Айрис Мердок – Чорний принц (страница 36)
— На добраніч!
Я рвучко вийшов із кімнати, перетнув коридор і прислухався біля Прісциллиних дверей. Спочатку мені здалося, що вона теж плаче. Ні, вона хропла. За мить цей звук став скидатися на дихання Чейна — Стокса[39]. Я зайшов до гостьової кімнати, де й досі забував застелити ліжко, тож ліг на нього, не роздягаючись і не вимикаючи світла. Будинок ледь чутно порипував від кроків мого сусіда згори, похмурого юнака, на ім’я Ріґбі, який продавав краватки на Джермін-стрит. За ним слідом важко, скрадливо ступав інший чоловік. Хай би чим ці двоє там, нагорі, займалися, робили вони це, на щастя, тихо. Я чув іще якийсь звук, схожий на стишений гуркіт. Це билося моє серце. Я вирішив, що рано-вранці піду й побачуся з Рейчел.
— Де Арнольд?
— Пішов до бібліотеки. Так він сказав. А Джуліан поїхала на поп-фестиваль.
— Я надіслав Арнольдові відгук. Він говорив що-небудь?
— Я ніколи не бачила, як він читає листи. Мені він нічого не казав. О, Бредлі, слава Богу, ви прийшли!
Я обійняв Рейчел у передпокої, за вітражним склом вхідних дверей біля вішалки, і крізь рудий серпанок жіночого волосся побачив розмальований естамп із портретом місіс Сіддонс, який висів неподалік. Перед очима в мене досі стояв образ широкого блідого обличчя Рейчел, яке в екстазі полегшення вкрилося зморшками, коли вона відчинила двері. Це привілей, коли тебе так зустрічають. Є люди, яких за ціле життя жодного разу не приймали так привітно. Помітно було, що Рейчел уже поважного віку, що вона вже немолода й стомлена, і це зворушило мене.
— Послухайте, ходімо нагору.
— Рейчел, я хотів поговорити…
— Поговорите нагорі, я не збираюся вас їсти.
Вона взяла мене за руку, повела за собою, і за мить ми опинилися в спальні, де я бачив, як Рейчел лежала з простирадлом на обличчі, наче небіжчиця. Щойно ми зайшли, як вона запнула завіси та стягнула з ліжка зелене шовкове покривало.
— А тепер, Бредлі, сідайте коло мене.
Ми незграбно сіли пліч-о-пліч і витріщилися одне на одного. М’якою долонею я відчував шорсткість ковдри. Привітний образ зник, і я почувався заціпенілим від зніяковілості й тривоги.
— Я лише хочу торкнутися вас, — сказала жінка. І обережно торкнулася мене кінчиками пальців, легенько пробігла ними по моєму обличчю, шиї й волоссі, наче я був святою іконою.
— Рейчел, ми мусимо зрозуміти, що робимо, я не хочу поводитися погано.
— Відчуття провини вплине на вашу роботу. — Вона легенько стулила пучками мої очі.
Я відхилився від неї.
— Рейчел, ви ж не робите це просто на зло Арнольдові?
— Ні. Гадаю, спочатку я думала про це як про самозахист, а потім та жахлива сцена — ну, знаєте, у цій кімнаті, ви були тут, ви наче опинилися із цього боку бар’єра, і я вже так давно вас знаю, ви ніби зіграли якусь особливу роль, мов лицар, на якого покладено обов’язок, мій лицар, такий потрібний, такий дорогоцінний; я раніше трохи вважала вас мудрецем, таким собі відлюдником чи аскетом…
— А панянки завжди дістають особливе задоволення, зваблюючи аскетів.
— Можливо. А я зваблюю вас? Хай там як, я мушу продемонструвати свою волю, інакше помру від приниження чи ще чогось такого. Я відчуваю, що настала священна мить.
— Це може виявитися ще тією безбожною ідеєю.
— Це й ваша ідея теж, Бредлі. Подивіться, де ви опинилися!
— Ми обидва — пристойні літні люди.
— Я не пристойна.
— Ну, тоді тільки я. Я дотримуюся занадто суворих поглядів. А ви — дружина мого найкращого друга. А з дружиною найкращого друга…
— Що?
— …не затівають нічого.
— Але воно вже почалося, ось воно; єдине питання — що ми з цим робитимемо? Бредлі, боюся, мені навіть подобається сперечатися з вами.
— Вам добре відомо, де закінчують суперечки такого штибу.
— Між простирадлами?
— Господи, нам наче по вісімнадцять років…
— Вісімнадцятирічні тепер не сперечаються.
— Послухайте, це все через те, що Арнольд закрутив романчик із Крістіан? А він
— Не знаю, і це більше не має значення.
— Ви й тепер кохаєте Арнольда, чи не так?
— Ох, так, так, так, але це теж не має значення. Занадто довго він удавав тирана. Я мушу знайти нове кохання, кохання поза межами Арнольдової… клітки…
— Гадаю, що жінки вашого віку…
— Ох, не починайте цього, Бредлі.
— Я лише мав на увазі, що це природно, коли люди прагнуть змін, але не робімо нічого…
— Бредлі, філософствуйте скільки завгодно, але ж ви й самі знаєте, що насправді те, що ми робимо, не має жодного значення.
— Має. Ви самі казали, що ми не обманюватимемо Арнольда. Обманюватимемо чи ні — має значення.
— Ви боїтеся Арнольда?
Я трохи поміркував.
— Так.
— Що ж, можете припинити. Ох, дорогенький, хіба ви не розумієте, що саме в цьому й річ? Я мушу побачити вас безстрашним. Ось що означає бути моїм лицарем. Це подарує мені свободу й для вас теж стане визначним. Чому ви не можете писати? Через сором’язливість, пригніченість і скутість. Я маю на увазі, у духовному сенсі.
Це було дуже схоже на мої власні думки.
— То ми кохатимемо одне одного в духовному сенсі?
— Ой, Бредлі, досить уже цих суперечок, роздягнімося.
Увесь цей час ми сиділи пліч-о-пліч і дивилися в очі, не торкаючись одне одного — лише кінчики її пальців ковзнули моїм обличчям, вилогами піджака, плечима й руками, наче Рейчел накладала на мене закляття.
Тепер вона відвернулася і, вигнувшись, одним рухом стягнула із себе блузку й бюстгальтер. Оголена до пояса Рейчел дивилася на мене. Це вже було щось зовсім інакше.
Жінка зашарілася, і її обличчя стало ніжнішим. Вона мала дуже пишні округлі груди, увінчані величезними коричневими мандалами[40]. Голова оголеного тіла має зовсім інакший вигляд, ніж убраного. Рум’янець сповз шиєю й розлився в глибокій V-подібній западинці між грудьми, поплямованій строкатою засмагою. Її тіло дихало непоказною цнотою. Я знав, що для Рейчел це був незвичний учинок. А ще я давно не бачив жіночих грудей. Я дивився на них, але не рухався.
— Рейчел, — сказав я. — Я дуже зворушений і розчулений, але мені справді здається, що це не надто розсудливо.
— Ох, припиніть.
Вона раптом обхопила мене за шию й повалила на ліжко. Трохи поштовхалася, поборсалася — і ось вона вже лежить поруч зі мною абсолютно гола. Тіло Рейчел було гарячим. Вона захекано дихала й притискалася вустами до моєї щоки.
— О Боже, — промовила вона.
Мабуть, не дуже ввічливо лежати поруч з оголеною жінкою, яка важко дихає, повністю вбраним, та ще й у черевиках. Я звівся на лікті так, щоб побачити її обличчя. Не хотів утопитися в цьому спекотному вирі. Уважно подивився на лице Рейчел. Гримаса на ньому нагадала мені деякі японські картинки: суміш радощів і болю, очі звужені, рот роззявився чорним прямокутником. Я торкнувся її грудей — надзвичайно легко провів по них долонею, вивчаючи їх на дотик. Потім опустив очі й роздивився її пухке, м’ясисте тіло. Поклав руку їй на живіт і відчув, як він стискається під моїми пальцями. Я був збуджений і приголомшений, але це ще не було бажанням. Здавалося, наче я вийшов за межі свого тіла й розглядав себе збоку, як картинку: повністю вбраний літній чоловік у темному костюмі та синій краватці лежить поруч з оголеною пані, схожою на рожеву грушу.
— Бредлі, роздягніться.
— Рейчел, — знову спробував я, — як уже казав, я зворушений. Я дуже вдячний, але не можу кохатися з вами. Я не маю на увазі, що не хочу. Просто не можу. Інструмент не спрацює.
— А ви завжди… мали… труднощі?
— «Завжди» навряд чи можна сказати. Я вже давно не був із жінкою. Цей привілей незвичний і неочікуваний для мене. І я не вартий його.
— Роздягніться. Я лише хочу обійняти вас.
Мені було страшенно холодно, і я досі бачив себе збоку. Я зняв черевики, шкарпетки, штани, білизну й краватку. Якийсь інстинкт самозахисту змусив мене залишити сорочку, але Рейчел розстібнула її гарячими тремкими пальцями. Лежачи в обіймах жінки, нерухомий і фізично охололий, поки її руки сором’язливо торкалися мене, я побачив крізь серпанок її волосся, як тремтить у щілині між завісами листя на вітрі, і відчув, що потрапив до пекла.
— Ви холодний як крига, Бредлі. І маєте такий вигляд, наче зараз розплачетесь. Не переймайтеся, дорогенький, це не має значення.
— Це має значення.