Айрис Мердок – Чорний принц (страница 28)

Пристойний порядний чоловік (яким я не є) ніяково втік би від Рейчел ще до того, як щось «сталося». Звичайно, я не хотів «ображати» її. Але більше я переймався можливістю викроїти із себе досконалого чоловіка. Я й раніше замислювався над тим, щоб поцілувати її, навіть значно частіше, ніж думатиму про це потім. Ось так усе починається й відбувається. Серйозний поцілунок може змінити світ, не варто дозволяти йому відбутися лише через те, що без нього картина втратить свою цілісність. Мóлоді, поза всілякими сумнівами, така ідея здасться надзвичайно пуританською й недоладною. Але саме через свій юний вік вони не розуміють, що кожна подія має наслідки. (Ця подія теж мала свої наслідки, і деякі з них були геть неочікуваними.) Не існує запасних, стиснених, не занесених до реєстру моментів, у які можна поводитися «абияк» і сподіватися, що потім розпочнеш жити далі з тієї ж точки, у якій зупинився. Нечестивці вважають час позбавленим безперервності, нечестивці обдурюють своє природне відчуття причинності. Добропорядні люди вважають буття суцільним щільним хитросплетінням крихітних взаємозв’язків. Моя найменша примха може змінити майбутнє. Через те що я викурю цигарку, посміхаючись якимсь непристойним думкам, хтось може померти в муках. Я поцілував Рейчел, сховався від Арнольда й надудлився із Френсісом. До того ж я кардинально змінив «спосіб життя», і це призвело до тривалих і несподіваних наслідків. Зрозуміло, друже, що я не можу — чи міг би я? — сповна шкодувати про те, що сталося. Але минуле варто оцінювати справедливо, хай би які дива породили твої помилки завдяки незбагненному милосердю. О felix culpa[30] не виправдає нічого.

Для митця все має зв’язок із його творчістю й живить її. Імовірно, мені варто детальніше описати свій тодішній душевний стан. Наприклад, у такому контексті: наступного ранку після вечора з кулею я прокинувся, паралізований тривогою. Замислився: може, варто просто зараз вирушити до «Патари» й забрати із собою Прісциллу. Це розв’язало б одразу кілька проблем. Я піклуватимуся про сестру. Цей просто нестерпний обов’язок завжди залишався зі мною, мов відчутний шип, що застряг у тілі мінливого егоїзму. Заразом я забрав би її подалі від Крістіан і сам забрався б подалі від Крістіан. Сама лише фізична відстань може допомогти й, напевно, завжди допомагає, коли йдеться про такі грубі чари. Я вважав Крістіан відьмою в моєму житті, ницим демоном, хоча себе я цим не виправдовував. Існують люди, які одразу ж, майже автоматично, викликають у нас нав’язливе егоїстичне занепокоєння й настирливе обурення. Після зустрічі з такою людиною треба якомога швидше тікати або втратити слух до її слів. (Чи поводитися як «святий», але тепер це було б недоречно.) Я знав, що, якщо залишуся в Лондоні, неодмінно знову побачуся з Крістіан. Мені довелося б це зробити через Арнольда, щоб зрозуміти, що відбувається. А ще мені довелося б зробити це, бо зробити це все одно довелося б. Ті, хто перебував у полоні такої одержимості, зрозуміють, як я почувався.

Коли я кажу, що також вважав, що маю поїхати з Лондона, через те що тільки-но сталося між мною й Рейчел, мені не хотілося б, щоб ви думали, наче я керувався лише моральними застереженнями делікатного характеру, хоча деякі застереження все ж були. Я відчував щодо Рейчел якесь цікаве відособлене задоволення, яке мало безліч складників. Одним із таких складників була непристойна, груба та примітивна думка, що я взяв гору над Арнольдом. Чи, мабуть, це занадто грубо сказано. Тепер я почувався по-новому захищеним від Арнольда. З’явилося дещо важливе для нього, що я знав, а він — ні. (Лише пізніше мені спало на думку, що Рейчел могла вирішити розповісти чоловікові про наші поцілунки.) Такі знання завжди глибоко втішають свого власника. Хоча, буду справедливим до себе, я не збирався рухатися в цьому напрямку далі. Було дивовижним, як насправді далеко ми зайшли за час нашого коротенького спілкування наодинці. А те, що ми зайшли так далеко, як зауважила пізніше Рейчел, свідчило про те, що в наших душах для цього вже давно був готовий ґрунт. Такі діалектичні стрибки від кількості до якості — не дивина в людських стосунках. Була й ще одна причина поїхати геть. Тепер я мав більш ніж достатньо матеріалів для роздумів, і мені хотілося обдумати все без настирливого втручання навколишніх подій. До цієї миті нам удавалося добре впоратися з усім, не втратити гідності й розуму. Виникла навіть якась завершеність. Учинок Рейчел надзвичайно заспокоїв мене. Я не відчував своєї провини. І мені хотілося мирно насолодитися теплом у променях цієї розради.

Однак, щойно я вирішив бути розсудливим, одразу зрозумів, що не можна ось так заразом вирішити всі мої проблеми. Ідея про наше з Прісциллою перебування вдвох у «Патарі» виявилася нежиттєздатною. Мені було відомо, що я не зможу працювати, якщо сестра буде в будинку. Мою роботу унеможливить не лише її нервова присутність. Я знав, що дуже скоро вона зведе мене з розуму своїм свинством. До того ж наскільки серйозно вона захворіла? Може, вона потребувала медичного догляду, психіатричного лікування й електрошока? А що я мав чинити з Роджером і Меріґолд, із намистом з кришталю та лазурі й норковим палантином? Поки ці справи не владнаються, Прісцилла мусить залишитися в Лондоні, а отже — я теж.

Тягар усіх цих непередбачуваних заходів так роздратував мене, поки я обдумував їх, що хотілося кричати. Моє бажання поїхати з міста й писати сягнуло своєї критичної точки. Я почувався, як часом, на щастя, трапляється з митцями, «покликаним». Я більше не був собі господарем. Те, чому я так довго служив із такою взірцевою сумирністю й безкорисливістю, збиралося віддячити мені. Нарешті всередині мене народжувалася видатна книжка. І це була невідкладна, сповнена благоговіння справа. Я потребував темряви, чистоти й самотності. Я не міг витрачати час на дрібниці, на несерйозні плани, на ad hoc рятівні операції та набридливі зустрічі. Але насамперед слід було визволити Прісциллу від Крістіан, адже моя колишня дружина сама сказала, що вважає мою сестру заручницею. Чи вдасться мені це зробити без суперечок? Чи доведеться мені звернутися по допомогу до Рейчел і врешті-решт скаламутити всю воду?

Я пустив Френсіса до свого помешкання через те, що Рейчел поцілувала мене. На тому етапі всередині розтеклася всепереможна впевненість, що сповнювала мене відчуттям власної могутності та доброзичливості. Тож я здивував Френсіса, запросивши його ввійти. До того ж я шукав товариша по чарці, мені хотілося побазікати: звісно ж, не про те, що сталося, а про геть інші речі. Коли людина володіє таємним джерелом задоволення, вона ладна говорити про що завгодно, але не про нього. А ще для мене було важливим почуватися незмірно вищим за Френсіса. Якийсь кмітливий письменник (імовірно, француз) сказав про те, що недостатньо досягти успіху; важливо, щоб інші зазнали поразки[31]. Ось чому того вечора я ставився до Френсіса люб’язно, бо він був тим, ким був, а я був собою. Ми обидва добряче приклалися до пляшки, і я задля власної втіхи дозволив йому поблазнювати, надихаючи на розмови про те, як він витягне зі своєї сестри грошики, а в цьому питанні він був справжній фіґляр. Френсіс казав: «Звичайно, Арнольд прагне знову звести вас із Крістіан». Я реготав як божевільний. Він додав: «Чому б мені не залишитися тут і не попіклуватися про Прісциллу?» Я знову розреготався. Уже минула північ, коли мені вдалося випровадити його геть.

Наступного ранку в мене боліла голова й здавалося, наче я взагалі не спав (ті, хто страждають на безсоння, добре знають, про що йдеться). Я вирішив, що мушу зателефонувати лікареві й попросити ще снодійних пігулок. Жахливе занепокоєння через Прісциллу поєднувалося із шаленим бажанням втекти геть і написати свою книжку. Крім того, я відчував ніжну вдячність Рейчел і бажання потішити себе й написати їй неоднозначного листа. Але, як виявилося, у цьому вона мене випередила. Вийшовши після сніданку (чи пак після чаю, бо я ніколи не їм у вранішні години) до передпокою, я знайшов на килимку довгастий конверт, підписаний її рукою, який, вочевидь, хтось щойно просунув під двері. Лист був такий:

Мій дорогоцінний Бредлі, будь ласка, пробачте, що так одразу взялася писати вам. (Арнольд спить. Я самотньо сиджу в салоні. Зараз перша година ночі. Десь кричить сова.) Ви так швидко побігли геть, що мені не вдалося сказати до пуття й половини з того, що хотілося. Який ви все ж таки школяр! Ви знаєте, як чарівно шарієтесь? Я вже багато років не бачила, щоб чоловік так шарівся. А ще минуло багато років, відколи я когось по-справжньому цілувала. А це був дуже важливий поцілунок, хіба не так? (Два дуже важливих поцілунки!) Мій любий, мені вже давно хотілося поцілувати вас отак. Бредлі, я хочу й потребую вашого кохання. Я не маю на увазі романчик. Я маю на увазі кохання. Учора я сказала вам, що набрехала про Арнольда того жахливого дня, коли ви бачили мене в спальні. Але це не зовсім так. Те, що я казала, — напівправда. Звичайно, я кохаю Арнольда, але й ненавиджу заразом; буває, що ти любиш когось і не можеш пробачити йому певних речей. На якусь коротку мить я була переконана, що ніколи не пробачу вам того, що ви стали свідком жахливої миті моєї поразки: дружина плаче нагорі, а чоловік знизує плечима й базікає зі своїм друзякою про «жінок». (Це і є пекло.) Але все склалося інакше. Насправді це змусило мене поцілувати вас. Тепер я мушу мати вас за союзника. Не в «битвах» проти мого чоловіка. Я не можу воювати з ним. А просто тому, що я — самотня підстаркувата жінка, а ви — давній друг, і мені хочеться обійняти вас за шию. Також дуже важливо, що ви так любите Арнольда й захоплюєтеся ним. Бредлі, ви питали мене, чи гадаю я, що Арнольд закоханий у Крістіан, і я відповіла «ні». Але, побачивши його сьогодні вночі, я подумала, що закоханий. Він сміявся й сміявся, і здавався таким щасливим. (Підозрюю, що він провів із нею цілий день.) Він весь час розмовляв про вас, але думав про неї. Не можу пояснити, як боляче мені було. Це, мій дорогий, ще одна причина, чому я потребую вас. Бредлі, ми повинні укласти альянс, що збережеться навіки. Ніщо інше не допоможе мені, лише ви допоможете. Мені доведеться жити з чоловіком і щосили миритися з його зрадами й кепською вдачею, про які не знає та в що не повірить ніхто сторонній, навіть ви; а ще миритися з моєю власною одвічною ненавистю — складовою мого кохання. Я не здатна, не можу пробачити. Того дня, коли я лежала, натягнувши простирадло на вкрите синцями лице, я уклала угоду із самим дияволом. І все одно я люблю свого чоловіка. Хай як це дивно і хіба вдасться зберегти при цьому здоровий глузд? Ви мусите допомогти мені. Ви єдиний, хто знає правду й може зрозуміти її, хоча б почасти, і я люблю вас тією особливою любов’ю, на яку ви мусите відповісти взаємністю. Між нами виник зв’язок, який неможливо зруйнувати, а ще — обітниця мовчання. Я ніколи не обмовлюся про наш «альянс» Арнольдові та знаю, що ви вчините так само. Бредлі, тепер я хочу побачити вас якнайшвидше й бачити часто. Ви мусите забрати Прісциллу від Крістіан і привезти її сюди; тоді зможете навідувати її тут, а я доглядатиму за нею. Будь ласка, зателефонуйте мені вранці. Я підкину вам цього листа дуже рано, а потім повернуся додому. Якщо Арнольд буде вдома, коли ви телефонуватимете, я відповім звичайним тоном, ви одразу все зрозумієте й зателефонуєте пізніше. Ох, Бредлі, я так сильно потребую вашого кохання, віднині й назавжди я покладаюся на вас. Люблю, люблю вас,