Айрис Мердок – Чорний принц (страница 32)

— Так, я сказала, що Прісцилла залишиться тут. Вона сказала…

— І знати не хочу.

— Бредлі, я хочу вам дещо розповісти й хочу, щоб ви це обдумали. Я виявила дещо, коли писала вам листа. Чесно кажучи, через Крістіан й Арнольда я не надто переймаюся. Я раптом відчула, що це мене більше не турбує. Розумієте, Бредлі? Знаєте, що це означає?

— Рейчел, я не хочу все ускладнювати. Мені потрібно працювати, мені потрібно побути самому, я збираюся написати книжку, ціле життя чекав, коли зможу писати…

— Ви зараз маєте такий типово бредлівський вигляд, що аж плакати хочеться. Ми вже немолоді й геть не дурні. Не буде ніяких ускладнень, крім того, яке на Арнольдовій совісті. Але тепер народився новий світ, який буде лише вашим і моїм. Завжди існуватиме місце, де ми зможемо заховатися вдвох. Я потребую любові, більше людей, яких можна любити, я потребую вас, щоб було кого любити. Звичайно, від вас я хочу взаємності, але навіть це не надто важливо, а те, що ми робимо, узагалі не має жодного значення. Можливість тримати вас за руку — це вже диво, від якого знову кипить кров. Нарешті щось відбувається, я розвиваюся, змінююся, думаю про те, що сталося вчора. Роками я була мертвою, нещасною й жахливо потайною. Думала, що буду вірною йому до кінця своїх днів — і, звісно ж, буду, звичайно, я кохаю його, навіть не сумнівайтеся. Але кохати Арнольда — це наче жити в коробці, а тепер я звільнилася із цієї пастки. Знаєте, мені здається, що ми випадково знайшли ключ до цілковитого щастя. Я підозрюю, що взагалі не можна бути щасливим, поки тобі не мине сорок. Побачите, ніякої драми в цьому немає. Не зміниться нічого, крім речей глибинних. Я назавжди залишуся Арнольдовою дружиною. А ви можете їхати, писати свою книжку на самоті й робити, що вам заманеться. Проте кожен із нас матиме ресурс, ми матимемо одне одного, одвічний зв’язок, наче релігійна клятва, він завжди оберігатиме нас, якщо ви тільки дозволите мені любити вас.

— Але Рейчел… це буде таємницею?..

— Ні. Ох, тепер усе геть не схоже на те, як було ще зовсім нещодавно. Ми зможемо жити відкрито, тут немає чого приховувати. Я почуваюся вільною, як куля Джуліан, я пливу над світом і нарешті дивлюся на все згори вниз; які містичні відчуття. Ми не мусимо зберігати все в таємниці. Через Арнольда все змінилося. Нарешті я матиму друзів, справжніх друзів, я пливтиму над світом і матиму вас. Арнольдові доведеться змиритися із цим, можливо, він навіть дізнається, що таке покірність; Бредлі, тепер він наш раб. Тепер я знову житиму так, як волію. Ми стали богами. Хіба ви не бачите?

— Не зовсім, — витиснув із себе я.

— Але ж ви хоч трошки мене кохаєте, чи не так?

— Звичайно, я завжди вас любив, але мені важко зараз точно визначити…

— Не потрібно нічого визначати! У тому-то й річ!

— Рейчел, мені не хочеться почуватися винним. Це вплине на мою творчість.

— Ох, Бредлі, Бредлі. — Вона безпомічно засміялася, а потім знову підібгала коліна й повисла на мені всією своєю вагою. Ми перекинулися горілиць у кріслі; Рейчел залишалася здебільшого згори. Я відчував її вагу й бачив неподалік від свого її обличчя — хтиве та спотворене почуттями, незнайоме та зворушливе; я розслабився й відчув, як розслабилося її тіло, потекло моєю шкірою, мов густа рідина, залило собою всі щілини, наче мед. Її вологі вуста помандрували моєю щокою та зупинилися на моїх губах, наче божественний равлик запечатав величні ворота. Перш ніж запала темрява, я на мить побачив, як зазирнула до вікна похила Поштова вежа в ореолі синього неба. (Насправді це було неможливо, бо сусідній квартал затуляє її від мене.)

Френсіс Марло зайшов до кімнати, бовкнув: «Ой, вибачте», — і знову подався геть. Я повільно виплутався з обіймів Рейчел не через Френсіса (я звертав на нього не більше уваги, ніж на пса), а тому, що відчув сексуальне збудження й відповідну тривогу. Відчуття провини та страх, корінні мешканці моїх жил, яких тієї миті важко було відрізнити від бажання, проклюнулися та пророчо повідомили про себе. Тієї ж миті я надзвичайно розчулився через те, як Рейчел вірить у мене. Напевно, новий світ, про який вона казала, і справді існує. Чи можу я ввійти до нього, не ставши зрадником? У той момент я найбільше переймався зрадою, але не зрадою Арнольда. Мені слід було подумати.

— Мені треба подумати, — повідомив я.

— Звичайно, ви подумаєте. Ви з тих, хто весь час думає.

— Рейчел…

— Я знаю, ви збираєтеся сказати мені, щоб я пішла.

— Так.

— Я йду. Бачите, яка я слухняна. Не бійтеся того, що я сказала. Вам узагалі нічого не доведеться робити.

— Нерухома рушійна сила.

— Я побігла. Побачимося завтра?

— Рейчел, нині я страшенно боюся прив’язуватися до чогось. Ви вважатимете мене ницим і боязким… але насправді я дуже ціную й дуже вдячний… мені потрібно написати цю книжку, я мушу, і я мушу бути вартим…

— Я поважаю й ціную вас, Бредлі. Це частина вже сказаного. Ви набагато серйозніше ставитеся до письменництва, ніж Арнольд. Не переймайтеся тим, що станеться завтра та й узагалі. Я зателефоную. Не вставайте. Я хочу залишити вас у цьому кріслі, такого тендітного, високого й самотнього. Як… як… Податковий інспектор. Просто запам’ятайте: свобода, новий світ. Можливо, саме цього потребують ваші книжки, на це вони чекають. Ох, ви такий школяр, такий пуританин. Настав час подорослішати та стати вільним. На все добре, Бредлі. Хай ваш бог благословить вас.

Вона вибігла з квартири. Я залишився там, де був, як вона й просила. Те, що Рейчел щойно сказала, надзвичайно вразило мене. Я обмірковував почуте. Можливо, і справді, Рейчел — янгол, призначений мені долею? Усе було таким специфічнім, я сповнився сексуального бажання, і все це було так незвично.

Виявилося, що я витріщаюся в обличчя Френсіса Марло. Я збагнув, що він уже якийсь час перебуває в кімнаті. Френсіс якось дивно кривився — заплющував очі та при цьому морщив носа й роздував ніздрі. Здавалося, він поводиться так природно, як тварина в зоопарку. Можливо, він страждав на короткозорість і намагався сфокусуватися на моєму обличчі.

— З вами все гаразд, Бреде?

— Так, звісно.

— Ви маєте кумедний вигляд.

— Чого вам треба?

— Не заперечуєте, якщо я вийду в місто й пообідаю?

— Пообідаєте? Я гадав, уже вечір.

— Лише трохи по дванадцятій. А в кухні є лише печені боби. Не заперечуєте…

— Так-так, ідіть.

— Я принесу чогось легенького для Прісцилли.

— Як вона?

— Спить. Бреде…

— Так?

— Можете дати мені один фунт?

— Ось.

— Дякую. І, Бреде…

— Що?

— Боюся, та бронзова штучка розбилася. Вона не стоїть як слід.

Він запхав теплий шматочок бронзи мені в руку, і я поставив його на стіл. Одна з ніг водяного буйвола погнулася, і він завалювався набік. Я подивився на фігурку. Пані всміхалася. Вона була схожа на Рейчел. Коли я підвів погляд, Френсіс уже зник.

Я тихенько зайшов до спальні. Прісцилла спала на високих подушках, трохи розтуливши рота. Комірець блузки стискав її шию. Сон заспокоїв, трохи пом’якшив її сварливе пригнічене лице, і тепер сестра здавалася молодшою. Вона дихала з приглушеним рівномірним звуком: «і-шю… і-шю». Черевиків Прісцилла так і не зняла.

Я дуже обережно розстібнув перший ґудзик на блузці. Вона розхристалася — зсередини комірець був страшенно брудний. Я зняв із Прісцилли черевики, тримаючи за вузькі високі підбори, і накрив ковдрою пухкі ноги в темних від поту панчохах. Вона перестала шепотіти під час дихання, але не прокинулась. Я вийшов зі спальні.

Зайшов до гостьової кімнати й улаштувався на ліжку. Думав про дві мої нещодавні зустрічі з Рейчел, про те, яким спокійним і задоволеним почувався під час першої та яким збудженим і схвильованим був зараз, після другої. Невже я «закохувався» в Рейчел? Чи можна мені хоча б погратися цією думкою, висловити її вголос для самого себе? Чи я вже готовий до веселощів катастрофічного масштабу, до справжнього лиха? А можливо, це несподівана форма відкриття того «прориву», на який я так довго чекав, мого порталу до іншого світу, туди, де на мене чекає бог? Чи це просто ніщо, швидкоплинні емоції підстаркуватої жінки, нещасливої в шлюбі, тимчасове сум’яття старого пуританина, який уже давно не мав жодної пригоди? «Так і є, — сказав я собі, — я вже давненько не мав ніяких пригод». Я пробував тверезо подумати про Арнольда. Але незабаром уже не усвідомлював нічого, крім палкого моря невиразного й ненаправленого фізичного бажання.

У наш час усеосяжний і майже незбагненний універсум причинно-наслідкових зв’язків звикли пояснювати «сексуальними мотивами». Ці незрозумілі сили дехто вважає справжніми двигунами історії, а дехто — загальнішими й універсальними законами, яких не оминути; їм приписують здатність перетворювати нас на злочинців, невротиків, божевільних, фанатиків, мучеників, героїв, святих чи зрідка на татів, що цікавляться вихованням, і матерів, що знайшли своє покликання, на безтурботну людську худобу й тому подібне. Якщо все це перемішати, на світі не залишиться нічого, що не пояснювали б «сексом» циніки та псевдонауковці, на кшталт Френсіса Марло, чий погляд на цю проблему ми скоро почуємо в усіх деталях. Сам я в жодному разі не належу до фрейдистів і на цій стадії мого «виправдовування», чи «апології»[33], чи як іще можна охрестити цей потворний трактат, хочу підкреслити цей факт, аби не виникало навіть можливості непорозуміння. Ненавиджу ці зляпані нашвидкуруч дурниці. Моє розуміння «потойбіччя», забороненого небесами, не варто вважати «науковим», тут ідеться про дещо геть інше.