Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 60)

Ці прогулянки увійшли в звичку. Щовечора, незалежно від погоди, я перетинав Ґрейз-Інн-Роуд і йшов у західному напрямку, іноді звертаючи північніше, минаючи Юстон-Роуд і Тоттенгем-Корт-Роуд, а іноді проходив повз Голборн або Ґрейт-Рассел-стріт. Щовечора я з годинку прогулювався північним тротуаром Оксфорд-стріт, і з глибин моєї пам'яті часто зринали історії де Квінсі та назва, яку він дав цій вулиці — «мачуха із кам'яним серцем». А тоді я повертався до свого брудного лігва і далі годинами намагався розплутати загадку, що лежала в мене перед очима.

Одного вечора, кілька тижнів тому, я нарешті її розгадав. Якоїсь мить мені сяйнуло, я прочитав напис і зрозумів, що все-таки не марнував свого життя. «Місце сховку скарбниці тих, хто живе під землею» — це перше, що я прочитав, а тоді вивчив точні вказівки цього місця, що було поблизу мого рідного села, де віками зберігалися гори золота. Спочатку потрібно було йти певною стежкою, минаючи певні перешкоди; де-не-де стежка звужувалася мало не до розмірів лисячої нори, а потім знову ширшала, і врешті я мав дійти до самої скарбниці. Я вирішив не гаяти часу і якомога швидше пересвідчитися у своєму відкритті — не те щоб я мав якісь сумніви в цей визначний момент, та я не міг допустити, щоб мій давній друг Вівіан, тепер багатий і успішний чоловік, був розчарований. Я сів на потяг, що прямував на захід, і одного вечора з картою в руці я пройшов тією стежкою, що пролягала серед пагорбів, до самого кінця, аж поки побачив перед собою блиск золота. Та далі я не пішов, бо вирішив, що в цей момент Вівіан повинен бути поруч зі мною. Тож я лише підібрав якось дивного кремнієвого ножа, що лежав на стежці, як доказ того, що я хотів йому розповісти. Я повернувся до Лондона і неабияк стривожився, виявивши, що з мого помешкання зникла кам'яна плитка. Моя хазяйка, справжня п'яниця, все заперечувала, та я майже не сумнівався в тому, що саме вона вкрала ту річ, щоб обміняти її на склянку віскі. Проте я напам'ять знав, що там було написано, і заздалегідь скопіював усі символи з каменя, тому втрата була не надто важливою. Втім, дещо мене таки непокоїло: знайшовши камінь, на його звороті я наклеїв шматочок паперу, де зазначив дату і місце знахідки, а згодом дописав ще кілька слів — нічого важливого, лише назву своєї вулиці та деякі зауваги. Мені були дуже дорогі ці спогади про дні, що здавалися такими безнадійними. У будь-якому разі я одразу написав серу Томасу Вівіану тим самим почерком, про який я вже згадував, скориставшись нашим вигаданим тайнописом. Я повідомив йому про свою знахідку, зазначивши, що камінь зник, але я мав копію напису, ще раз нагадав йому про свою обіцянку і попросив його відповісти або завітати до мене. Він написав, що чекатиме на мене в одному глухому провулку в Клеркенвеллі, добре нам знайомому ще зі старих часів, і одного вечора, о сьомій, я пішов до місця призначеної зустрічі. На розі тієї відлюдної вулиці, прогулюючись туди-сюди, я помітив на асфальті стерті малюнки якогось вуличного художника і підняв шматочок крейди, забутий ним, не надто замислюючись про те, що роблю. Я походжав тротуаром і малював у своїй уяві чоловіка, який постане переді мною після стількох років розлуки. Поки я безцільно блукав, не відриваючи погляду від землі, мене заполонили спогади про минулі часи. А із задуми мене вирвав чийсь злий голос — хтось грубо зауважив, що я ходжу не по тому боці тротуару. Звівши очі, я побачив перед собою заможного й пихатого джентльмена, який з неприхованою зневагою і незадоволенням міряв поглядом мою не надто показну постать. Я одразу ж впізнав у ньому свого давнього приятеля, а після того, як я пояснив йому, хто перед ним стоїть, він з виразом каяття попросив вибачення і почав дякувати мені за мою доброту, але дещо із сумнівом, наче вагався розтопити між нами кригу, і, наскільки я бачив, з каплею підозри, чи все в мене гаразд з головою. Я почав було згадувати про роки нашого колишнього товаришування, але швидко зрозумів, що серу Томасу Вівіану спогади про ті давні часи неприємні: ввічливо відповідаючи на мої запитання, весь час повертався до «робочих моментів», як він це називав. Я змінив тему розмови і в усіх деталях розповів йому те, про вже що повідомив вам, і побачив, що його поведінка цілком змінилася. Коли я витягнув з кишені кремнієвого ножа на доказ моєї подорожі «на зворотний бік Місяця», як ми називали на нашому жаргоні місце, де був захований скарб, він почав аж задихатися від напруги, на його обличчі з'явився вираз тривоги, потім тремкого страху, тверда рішучість і намагання зберігати спокій поперемінно змінювали одне одного, зовсім мене спантеличивши. Я позповів йому все в найдрібніших подробицях, і оскільки надворі ще не споночіло, я, згадавши, що у моїй кишені лежить шматочок червоної крейди, намалював ним на стіні руку.

— Бачиш, рука, — сказав я, пояснивши справжнє значення малюнка, — зверни увагу, куди вказує великий палець, затиснутий між вказівним та середнім пальцями... — Я збирався продовжити розповідати і виводити крейдою схему на стіні, коли він, на моє здивування, різко перехопив мою руку.

— Ні, ні, — сказав він, — мені це непотрібно. Тим паче, тут не так уже й безлюдно. Пройдімося краще, і ти мені все докладно поясниш.

Я охоче зголосився на його пропозицію, і він повів мене геть, обираючи найглухіші вулички, поки я ретельно пояснював йому шлях, яким можна дістатися до захованого скарбу. Раз чи двічі, звівши очі на Вівіана, я бачив, що він якось дивно озирається, кидає навсібіч швидкі погляди і мигцем позирає на будинки. Навколо нього згустилася якась неприємна й тривожна аура, що мені геть не подобалося.

— Чом би нам не пройтися далі на північ? — врешті запропонував він. — Ми підемо тихими вуличками, де зможемо все спокійно обговорити. Решта мого вечора у твоєму розпорядженні.

Я відмовився, мотивуючи своє небажання тим, що мені необхідно вчасно потрапити на Оксфорд-стріт, і продовжив розповідь, наприкінці якої він знав усі повороти на шляху до скарбу та найменші деталі так само добре, як і я. Ми повернулися туди, звідки рушили, і знову стояли в темному провулку на тому самому місці, де я малював на стіні червону руку, оскільки я впізнав розмиті обриси дерев, що своїм гіллям нависали над нами.

— Ми прийшли до нашої відправної точки, — мовив я. — Мені навіть здається, що я можу торкнутися того місця, де я намалював руку. І я переконаний, ти також, як і я, зможеш торкнутися тієї містичної руки на галявині. Пам'ятай — між струмком і скелею.

Я нахилився, вдивляючись у те, що, як я гадав, було моїм малюнком, коли почув різкий вдих і, випроставшись, побачив Вівіана із занесеною догори рукою, в якій був затиснутий ніж, а в очах його погрозливо виблискувала смерть. Лише з метою самооборони я схопився за руків'я кремнієвого ножа у себе в кишені й наосліп ударив його, борячись за власне життя, а наступної миті він уже лежав мертвий на бруківці.

— Гадаю, це — все, — після нетривалої мовчанки продовжив містер Селбі. — Єдине, що я хотів ще сказати вам, містере Дайсон, це те, що я зовсім не розумію, як вам вдалося мене знайти.

— Я йшов слідом за багатьма вказівками, — відповів Дайсон, — але не можу погодитися з вами стосовно моєї надзвичайної кмітливості, яку ви мені приписуєте, оскільки я припустився кількох надзвичайно грубих помилок. Проте, зізнаюся, у мене не було особливих проблем із вашим небесним тайнописом. Я відразу ж зрозумів, що звичайні слова та фрази ви замінили на астрономічні терміни. Ви загубили, чи то у вас украли, щось чорне. Небесний глобус — це копія неба, тож я зрозумів, що у вас є копія того, що ви загубили. Тоді я дійшов висновку, що ви загубили якусь чорну річ з літерами чи символами, написаними чи то вирізьбленими на ній, а оскільки ця річ містила якусь цінну інформацію, вона, вочевидь, мала бути написана чи зображена графічно. «Наша стара орбіта залишилася без змін» — тут, безумовно, йдеться про старий план чи домовленість. «Номер мого знака» має означати «номер мого будинку» — алюзія на знаки зодіаку. І, звісно, «зворотний бік Місяця» означає не що інше, як місце, куди не ступала людська нога. А «інше склепіння» — це інше місце зустрічі: «склепіння» як частина терміна «небесне склепіння». Наступним моїм кроком було знайти «чорне небо», яке вкрали, і я таки його знайшов, хоч це й коштувало мені значних зусиль.

— То камінь у вас?

— Так. А на звороті, на клаптику паперу, про який ви говорили, я прочитав «Ін-Роуд», що мене добряче заплутало, поки мені на думку не спала вулиця Ґрейз-Інн-Роуд; тільки ви пропустили друге «н». Фраза «...ха із кам'яним серцем» одразу ж відіслала мене де Квінсі, якого ви цитували. За моїми неймовірними, але таки правильними припущеннями, ви жили десь поблизу Ґрейз-Інн-Роуд, якщо не на самій цій вулиці, і мали звичку гуляти по Оксфорд-стріт, оскільки, як ви пам'ятаєте, курець опію прогулювався саме по ній.

Згідно з теорією неймовірності, принципи якої я пояснив своєму другові, я дійшов висновку, що одного разу ви таки підете по Ґілдфорд-стріт, Рассел-Сквер чи Ґрейт-Рассел-стріт, і я знав, що терпляче виглядаючи, я колись-таки вас побачу. Однак звідки мені було знати, що це будете саме ви? Напроти свого помешкання я помітив «крейдового митця», якого я попрохав щодня малювати на стіні позаду нього велику руку, стиснуту в жесті, який всім нам добре відомий. Я гадав, що той незнайомець, вгледівши знак, який для нього є найстрашнішим з-поміж усіх символів, не зможе байдуже пройти повз і не зрадити себе бодай якоюсь емоцією. Решту ви знаєте. А коли я знайшов вас годину по тому, то було, зізнаюся, довершеним трюком. Те, що ви роками винаймали те саме помешкання, тим паче в районі з величезним потоком мешканців, наштовхнуло мене на думку, що у вас є сталі звички, і я був переконаний, що, подолавши свій страх, ви знову повернетеся, щоб продовжити свою прогулянку по Оксфорд-стріт. І ви повернулися через Нью-Оксфорд-стріт, де я вже чекав на вас на розі.