Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 61)
— Ваші висновки вражають, — сказав містер Селбі. — Тільки додам, що тієї ночі, коли загинув сер Томас Вівіан, я також повертався по Оксфорд-стріт. Гадаю, мені немає чого додати.
— Я так не думаю, — заперечив Дайсон. — Що сталося зі скарбом?
— Нам краще про це не говорити, — сказав містер Селбі, збліднувши мов полотно.
— Та годі вам так перейматися, сер, ми ж не якісь там шантажисти. Крім того, ви чудово знаєте, що тепер ваша доля в наших руках.
— Раз так, то я, містере Дайсоне, визнаю, що повернувся до того місця, та цього разу пішов трішки далі.
Чоловік раптом затнувся, його вуста затремтіли, і він, схлипуючи, важко зітхнув.
— Заспокойтеся, — сказав Дайсон. — Думаю, ви взяли достатньо.
— Достатньо, — продовжив Селбі, ледь стримуючи ридання, — настільки достатньо, що тепер під моїми ногами вічно горітиме пекло. Я взяв з тієї страшної скарбниці поміж пагорбів лише одну річ. Вона лежала неподалік від того місця, де я знайшов кремнієвого ножа.
— Чому ж ви не взяли більше?
Бідолашний чоловік здрібнів просто на очах. Його обличчя пожухло, мов осінній листок, а з чола покотився піт. Видовище було відразливе й водночас жахливе, а коли він знову заговорив, його голос звучав, як сичання змії.
— Тому що хоронителі все ще там, і я їх бачив, а ще ось чому, — і він витягнув з кишені вигадливий золотий виріб і підніс його догори. — Бачите, — сказав він, — це — «жертвопринесення козла».
Філіпс і Дайсон налякано скрикнули від мерзенної непристойності тої речі.
— Заберіть це геть! Заховайте його, заради Бога, заховайте подалі!
— Я взяв із собою тільки це, більш нічого, — сказав він. — Ви вже, мабуть, здогадалися, що я ненадовго затримався в місцині, чиї мешканці не перевершили у своєму розвиткові диких звірів, а те, що я вам показав, не передає і тисячної частки того, що там коїться.
— Ось, візьміть це, — мовив Дайсон, — про всяк випадок я захопив його із собою, — і він простягнув відразливому чоловікові, що весь тремтів, чорний камінь.
— А тепер, — мовив Дайсон, — вам, мабуть, час іти.
Двоє приятелів якийсь час мовчки сиділи й дивилися один на одного — в очах у них зачаїлася тривога, уста тремтіли.
— Змушений визнати, що я йому вірю, — зізнався Філіпс.
— Любий Філіпсе, — сказав Дайсон, прочинивши навстіж вікна, — донедавна я й подумати не міг, що ті грубі помилки, яких я припустився, були настільки безглуздими.
Пролог
— Магія та святенність, — мовив Емброуз, — це єдині реалії життя, і кожна з них є насолодою, відступом від повсякденності.
Котґрейв зацікавлено слухав. Сюди, у цей занедбаний дім на північній околиці Лондона, оточений старим садом, його привів приятель. Тут, у темній кімнаті, мрійливий відлюдник Емброуз працював над своїми книжками.
— Так, — продовжив він, — магія виправдана її дітьми. Гадаю, є чимало людей, що їдять черствий хліб і запивають його водою з насолодою, невідомою «практичним» любителям чуттєвих утіх.
— Це ви про святих говорите?
— Так, і про грішників також. Думаю, ви припускаєтеся дуже поширеної помилки, обмежуючи духовний світ лише найвищим добром, адже в ньому також обов'язково повинна бути частка найбільшого зла. Мирська людина може бути як грішником, так і великим святим. Більшість із нас просто нерозвинені, заблукані істоти. Ми перебуваємо у цьому світі, не усвідомлюючи значення та внутрішнього сенсу речей, і, як результат, наші гріховність і доброта відходять на другий план.
— То ви вважаєте, що великий грішник, так само як і великий святий, має бути аскетом?
— Сильні світу цього зрікаються недосконалих копій і прагнуть бездоганних оригіналів. Я ні краплі не сумніваюся в тому, що найсвятіші серед святих ніколи не чинили «добрих справ» (послуговуючись словами у їхньому звичному значенні). А з другого боку, були й такі, що падали на самісіньке дно гріха, але за все своє життя не зробили жодного «поганого вчинку».
На хвилину Емброуз вийшов з кімнати, і Котґрейв, страшенно втішений розмовою, обернувся до свого приятеля і подякував йому за знайомство з цією людиною.
— Він — незрівнянний, — сказав Котґрейв. — Ніколи в житті не бачив таких диваків.
Емброуз приніс іще віскі й щедро наповнив келихи двох чоловіків. Проклинаючи секту непитущих, собі у склянку він налив сельтерської води і вже хотів було продовжити свій монолог, коли його перебив Котґрейв:
— Мені це ніяк не вкладається в голові, — сказав він, — ваші парадокси просто неймовірні. Людина може бути великим грішником, не вчинивши при цьому нічого гріховного! Це ж якась нісенітниця!
— Ви дуже помиляєтеся, — мовив Емброуз. — Я ніколи не захоплювався парадоксами. Якби ж то! Я всього лиш кажу, що людина з вишуканим смаком насолоджуватиметься «Романе-Конті», в житті не скуштувавши кислого елю. От і все. Хоча це більше скидається на трюїзм, ніж на парадокс, чи не так? Вас здивували мої слова, тому що ви не зовсім усвідомлюєте, що таке гріх. Так, звісно, існує певний зв'язок між Гріхом з великої літери та діями, на які зазвичай навішують ярлик гріховності: вбивство, крадіжка, зрада й таке інше. Між ними такий самий зв'язок, як між абеткою та красним письменством. Однак я вважаю, що таке хибне уявлення — а воно загальне — значною мірою виникає тому, що ми дивимося на все через призму соціуму. Ми вважаємо, що людина, яка чинить зло нам і нашим сусідам, дуже лиха. Так і є — з соціального погляду. Та невже ви не усвідомлюєте, що Зло насправді існує саме по собі, воно — предмет пристрасті одинокої, самотньої душі? Насправді, звичайний вбивця — якщо його розглядати виключно як вбивцю — жодним чином не є грішником в істинному сенсі цього слова. Він — всього лиш дикий звір, якого ми повинні позбутися, щоб порятувати свою шию від леза його ножа. Я радше поставлю його в один ряд із тиграми, ніж із грішниками.
— Звучить доволі дивно.
— Я так не думаю. Вбивцю до злочину підштовхують не добрі особистісні якості, а погані. В нього немає того, що мають його жертви. На моє глибоке переконання, зло цілком позитивне явище, лише навиворіт. Повірте, гріх в істинному значенні цього слова трапляється вкрай рідко. Ймовірно, що справжніх грішників набагато менше, ніж святих. Так, ваші погляди чудово узгоджуються з прагматичними, соціальними цілями. Природно, ми схильні вважати, що людина, яка нам дуже неприємна, є, скоріш за все, великим грішником! Дуже неприємно, коли нас пограбують, тож ми й називаємо злодія великим грішником. Насправді ж, він усього лише недорозвинений. Звісно, він не святий, але цілком може бути — і зазвичай є — набагато кращою людиною за тисячі тих святенників, хто не порушили у своєму житті жодної заповіді. Безперечно, я визнаю, що для нас він є джерелом небезпеки, і ми справедливо вчинимо, запроторивши його до в'язниці, якщо схопимо. Втім, між його асоціальними діями, які нам дошкуляють, та справжнім Злом дуже слабкий зв'язок.
Надворі почало сутеніти. Товариш Котґрейва, який привів його сюди, ймовірно, вже не раз чув міркування Емброуза, бо під час його монологів лише ввічливо та з деяким відтінком поблажливості усміхався, але в очах Котґрейва його «божевільний» почав перетворюватися на мудреця.
— Знаєте, — мовив він, — мене страшенно зацікавили ваші думки. То ви вважаєте, що ми насправді не розуміємо істинної природи зла?
— Ні, гадаю, що не розуміємо. Ми переоцінюємо і водночас недооцінюємо його. Ми спостерігаємо численні порушення наших, так би мовити, соціальних «правил» — вкрай важливих та дуже правильних положень, що унормовують існування людського суспільства, — і жахаємося з того, що довкола панує стільки «гріха» чи «зла». Але це все справжня нісенітниця. Візьміть, до прикладу, крадіжку. У вас взагалі виникає жах від думки про Робіна Гуда, гірських шотландських розбійників сімнадцятого сторіччя чи сучасних рекламних агентів? Та з іншого боку, ми недооцінюємо зло. Ми вважаємо «гріхом» зазіхання на наші кишені (і наших жінок) і зовсім забули, яким жахливим насправді є істинний гріх.
— А що таке істинний гріх? — запитав Копрейв.
— Гадаю, на ваше запитання варто відповісти запитанням. Скажіть-но мені, будь ласка, як би ви почувалися, якби ваші кіт чи собака почали з вами розмовляти і сперечатися, достоту як люди? Вас би охопив жах, я певний цього. А якби троянди у вашому саду стали наспівувати вигадливу мелодію, ви б позбулися здорового глузду. Або уявіть, що жорства на дорозі починає розбухати і рости у вас на очах. А що було б, якби рінь, яку ви бачили вночі, вранці розпустилася кам'яним цвітом? Ці приклади можуть дати вам уявлення про справжній гріх.
— Послухайте, — заговорив третій з присутніх чоловіків, що дотепер сидів тихо, — ви двоє, схоже, не на жарт завелися. Та мені час додому. Я вже й так спізнився на свій потяг, тож мені доведеться йти пішки.
Емброуз та Котґрейв ще комфортніше влаштувалися у своїх кріслах, готуючись до довгої дискусії, після того як третій співрозмовник вийшов надвір у ранкову імлу, розбавлену блідим світлом ліхтарів.
— Ви мене вражаєте, — мовив Котґрейв. — Я про це ніколи не думав. Якщо це справді так, тоді все перевертається догори ногами. Тоді суть гріха насправді полягає в тому, щоб...
— ...захопити небеса штурмом, як мені здається, — закінчив думку Емброуз. — На моє переконання, гріх — це всього лише спроба забороненим шляхом проникнути в інше, вище царство. Тож ви можете зрозуміти, чому це таке рідкісне явище. Насправді не так уже й багато тих, що хоче всіма правдами чи неправдами проникнути в інші, вищі чи нижчі царства. Більшість людей цілком задоволені своїм життям. Саме тому так мало святих, а грішників (у справжньому сенсі цього слова) іще менше, та й геніїв, що іноді переймають вдачу і тих, і тих, зовсім обмаль. Словом, важче, мабуть, бути великим грішником, ніж великим святим.