Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 83)

Тож день за днем світ ставав усе чарівнішим. День за днем тривав процес відмежування від усього грубого й ницого. Дарнелл не нехтував жодними інструментами, що могли стати в пригоді у цій роботі. Він більше не відпочивав недільними ранками вдома й не супроводжував свою дружину до готичного богохульного дому, що видавав себе за храм. В одному із завулків вони надибали маленьку церквицю, і Дарнелл, знайшовши в одному зі старих записників сентенцію Incredibilia sola Credenda[86], незабаром зрозумів, якою величною і чудовою може бути служба, на якій вони з дружиною були присутні. Наші нетямущі предки наставляли нас набиратися розуму, читаючи книжки про «науку», експериментуючи з пробірками, копирсаючись у геологічних зразках, вдивляючись у мікроскопи і тому подібне. Але ті, хто відкинув ці дурощі, знають, що потрібно читати не «наукові» книжки, а церковні, і що душа стає мудрішою, споглядаючи таємничі обряди і складні та дивні ритуали. В них Дарнеллові вчувалася дивовижна мова містерії, що була таємничішою і водночас набагато відвертішою за звичайну мову богослужіння. Тепер він бачив, що, в якомусь сенсі, увесь світ — це велика церемонія чи таїнство, що, послуговуючись видимими формами, поширює приховані й трансцендентні вчення. Саме в церковному ритуалі він побачив довершену картину світу — очищений, піднесений та просвітлений образ, священний дім, зведений з блискучого й напівпрозорого каміння, де запалені свічки були значно важливішими, ніж зірки на небі, а благовонне куріння ладану було набагато переконливішим символом за туманну імлу. Його душа полинула за процесією, що урочисто крокувала у білих шатах, була захоплена містичним таїнством, що символізувало захват і радість над усіма радощами, і коли Дарнелл побачив, як Любов померла, а тоді переможно воскресла, він зрозумів, що став свідком, у метафоричному сенсі, консумації, Весільного бенкету над усіма Весільними бенкетами, таїнства, що була найголовнішим з усіх, звершених з часу створення світу. Тож день за днем храм його життя набував усе більшої чарівності.

І водночас він почав здогадуватися, що якщо в Новому Житті є нові, нечувані радощі, там також повинні бути нові, нечувані небезпеки. В одній з рукописних книг, що мала відкрити йому значення тих «Таємних наспівів святого Іоло», був невеличкий розділ із заголовком: Fons Sacer non in communem Vsum convertendus est[87], і, доклавши немало зусиль зі словником і підручником з граматики в руках, Дарнеллу вдалося витлумачити мудровану латину свого предка. Книга, що містила цей розділ, була однією з найкращих у зібранні: на її обкладинці було написано «Terra de Iolo[88]», і в ній, окрім майстерно прихованих символів, був наведений перелік фруктових садів, полів, лісів, доріг, помешкань та річок, якими володіли предки Дарнелла. В цій книзі він прочитав про Священне Джерело, що нуртує в лісі Вістман — Sylva Sapientum[89] — «джерело глибоких вод, яке жодна літня спека не в змозі осушити і ніяка повінь не зможе забруднити; у цьому джерелі — вода життя для спраглих до життя, потік очищення для тих, хто хоче стати непорочними, і ліки такої цілющої доброчесності, що завдяки їй, з Божою допомогою та молитвами Його святих, загоюються найстрашніші рани».

Але вода з цього джерела повинна була залишатися на віки священною, нею не можна було користуватися в побуті чи просто тамувати спрагу; назавжди священною, «як вода, яку освятив священник». А на берегах хтось потім дописав заувагу, що певною мірою пояснила Дарнеллу ці заборони. Його застерігали не пити з Джерела Життя для отримання насолоди смертного життя і нових відчуттів, щоб надати прісній чаші буття кращого смаку. «Адже, — писав тлумач, — ми не покликані сидіти, як глядачі в театрі, й споглядати виставу, що розігрується перед нами, нас запросили на саму сцену, щоб ми ревно грали наші ролі у великій та дивовижній містерії».

Дарнелл загалом розумів спокусу, про яку йшла мова. Хоча він лише ступив на шлях пізнання, зробивши по ньому кілька кроків, і ще не скуштував води з містичного джерела, що переливалася через вінця, йому вже було відомо про чари, що перетворювали світ навколо нього, надаючи його житло дивної значущості та романтики. Лондон тепер здавався йому казковим містом з «Тисячі і однієї ночі», а плутанина його вулиць — зачарованим лабіринтом; довгі алеї з яскравими ліхтарями скидалися на зоряний шлях, а його огром втілював у собі безкінечність всесвіту. Він чудово уявляв, як приємно затриматись у світі, як цей, сісти осторонь і мріяти, споглядаючи розкішне видовище, що розгортається перед ним. Але Священне Джерело не було призначено для повсякденного використання, воно було створене для очищення душі та зцілення тяжких духовних ран. А ось іще одне перевтілення: Лондон став Багдадом і врешті перетвориться на Сіон, або, як написано в одному з тих старих документів, на «Місто Чаші».

Існували набагато страшніші небезпеки, про які в «Манускриптах Іоло» (так його батько називав це зібрання документів) були обережні згадки: до прикладу, там містилися натяки на якусь жахливу місцину, куди може потрапити душа; на перевтілення, що схоже на смерть; на могутні сили зла, які можна викликати з темних безодень — одне слово, на царину, яка в уяві більшості з нас постає під грубою і дещо дитячою символікою Чорної Магії. І тут він міг лише здогадуватися, що це все мало означати. Дарнелл пригадав один дивний випадок, який трапився з ним дуже давно і всі ці роки лежав на споді його свідомості забутим поміж багатьох інших спогадів з його дитинства, а тепер чітко постав перед ним, набувши важливого значення. Це сталося під час того пам'ятного візиту до старого дому на заході — в його пам'яті зринула яскрава картина з найменшими подробицями й голосами, що немов звучали в нього у вухах. Тоді видалася похмура, тиха і страшенно задушлива днина; він пригадав, як після сніданку вийшов на галявину і зачудувався з глибокого спокою й тиші світу. Жоден листочок не зворухнувся на дереві поблизу дому, і з лісу не долинало лопотіння листу. Квіти виділяли солодкі, сильні аромати, так наче вони видихали сни літньої ночі, у долині звивиста річка скидалася на срібло попід тьмяним сріблистим небом, а далекі пагорби, ліси й поля зникали в імлі. Його немов зачарував цілковитий спокій. Увесь ранок він стояв, обпершись на огорожу, що відділяла галявину від лугу, вдихаючи таємничі пахощі літа та споглядаючи освітлені поля, що рясніли яскравими квітами, що немов розпускалися просто на очах, а густий серпанок вгорі, який приховував сонце, на мить ставав зовсім прозорим. Поки він милувався довколишнім краєвидом, повз нього дорогою додому пройшов якийсь знеможений спекою чоловік, у погляді якого застиг жах, але хлопчик не зрушив з місця, поки не почув, як у башточці продзвенів старий дзвін, і вони всі разом, господарі та слуги, повечеряли в темній прохолодній кімнаті, вікна якої виходили прямо на притихлий ліс. Едвард помітив, що його дядько був чимось засмучений, а після вечері почув, як той казав його батькові, що на фермі сталася біда. Вони вирішили всі разом поїхати в якусь місцину з дивною назвою. Та коли настав час вирушати, містер Дарнелл був настільки поглинутий читанням книжок, а з його кутка клубочився такий густий тютюновий дим, що Едвард разом зі своїм дядьком поїхали туди вдвох на двоколісному екіпажі.

Вони швидко спустилися вузькою стежиною на дорогу, що йшла вздовж звивистої річки, перетнули міст у Кермені поблизу руїн римських мурів, а тоді, обігнувши безлюдне село, виїхали на широку білу головну дорогу і рушили по ній далі, здіймаючи, клуби вапнякового пилу. Тоді вони раптово звернули на північ і потрапили на дорогу, якої Едвард ще ніколи в житті не бачив. Вона була викладена з каменю і така вузька, що на ній заледве вистачало місця екіпажу, аби проїхати, над ними з одного боку височіли круті схили, а з другого — росли густі чагарі, що закривали собою світло. Схили поросли буйною зеленого папороттю, яку скроплювали приховані джерела, і старий чоловік розказав йому, що взимку та дорога перетворювалася на стрімкий потік води, який ніхто не міг перейти. Вони їхали далі, то попід гору, то знову вниз, але незмінно в глибокій западині під плетивом диких заростів, і хлопчик марно намагався розгледіти, якою була місцевість обабіч. Надворі посутеніло, й чагарі з одного боку перетворилися на край темного й неспокійного лісу, а сірі вапнякові скелі змінила червона, мов кров, земля, поцяткована зеленими клаптями трави та прожилками глини, аж раптом посеред тиші з глибини лісу долинув пташиний спів, мелодія якого зачаровувала дитяче серце й відносила в інший світ, розповідаючи про благословенну казкову країну, що лежала за межами земних лісів, де зцілюються рани душі людської. Нарешті, після багатьох поворотів, вони піднялися на голу верхівку пагорба, де стежина ставала ширшою, перетворюючись на путівець, обабіч якого стояло кілька хатин, одна з них слугувала невеличкою таверною. Там вони й зупинилися. Візниця спустився з передка і прив'язав стомленого коня до стовпа, давши йому напитися, а старий містер Дарнелл узяв хлопчика за руку і повів його стежкою через галявину. Тепер йому було видно довкілля, але то була якась дивна, незвідана місцевість. Вони були в самому серці диких пагорбів і долин, яких він ніколи раніше не бачив; вони спускалися вниз крутим схилом, по якому звивалася вузенька стежка, то з'являючись, то ховаючись поміж темно-зелених кущів дроку і височенної папороті. А коли з-за хмар час від часу проблискувало сонце, далеко внизу, у вузькій долині, перестрибуючи з каменя на камінь, виблискував сріблом дзюркотливий струмок. Нарешті вони спустилися з пагорба крізь зарості чагарника, і перед ними постала продовгаста, захована посеред густої зелені фруктових дерев присадкувата побілена хатина під сланцевою покрівлею, порослою мохом і лишайником. Містер Дарнелл постукав у важкі дубові двері, і вони зайшли до темної кімнати, куди крізь товсте скло у глибоко посадженому віконці проникало зовсім мало світла. Стелю підпирали грубезні балки, а з великого каміна долинав запах дров, які яскраво палахкотіли, що назавжди запам'ятався Дарнеллу. Йому здалося, що в кімнаті було багато жінок, які перелякано між собою перемовлялися. Містер Дарнелл кивком голови підкликав до себе високого сивочолого старого, вдягненого у вельветові бриджі, і хлопчик, сидячи на високому стільці з прямою спинкою, крізь вікно бачив, як той чоловік з його дядьком ходили туди-сюди садовою доріжкою. На якусь мить жінки замовкли, і одна з них принесла йому з холодної комори склянку молока і яблуко, аж раптом з горішньої кімнати долинув пронизливий крик, а тоді юний дівочий голос завів якусь жахливу пісню. Він нічого схожого не чув у своєму дитинстві, але зараз, ставши дорослим чоловіком і воскресивши її зі своєї пам'яті, він уже знав, на що вона схожа — на той гімн, що скликає ангелів і архангелів до участі у Великому Жертвопринесенні. Але якщо гімн скликав небесну рать, то пісня зверталася до ієрархів зла, прислужників Ліліт І Самаеля, а слова тієї пісні, що звучали з такими жахливими переливами — neumata inferorum[90] — належали якійсь незнайомій мові, яку мало хто чув на землі.