Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 70)

І в результаті саме практична сторона питання завдала смертельного удару по плану Дарнелла. Вони рахували й перераховували витрати на ліжко та постільну білизну, лінолеум та різні дрібнички і великими зусиллями вивели нарешті загальну суму, яка в результаті набула обрисів чогось на кшталт «трохи більше десять фунтів», коли Мері раптом мовила:

— Але все ж таки, Бдварде, нам насправді не конче потрібно облаштовувати цю кімнату. Тобто це не так уже й важливо для нас. Якби ми взялися за її умеблювання, та кімната без кінця-краю висмоктувала б наші гроші. А щойно про неї дізнаються родичі чи знайомі, неодмінно почнуть напрошуватися в гості. У нас же є родичі в селі, Маллінґси, і вони обов'язково про це патякатимуть.

Дарнелл не міг протистояти силі такого аргументу і поступився. Але він був страшенно розчарований.

— Одначе було б непогано, правда? — сказав він, зітхнувши.

— Не переймайся, коханий, — мовила Мері, побачивши, як сильно засмутився чоловік. — Придумаємо щось інше, не менш корисне й добре.

Вона часто зверталася до нього тоном доброї матері, хоч і була на три роки молодша.

— А тепер, — сказала вона, — я мушу підготуватися до церкви. Підеш зі мною?

Дарнелл сказав, що сьогодні, мабуть, не піде. Зазвичай він проводжав дружину на ранкову месу, але того дня йому було важко на серці, він хотів відпочити в тіні шовковиці, що росла посеред їхнього саду, залишившись ще з тих часів, коли тут простиралися розлогі луги, порослі соковито-зеленою травою, на місці яких тепер лабіринтом безвиході переплелися похмурі вулиці.

Тож Мері мовчки пішла до церкви сама. Собор Святого Павла височів на сусідній вулиці, а його готичний стиль міг би викликати у допитливого дослідника інтерес до історії його дивного відродження.

Загалом, у самій конструкції не було нічого невідповідного. Обраний стиль був «геометричним», а ажурні переплетення у вікнах були начебто правильними. Неф, прохід між рядами, великий вівтар були чітко пропорційними, а якщо зовсім серйозно, то єдина деталь, що справді вибивалася із загальної картини, була вівтарна перегородка з хорами та розп'яттям замість низької вівтарної стіни із залізними царськими вратами. Але собор (і про це можна посперечатися) був усього лише адаптацією давнього задуму до сучасних вимог, тому важко було пояснити, чому вся будівля, від цементу між цеглинами до готичних стандартів освітлення гасом, була ретельно продуманим богохульством. Хор затягував гімни, покладені на музику Джолла, у тональності ci-бемоль мажор, кантати були «англіканськими», а проповідь була прочитана й уривок з Євангелія витлумачений пастором сучасною та витонченою мовою. І Мері пішла додому.

Після вечері (це був чудовий шматок австралійської баранини, придбаної в крамниці «Зі всього світу» в Геммерсміті) вони якийсь час сиділи в садку під великим деревом шовковиці, що майже ховав їх від сусідських поглядів. Едвард курив свій ароматизований тютюн, а Мері закохано на нього дивилася.

— Ти ніколи не розповідаєш про своїх колег з офісу, — врешті заговорила вона. — Деякі з них, мабуть, непогані люди, чи не так?

— Так-так, вони дуже порядні. Треба якось на днях запросити кого-небудь із них до нас додому.

Йому стало прикро від думки, що в такому разі доведеться пригостити їх віскі. Не можна ж пропонувати гостям столове пиво, що коштує десять пенсів за галон.

— Розкажи мені більше про них, — попросила Мері. — Гадаю, вони могли б зробили тобі весільний подарунок.

— Ну, не знаю. В нас ніколи не заходила про це розмова. Але вони дуже милі хлопці. Серед них є такий собі Гарві. Позаочі його кличуть «Віскі». Він просто схиблений на велосипедах. Минулого року він взяв участь в гонці серед любителів. Він міг прийти першим, якби краще тренувався. А ще в нас є Джеймс, він захоплюється полюванням. Але він би тобі не сподобався. Від нього завжди тхне стайнею.

— Який жах! — скрикнула місіс Дарнелл з відвертості свого чоловіка, опустивши очі.

— А от Дікенсон міг би тебе потішити, — продовжував Дарнелл. — У нього завжди напоготові якийсь жарт. Втім, він страшенний брехун. Коли щось розповідає, ніколи не знаєш, скільки правди у його словах. Якось на днях він присягався-божився, що бачив, як один з наших начальників купував устриць прямо з берега неподалік від Лондонського мосту, і Джонс — наш новенький — повірив кожному його слову.

Дарнелл засміявся, пригадавши смішний дотеп.

— Цікава також історія про дружину Салтера, — продовжував він. — Салтер — це наш менеджер. Дікенсон живе неподалік від нього в Ноттінґ Гілл, і одного ранку він побачив місіс Салтер на Портобелло-роуд, що в червоних панчохах витанцьовувала під катеринку.

— Хіба це не вульгарно? — запитала місіс Дарнелл. — Не бачу в цьому нічого смішного.

— Розумієш, чоловіки сприймають це трохи інакше. Тобі може сподобатися Волліс. Він чудовий фотограф і часто показує нам світлини своїх дітей — наприклад, на одній з них його трирічна донечка хлюпається у ванні. Я запитав у нього, чи, на його думку, сподобається доньці та фотографія, коли їй буде двадцять три.

Місіс Дарнелл опустила додолу очі й нічого не сказала у відповідь.

На кілька хвилин запала мовчанка, поки Дарнелл курив свою люльку.

— Мері, а як ти дивишся на те, — сказав він врешті, — щоб комусь здавати кімнату?

— Здавати? Ніколи про це не думала. І де ми його поселимо?

— Ну, я мав на увазі нашу вільну кімнату. Цей план розіб'є всі твої заперечення. Багато хто в Сіті бере до себе квартирантів, отримуючи непогані гроші. Думаю, це збільшить наш річний дохід ще на десять фунтів. Редґрейв, касир, каже, що справа варта заходу, і сам з такою метою винаймає великий будинок з майданчиком для гри в теніс, а також більярдною кімнатою.

Мері серйозно задумалася.

— Не думаю, що ми з цим справимося, Едварде, — мовила вона. — Нам це дошкулятиме з різних причин.

На якусь мить Мері знову замислилася.

— Не впевнена, що мені сподобається, коли разом з нами житиме ще якийсь молодий чоловік. Наш дім надто маленький, і місця, як ти знаєш, зовсім мало.

Вона зашарілася, і, трохи розчарований, Едвард глянув на неї з тим виразом, з яким міг би дивитися науковець на невідомий ієрогліф, що може означати як щось неймовірне, так і зовсім буденне. Поблизу в саду гралися діти; вони гучно сміялися, пронизливо кричали, сварилися й бігали туди-сюди. Раптом з вікна горішнього поверху почувся приємний голос.

— Еніде! Чарльзе! Марш додому!

Вмить усе стихло, дитячі голоси змовкли.

— Місіс Паркер тримає своїх дітей в суворій дисципліні, — мовила Мері. — Якось днями мені сказала про це Еліс. Вона розмовляла зі служницею місіс Паркер. Я мовчки вислухала її і ніяк цього не прокоментувала, бо не вважаю за потрібне заохочувати служниць до пліток. Вони завжди все перебільшують. Але, як на мене, дітям потрібні суворі рамки.

Діти зовсім принишкли, немов їх охопив смертельний жах.

Дарнеллу здалося, що він почув якийсь дивний крик, що долинав з дому, але він не був у цьому впевнений. Він повернувся в інший бік і побачив старшого чоловіка із сивими вусами, що прогулювався віддалік у своєму саду. Той помітив, що містер Дарнелл дивиться на нього, а місіс Дарнелл, своєю чергою, також прослідкувала за поглядом свого чоловіка, і на знак вітання ввічливо підняв свого твідового капелюха. Дарнелл здивувався, коли побачив, що його дружина при цьому зашарілася.

— Ми із Сейсом часто їздимо в Сіті одним омнібусом, — сказав він, — і так сталося, що останні кілька разів ми сиділи поруч. Гадаю, він працює на шкіряній фабриці в Бермондсі. Він видався мені приємним чоловіком. Це, часом, не в них працює ота симпатична служниця?

— Еліс розповідала мені про неї... і про Сайса, — мовила місіс Дарнелл. — Наскільки мені відомо, сусіди про них не найкращої думки. Але зараз я мушу піти перевірити, чи вже готовий чай. Еліс одразу ж після цього піде.

Дарнелл подивився услід своїй дружині, що швидко віддалялася. Він мимоволі замилувався її чарівним станом, каштановими локонами, що завивалися короткими кучериками біля шиї, і знову відчув себе дослідником, який натрапив на загадковий ієрогліф. Він не міг пояснити своїх почуттів і намагався знайти відповідь на запитання, чи він коли-небудь віднайде ключа до цієї загадки, але щось йому підказувало, що перш ніж вона до нього заговорить, він повинен розтулити свої вуста. Мері зайшла в будинок через задні двері кухні, залишивши їх відчиненими, і він чув, як вона говорила дівчині про те, що вода має закипіти. Він був вражений, майже злий на себе, що ті слова долинали до нього дивною, зворушливою мелодією, звуками з іншої, чарівної планети. Він був її чоловіком, вже близько року як вони одружені, та все ж, коли б вона до нього не зверталася, він мусив напружуватися, дослухаючись до її слів, щоб збагнути їх сенс, йому було складно повірити в те, що вона його дружина, а не якась таємнича істота, якій відомі таємниці безмірної насолоди.

Дарнелл роззирнувся крізь листя шовковиці. Містер Сайс зник з поля зору, але в повітрі все ще повільно витав ніжно-блакитний димок від його сигари. Дарнелл згадав про дивну реакцію своєї дружини, коли зайшла мова про Сайса, ламаючи голову над тим, що могло бути не так у родині такої поважної людини, аж тут у вікні їдальні з'явилася його дружина і покликала пити чай. Вона усміхнулася, впіймавши чоловіків погляд, а він квапливо підвівся і пішов до будинку, міркуючи над тим, чи він часом не зсунувся з глузду, бо його повсякчас охоплювали якісь дивні відчуття та ще дивніші поривання, що нуртували десь усередині.