Айрис Мердок – Чорний принц (страница 29)
Р.
Р. S. Я прочитала відгук і надсилаю його із цим листом. Гадаю, вам не варто його видавати. Це б дуже образило Арнольда. Ви з ним мусите любити одне одного. Це дуже важливо. Ох, допоможіть мені не втратити глузду.
Це емоційне й заплутане послання водночас стурбувало, зворушило, роздратувало, задовольнило й страшенно налякало мене. Що це нове й видатне відбувається зі мною і які воно матиме наслідки? Чому жінкам обов’язково робити все таким визначеним? Чому б їй не дозволити нашому дивному досвіду зберегти трохи своєї приємної невизначеності? Я й сам уявляв її «союзником» проти (проти?) Арнольда. Але вона висловила цю жахливу ідею вголос. І якщо я маю втратити глузд від того, що між Арнольдом і Крістіан щось є, чи допоможе мені, якщо Рейчел теж збожеволіє? Тепер я злякався цих її «потребую». Нині мені надзвичайно хотілося побачитися з Арнольдом і щиро побесідувати з ним, можливо, навіть погорлати одне на одного. Але тепер щира бесіда з Баффіном видавалася мені майже неможливою. У цілковитому сум’ятті я просто там, де стояв, сів на стілець, щоб усе обміркувати. Задзвонив телефон.
— Привіт, Пірсон! Це Гартборн. Я збираюся влаштувати невеличку вечірку для народу з бюро.
— Невеличке що?
— Невеличку вечірку для народу з бюро. Хотів запросити Бінґлі, Метсона, Гайдлі-Сміта, Калдікотта й Дайсона, звісно, з дружинами, а ще міс Веллінґтон, міс Сірл і місіс Бредшоу…
— Чудово.
— Але хотів переконатися, що ви зможете прийти. Між іншим, знаєте, ви будете в нас почесним гостем!
— Дуже люб’язно з вашого боку.
— Тепер скажіть мені, який день вас улаштовує, і я візьмуся за запрошення. Усе буде, як у старі добрі часи. Люди так часто питають про вас, от я й подумав…
— Мене влаштує будь-який день.
— Понеділок.
— Гаразд.
— Добре. Тоді в мене о восьмій годині. О, до речі, мені запрошувати Ґрей-Пелема? Він прийде без дружини, тож усе буде гаразд.
— Добре, добре.
— І я хотів би ще домовитися з вами про обід.
— Я вам зателефоную. У мене зараз немає під рукою записника.
— Домовилися, не забудьте про вечірку, обіцяєте?
— Я запишу собі. Красно дякую.
Щойно я поклав слухавку, хтось подзвонив у двері. Я підійшов і відчинив. Це була Прісцилла. Вона промаршувала повз мене до вітальні й одразу ж зайшлася слізьми.
— О Господи, Прісцилло, припини.
— Ти хочеш лише, щоб я припинила плакати.
— Гаразд, лише цього й хочу.
Вона відкинулася у великому «Гартборновому» кріслі й насправді припинила. Її волосся було жахливо сплутаним, темний проділ зиґзаґом перетинав голову. Сестра лежала в кріслі мляво, негарно розчепіривши ноги й роззявивши рота. Одна панчоха мала дірку на коліні, і крізь неї маленьким горбочком випиналася рожева, з плямками плоть. — Ох, Прісцилло, мені так шкода.
— Так. Хай тобі буде шкода, Бредлі. Гадаю, ти маєш рацію. Мені краще повернутися до Роджера.
— Прісцилло, ти
— Чому ні? Ти змінив думку? Увесь час торочив, що мені варто повернутися додому. Ти казав, що він такий нещасний і будинок занедбаний. Гадаю, я потрібна йому. І це мій дім. У мене немає іншого. Можливо, тепер він краще до мене ставитиметься. Бредлі, я думаю, що божеволію, втрачаю розум. Як це відбувається, коли люди божеволіють? Вони розуміють, що втрачають глузд?
— Зовсім ти не божеволієш.
— Думаю, я ляжу, якщо ти не проти.
— Вибач, я досі не застелив гостьове ліжко.
— Бредлі, твоя шафка здається якоюсь інакшою. Щось зникло. Куди ти переставив ту пані на водяному буйволі?
— Пані на водяному буйволі? — Я подивився на порожнє місце, де чогось бракувало. — А, так. Я віддав її. Подарував Джуліан Баффін.
— Ох, Бредлі, як ти
Я згадав, що формально вона мала рацію. Багато років тому я подарував фігурку пані на водяному буйволі Прісциллі, а потім знайшов цю гарненьку дрібничку в одній із її шухляд і поцупив.
— Ох, люба! — Я відчув, що шаріюся точнісінько, як описала Рейчел.
— Ти навіть не зміг зберегти її для мене.
— Я поверну її.
— Я дозволила тобі взяти фігурку лише тому, що могла навідувати її тут. Мені подобалося навідувати її тут. Тут було її місце.
— Мені страшенно шкода…
— Я ніколи більше не побачу своїх прикрас, а тепер навіть вона зникла, моя остання люба дрібничка зникла.
— Прошу, Прісцилло, я справді…
— Ти дав її тій зіпсованій дівці.
— Вона попросила. Я
— Вона була моя, ти подарував її мені.
— Знаю, знаю. Я принесу її назад, а тепер давай, можеш лягти в моє ліжко.
Прісцилла рушила до спальні й одразу ж упала на ліжко.
— Ти не хочеш роздягнутися?
— Який у цьому сенс? Який сенс у будь-чому? Краще б я померла.
— Ох, Прісцилло, зберися. Я радий, що ти повернулася до мене. А чому ти пішла звідти?
— Арнольд чіплявся до мене.
— О Господи!
— Я відштовхнула його, і він розлютився. Напевно, він розповів про це Крістіан. Вони були внизу — сміялися, сміялися і сміялися. Мабуть, вони сміялися з мене.
— Я так не думаю. Просто вони щасливі.
— Ну, я це ненавиджу, ненавиджу.
— Арнольд був там по обіді?
— О, так, щойно ти пішов, він одразу повернувся й був там майже цілий день, вони влаштували внизу грандіозний ланч, я відчувала запах їжі, але не хотіла їсти; я чула, як вони весь час сміялися. Я була їм непотрібна, вони майже на цілий день залишили мене саму.
— Бідолашна Прісцилла.
— Я його не зношу. І її теж. Насправді я була їм там непотрібна, вони не люблять мене по-справжньому, щоб допомогти мені, це просто якась гра, просто жарт.
— Твоя правда.
— Вони просто гралися зі мною, впивалися й хизувалися цим. Ненавиджу їх. Почуваюся напівмертвою. Наче стекла всередині кров’ю. Ти думаєш, я втрачаю розум?
— Ні.
— Вона казала, що прийде лікар, але ніхто не прийшов. Я жахливо почуваюся, мабуть, у мене рак. Усі нехтують мною, усі знають, що зі мною сталося. Бредді, ти можеш зателефонувати Роджерові?
— О ні, будь ласка…
— Я мушу повернутися до Роджера. А вдома мене може оглянути доктор Мейсі. Чи інакше я вб’ю себе. Але всім буде байдуже.
— Прісцилло, роздягнися як слід. Або вставай і зачешися. Не можу дивитися, як ти лежиш у ліжку в одязі.