи на підлозі сплутаний у клубок одяг. Геть усе поспліталося. Рейчел натягла спідницю та блузку, не витрачаючи часу на білизну. Потім нахилилася до мене і, поки мої руки безпомічно шарпали вивернуті штани, її дихання залоскотало моє вухо.
— Я відведу його в садок. — Потім вона зникла, зачинивши за собою двері. Я почув унизу голоси.
Звичайно, мені знадобилося чимало часу, щоб одягнутися. Схоже було, що штанини зав’язалися внизу вузлами, і, коли я нарешті засунув у них ногу, щось тріснуло. Я взув черевики без шкарпеток, заходився знову роззуватися, але передумав. Шлейки заплуталися щільним клубком. Я набив кишені шкарпетками, краваткою й білизною. Підійшовши нарешті навшпиньки до вікна, я визирнув крізь щілину між завісами й побачив у садку внизу Арнольда з дружиною. Рейчел поклала руку чоловікові на плече й показувала йому якусь рослину. Пасторальне видовище.
Я скрався вниз сходами та відчинив парадні двері. Дуже тихенько причинив їх за собою, але вони не зачинялися. Я потягнув сильніше, і вони гупнули. Я побіг доріжкою, послизнувся на моху та з гуркотом розтягнувся. Хитаючись, звівся на ноги й щодуху побіг.
У кінці наступної вулиці я сповільнив темп, перейшов на швидку ходу і, повернувши за ріг, врізався простісінько в когось. Це була дівчина, убрана в дуже коротеньку смугасту сукенку. Вона мала голі ноги й босі ступні. Це була Джуліан.
— Перепрошую. Ох, Бредлі, просто супер. Ви навідували батьків? Як шкода, що я проґавила вас. Ідете на вокзал? Можна мені з вами? — Вона повернулася, і ми пішли далі разом.
— Я думав, що ти поїхала на поп-фестиваль, — сказав я, намагаючись приховати, що майже не здатен дихати від шалених емоцій.
— Я не змогла сісти на поїзд. Змогла б, якби не заперечувала, щоб мене розчавили, але я заперечувала: трохи страждаю на клаустрофобію.
— Я теж. Не місце нам, клаустрофобам, на поп-фестивалях. — Я розмовляв спокійно, але раптом збагнув: вона розповість Арнольдові, що зустріла мене.
— Не думаю. Ніколи там не була. А зараз ви прочитаєте мені лекцію про наркотики, правда?
— Ні. Хочеш почути лекцію?
— Я не проти вашої лекції. Але краще б вона стосувалася «Гамлета». Бредлі, як гадаєте, Гертруда змовилася з Клавдієм, щоб убити короля?
— Ні.
— Думаєте, вона мала роман із Клавдієм ще до чоловікової смерті?
— Ні.
— Чому ні?
— Вона занадто пристойна, — пояснив я. — І недостатньо смілива. Для цього потрібна значна хоробрість.
— Клавдій міг умовити її. Він був дуже впливовий.
— Як і її чоловік.
— Його ми бачимо тільки з Гамлетового погляду.
— Ні. Привид був справжнім привидом.
— Звідки ви знаєте?
— Знаю, та й годі.
— Тоді король, мабуть, був страшним занудою.
— Це вже інше питання.
— Підозрюю, що деякі жінки відчувають нервову потребу зрадити з кимось чоловіка, особливо коли досягнуть певного віку.
— Можливо.
— Як ви гадаєте, король і Клавдій колись любили одне одного?
— Існує теорія, що вони були коханцями. І Гертруда вбила чоловіка, бо мала роман із Клавдієм. Гамлет це, звісно ж, знав. Не дивно, що він мав розхитані нерви. У тексті є чимало завуальованих натяків на содомію. «Почорнілий хворий колос, отруйний для братів»[41]. Колос — фалічний символ, для братів — евфемізм для…
— Нічого собі! Де можна про це почитати?
— Я жартую. До цього не додумалися навіть в Оксфорді.
Я йшов швидко, і Джуліан весь час доводилося підбігати, щоб устигати за мною. Вона постійно поверталася до мене обличчям і витанцьовувала обабіч мене якісь дивні па. Я подивився на її голі засмаглі дуже брудні ноги, що смикалися в підскоках, стрибках і соте.
Ми вже майже дісталися до того місця, де я побачив у сутінках, як вона розкидала любовні листи, і спочатку подумав, що це хлопчик.
— Як там містер Беллінг? — поцікавився я.
— Будь ласка, Бредлі…
— Вибач.
— Ні, знаєте, можете казати мені все, що заманеться. Усе це вже минулося, дякувати Богові.
— Твоя куля не припливла назад до тебе? Ти не знайшла її за вікном, прокинувшись якось уранці?
— Ні!
Її обличчя повернулося до мене; строкате від сонячних блищиків і тіней, воно здавалося дуже юним, майже дитячим і було по-юнацьки стривожено-серйозним і зосередженим. Якою незайманою й незіпсованою вона здалася мені тієї миті зі своїми дурнуватими босими ногами та наївною заклопотаністю «заданою книжкою». Я відчув розкаяння, бо насправді зганьбився перед нею. Що я щойно робив і чому? Людське життя має бути простим і щирим. Брехня навіть з гедоністичною методою значно рідше буває виправданою, ніж вважається у вишуканих колах. Я відчував, що заплутався, мені стало соромно й страшно. З іншого боку, я відчував до Рейчел ніжне співчуття, приправлене ароматами її пишного тіла. Звісно ж, я не покину її напризволяще, коли вона потребує мене. Мусить бути якесь рішення. Але що ж за прокляття таке, що я наштовхнувся на Джуліан? Чи вдасться мені якось попросити її не розповідати батькові про нашу зустріч? Чи можу я вигадати якусь переконливу причину, щоб не здаватися невимовно непереконливим? Не можна ж просто попросити її, і хай сама здогадується чому. Вбогі слова навіки заплямують мій образ у її очах. Але хіба я вже тепер не надто заплямований, хіба насправді має значення, що думає Джуліан? Значно більше значення матиме те, що знатиме Арнольд.
Тієї самої миті Джуліан зупинилася біля тієї ж взуттєвої крамниці, де я попрощався з нею минулого разу.
— Ох, я обожнюю ці чобітки, оті фіолетові. Якби вони не були такі дорогі!
Я імпульсивно відгукнувся:
— Я куплю їх тобі. — Мені потрібно було ще трохи часу, щоб вигадати доречну й правдоподібну причину та попросити Джуліан мовчати.
— Ох, Бредлі, ви
— Чому ні? Я вже цілу вічність нічого тобі не дарував. Але частенько робив це, коли ти була дитиною. Давай, сміливіше.
— Ох, Бредлі, мені б страшенно хотілося, і ви такий добрий, це навіть дорожче за чоботи, але я
— Чому ні?
— Я без панчіх і не можу поміряти їх із такими брудними ногами.
— Зрозуміло. Мені, між іншим, цей культ прогулянок босоніж здається ідіотським. А що, як ти наступиш на скло?
— Знаю. Я теж вважаю його ідіотським і ніколи більше так не чинитиму. Я роззулася лише для фестивалю, але це страшенно незручно; у мене вже болять і ступні, і все інше. Боженько, який сором.
— А хіба не можна купити панчохи?
— Поблизу немає крамниці…
Я нишпорив у кишенях у пошуках гаманця, але, коли вже витягав руку, на хідник несподівано випала ціла купа речей: моя краватка, білизна й шкарпетки. Полум’яніючи від сорому, я нахилився, щоб підняти їх.
— О, дивіться, як мені пощастило: я можу вдягнути ваші шкарпетки. Сьогодні так тепло, не дивно, що ви зняли їх. Можна, ви не заперечуєте?
— Звісно ж можна… вранці вони були чистими… але не зовсім…
— Дурниці, оце вже й справді умовності, на відміну від того, що комусь не подобаються босі ноги. Ох, Бредлі, я
— Ні. Припини сперечатися. Ось тобі шкарпетки.
Вона одразу вдягла їх, балансуючи по черзі на одній із ніг і тримаючись за мій рукав. Ми зайшли до крамниці.
Усередині було погано освітлено й прохолодно. Нічого не нагадувало крамницю, яка переслідувала мене та мою сестру в нічних жахіттях; нічого також не нагадувало материнське лоно. Це місце більше походило на храм якоїсь старої, не схильної до пристрастей і радше аскетичної релігії. Низки білих коробок (можливо, з мощами чи жертвенними дарами), мовчазні диякони в темному вбранні, стишені голоси, рядами лавиці для медитацій, ослінчики дивної форми. Ріжки для взуття.
Ми всілися поруч, і Джуліан попросила свій розмір. Дівчина в темному одязі стала взувати фіолетовий чобіт на її ступню в моїй сірій нейлоновій шкарпетці. Висока халявка обтисла ногу, застібка-блискавка легко ковзнула вгору.
— Чудово пасує. Можна спробувати другий? — І ось уже й друга нога в чобітку.