Айрис Мердок – Чорний принц (страница 33)

Я так пристрасно наполягаю на цьому, бо здогадуюсь, як вірогідно, що якась недалека персона може трактувати деякі мої переконання саме в такому дусі. Хіба не я щойно розмірковував, чи неочікувана ласкава поведінка Рейчел не розбурхала мого таланту, про який я так довго знав, вірив у нього й самозакохано плекав. Яке враження про мене склалося в читача? Боюся, важко дати йому визначення, бо я ніколи не міг похвалитися чіткою самоідентифікацією, а хіба можливо описати влучно те, чого сам іще не осягнув? Однак моя природна чутливість не лише не захистить мене від осуду, а ще й спровокує щось на зразок такого: «Він зневірений чолов’яга, уже не молодий, йому бракує віри у свої чоловічі сили — природно, що він сподівається, що добрячий перепих допоможе йому, вивільнить таланти, в існування яких немає жодної причини вірити. Прикидається, що думає про свою книжку, а насправді думає про цицьки. Удає, що переймається своєю моральною правотою, а насправді його цікавлять зовсім інші моральні підвалини».

Мені хотілося б підкреслити, що такі пояснення не лише примітивні та «грубі», а й не влучають у ціль. Навіть розмірковуючи про можливість кохатися з Рейчел (а тоді я вже про це міркував, проте зі свідомо контрольованою неоднозначністю), я не був таким недалеким дурнем, щоб повірити, що буденна сексуальна розрядка подарує мені ту безмежну свободу, якої я так прагнув; я не мішав докупи божий дар і тваринні інстинкти. Проте наша свідомість настільки складно влаштована і її шари так тісно переплетені, що один тип змін нерідко символізує чи слугує праобразом для змін зовсім іншого штибу. Ти усвідомлюєш підводні течії, відчуваєш лещата долі, помічаєш дивовижні збіги — і світ повниться знаками: це не обов’язково свідчить про божевілля чи зародження параної. Такі речі й справді можуть бути провісниками реальних метаморфоз, які ще не відбулися. Майбутні події дійсно кидають навколо себе тіні. Письменникам відомо, що їхні книжки часто пророчі. Вони без зусиль помічають те, що станеться насправді. А що ці передбачення не лише пророчі, а ще й двозначні, збуватися вони можуть у геть іншій формі. Так сталося й тепер.

Не було нічого легковажного в тому, що передчуття неминучого одкровення об’єдналися з моїми турботами щодо книжки. Якщо якісь значні зміни мали ввірватися до мого життя, це обов’язково мусило стати частиною мого митецького розвитку, адже, розвиваючись як людина, я розвивався як митець. Рейчел і справді могла бути божественним посланцем. Вона кидала мені виклик, на який я муситиму відповісти або рішуче, або навпаки. Часто, розмірковуючи про себе серйозніше, доходив висновку, що я поганий митець, тому що боягуз. Та чи стане хоробрість у житті прототипом хоробрості в мистецтві, а може, навіть спонукатиме до неї?

Однак описати дилему можна було й по-іншому: грандіозний мислитель та автор вищий від наведених думок, він мусить співіснувати в мені з сумлінною сором’язливою людиною, сповненою вразливих моральних вагань і світських страхів. Я мусив брати до уваги Арнольда. Чи стане мені духу, якщо доведеться спровокувати справедливий Арнольдів гнів і протистояти йому? А ще не варто забувати про Крістіан. Я ще навіть не брався за владнання справ із Крістіан у моїй голові. Вона вешталася моєю свідомістю. Я хотів побачити її знову. Навіть відчув до її яскравої нової дружби з Баффіном щось, що дуже було схоже на ревнощі. Її енергійне, допитливе, помережане дрібними зморшками обличчя приходило до мене вві сні. Чи вистачить Рейчел сил, щоб захистити мене від цієї загрози? Мабуть, нині відбувалося те саме, що й завжди: я знову шукав собі захисника.

Тепер, у ретроспективі, мене збентежив вигук Рейчел щодо її чоловіка: «Він наш раб!» Таке нечасто почуєш, а тоді мені навіть здалося, що я зрозумів цю фразу. Але що вона означала насправді? Якщо ці слова правдиві, то невже правдиві й усі інші сказані про нього огидні речі? Чи не варто мені припинити вагатися та зрозуміти, що між нами все було буденним? Хіба ці роздуми не грішні? Можна легко потрапити в ідіотську залежність від «смиренності перед долею». Краще ніколи не знати до себе драматичних почуттів; святим вони точно не відомі. А що я не святий, довго поринати в ці роздуми мені не вдасться. Єдине, що можна вчинити на шляху до спокути, — ще ретельніше подумати про Арнольда: і навіть у цьому я відчував якесь неприродне задоволення. Я вирішив, що мушу якомога швидше побачитися з Арнольдом і (але як?) відверто поговорити з ним. Хіба не він був ключовою постаттю? Як я насправді ставився до нього? Цікаве питання. Я вирішив — і це рішення заспокоїло мене, — що, перш ніж я знову побачуся з Рейчел, на мене чекає тривала бесіда з її чоловіком.

Отак я собі міркував, намагаючись знайти спокій. Але близько п’ятої години того самого дня я знову шаленів, захóдився незбагненним шаленством. Що це було: кохання, секс, мистецтво? Я відчував гостру потребу зробити щось, вчинити якось — це бажання завжди дошкуляє людям, які стикнулися з нерозв’язною дилемою. Якби ми тільки могли щось удіяти, поїхати геть, дістатися кудись, надіслати листа, ми одразу б утамували тривогу, яка насправді — просто страх майбутнього, що набуває форми страху перед темрявою теперішніх власних бажань: «благоговійного жаху», як кажуть філософи, який народжений не розумінням пустоти, а приголомшливою здогадкою, що ти потрапив у лещата якихось могутніх, але поки що не зрозумілих мотивів. Під впливом цих відчуттів я поклав у конверт свій відгук на Баффінову книжку й надіслав його Арнольдові. Але спочатку ретельно перечитав.

«Нова книжка Арнольда Баффіна потішить його численних прихильників. Це саме те, чого так часто й наївно прагне читач, — “суміш усього, що вже було”. У ній ідеться про біржового маклера, який у п’ятдесят років вирішує стати монахом. Але чоловікові заважає сестра його майбутнього абата — завзята пані, яка нещодавно повернулася зі Сходу й намагається навернути нашого героя у буддизм. Вони витрачають чимало часу на довжелезні релігійні дискусії. Кульмінацією стає сцена, у якій абата (алюзія на Ісуса Христа) вбиває важке бронзове розп’яття, що випадково (чи й справді випадково?) падає на нього під час урочистої меси.

Цей роман — типовий для Арнольда Баффіна твір. В анотації написано: “Баффіновій новій книжці вдається бути водночас серйозною й кумедною. Це водночас і глибоке дослідження з галузі порівняльного релігієзнавства, і історія, що заволодіє вашою уявою, наче трилер”. Чи не занадто дріб’язковими будуть мої нарікання? Те, про що йдеться в анотації, почасти правда. Ця книжка достатньо серйозна й достатньо кумедна (як і більшість романів). Вона містить туманне, неґрунтовне і, як на мене, нудне дослідження з галузі порівняльного релігієзнавства. Йому бракує гостроти справжніх роздумів, і воно навіть не претендує на науковість. (Автор плутає махаяну[34] з тгеравадою[35] і, схоже, вважає суфізм[36] формою буддизму!) Сюжет, якщо все ж пощастить дістатися до нього, досить мелодраматичний, хоча я схиляюся до думки, що його жанр не “наче трилер”, а достеменний «трилер». Той епізод, де героїня впадає в транс, аби не страждати від болю в зламаній щиколотці, і мало не топиться в переповненому водою резервуарі, — справжнісінькі пригоди в дусі “Ковбоїв та індіанців”[37]. Не дивно, що права на екранізацію книжки вже продали. Проте варто запитати себе не лише чи захоплива ця книжка, чи цікаво її читати, а ще й чи мистецтво це? А відповідь у цьому випадку та, боюся, у випадку решти oeuvre містера Баффіна — на жаль, ні.

Містер Баффін — багатослівний письменник. Він — письменник плідний. І саме ця риса є його найзапеклішим ворогом. Її так часто плутають із багатою уявою. А якщо автор сам піддасться цій омані — він приречений. Автор, який пише так легко, має володіти однією рисою, щоб стати справжнім заслуженим письменником; і риса ця — відвага: відвага знищувати, відвага чекати. Містер Баффін, судячи з його творів, не схильний ані знищувати, ані чекати. Лише геній може дозволити собі “ніколи не викреслювати ані рядка”[38], але містер Баффін не геній. Багата уява поблажлива лише до тих небагатьох, хто готовий працювати, і нерідко ця праця — відмова від усіх формулювань, які не набули щільності, у яких почуття не злилися у фьюжн, у цю очевидну ознаку мистецтва…»

І таке подібне ще двома тисячами слів. Згорнувши відгук і надписавши конверт, я відчув глибоке й досі загадкове задоволення. Принаймні мій учинок кине наші стосунки, які вже занадто давно перетворилися на стоячу воду, в безодню нової фази. Я навіть припускав, що моя ретельна оцінка твору може піти Арнольдові на користь.

Того вечора Прісцилла наче почувалася трохи ліпше. Вона проспала ціле пообіддя, а прокинувшись, захотіла їсти, проте обмежилася лише дрібкою бульйону й курчам, яке приготував Френсіс. Марло (моя думка про нього стала змінюватися) прибрав до рук керування кухнею. З прогулянки він повернувся без решти з мого фунта, але з досить правдоподібним звітом про те, на що він його витратив. Він також приніс зі свого помешкання спальний мішок і пояснив, що спатиме у вітальні. Френсіс був саме смирення та вдячність. Я старанно придушував усі сумніви щодо ризиків від його «залучення» до справи. Сам я вже вирішив, хоча ще й не сказав цього Прісциллі, що невдовзі навідаюся до «Патари», а Марло залишу за старшого. Отаке майбутнє я собі запланував. Як уписувалася в нього Рейчел, поки що було незрозуміло. Я уявляв, як писатиму їй довгі емоційні листи. Крім цього, я мав тривалу телефонну бесіду зі своїм лікарем (про себе).