Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 58)
— Оце так! — вигукнув Філіпс. — Дуже цікаво. У вас в руках справжня знахідка. Більше того, скидається на те, що вона давніша навіть за хетську печатку. Зізнаюся, що такого письма, якщо це не прості подряпини, я ще не бачив. Ці завитки справді дуже вигадливі й незвичайні.
— Так, але мені кортить дізнатися, що вони означають. Не забувайте, цей камінь — те саме «чорне небо» з листа, якого знайшли в кишені сера Томаса Вівіана. Він безпосередньо стосується його смерті.
— Та ну, що за нісенітниці! Безумовно, це надзвичайно давня плитка, викрадена з якоїсь колекції. Так, з рукою вийшов дивний збіг обставин, але зрештою, це — всього лише збіг.
— Надмірний скепсис — це не більш ніж легковір'я, і ви, любий Філіпсе — живий тому приклад. Однак чи змогли б ви розшифрувати цей напис?
— Немає нічого, що б я не взявся розшифровувати, — відповів Філіпс. — Не думаю, що його неможливо розгадати. Ці значки, звісно ж, цікаві, та, гадаю, вони не настільки вже незбагненні та загадкові.
— Тоді заберіть камінь і зробіть все, що у ваших силах. Бо ті написи мене вже переслідують. Таке відчуття, ніби я надто довго дивився в очі самого Сфінкса.
Філіпс пішов, поклавши плитку у внутрішню кишеню. Він майже не сумнівався у власному успіхові, адже він вивів тридцять сім правил для розшифровування написів. Проте, коли він завітав до Дайсона через тиждень, на його обличчі не було й сліду радості від перемоги. Він застав свого друга у стані крайнього роздратування, що міряв кроками кімнату, ніби шаленець у нападі гніву. Дайсон нервово обернувся, коли почув, як відчинилися двері.
— Ну, — мовив Дайсон, — у вас щось вийшло? Що означають ці написи?
— Любий друже, мені прикро це визнавати, та в мене нічогісінько не вийшло. Я безуспішно перепробував усі відомі мені способи розшифровування написів. Я був такий настирливий, що надіслав камінь своєму приятелеві, який працює у Британському музеї, але навіть він, неабиякий фахівець у цій царині, не знав, що на це сказати. Це, мабуть, пам'ятка якогось зниклого з лиця землі народу або взагалі іншого світу, відмінного від нашого. Я не забобонний, Дайсоне, і ви знаєте, що я не маю жодних ілюзій, але, правду кажучи, я хочу якомога швидше позбутися цього чорного каменя. Зізнаюсь, у мене через нього видався важкий тиждень. Він — троглодитський і викликає в мене відразу.
Філіпс витягнув з кишені плитку і поклав її на столі перед Дайсоном.
— Між іншим, — продовжив він, — хай там як, а в дечому я таки мав рацію. Цей камінь насправді є частиною колекції. Там, на звороті, зберігся шматочок потемнілого паперу, що був, мабуть, ярликом.
— Так, я це помітив, — відповів Дайсон, страшенно розчарований. — Поза сумнівом, папірець колись був ярликом. Та мені байдуже, звідки взявся камінь, я лише хочу дізнатися, що означає напис на ньому, тому і не звернув на той клаптик жодної уваги. Гадаю, попри те, що ця штуковина є нерозв'язаною загадкою, вона, однак, надзвичайно важлива.
Незабаром Філіпс пішов, і Дайсон, досі пригнічений, взяв до рук плитку й неуважливо її перевернув. Шматок ярлика настільки потемнів, що виглядав як звичайнісінька пляма, і Дайсон, мимохіть придивившись до нього, побачив сліди олівця й одразу ж нетерпляче схилився над каменем, піднісши до очей збільшувальне скло. На жаль, зберігся лише шматочок паперу, і Дайсон заледве зміг розібрати лише окремі слова та склади. Спочатку він прочитав щось схоже на «Ін-Роуд», трохи нижче «...ха із кам'яним серцем», а решту було відірвано. Але розгадка не забарилася, і Дайсон усміхнувся, неймовірно задоволений собою.
— Ну звісно, — сказав він уголос, — це не лише найгарніший, але й один із найпопулярніших кварталів Лондона. Мені залишиться тільки прилаштуватися на вежі, спостерігаючи за тим, що коїться у прилеглих провулках.
Він переможно виглянув з вікна на вулицю, на протилежному боці якої виднілися ворота Британського музею. У прихистку стіни-огорожі цього чудового закладу якийсь «бідний художник», чи то пак крейдовий митець, малював просто на тротуарі свої бездоганні творіння, сподіваючись на схвалення та мідяки веселих і не дуже перехожих.
— Чудово! — мовив Дайсон. — Цей художник мені й допоможе.
IV
Тротуарний митець
Містер Філіпс, попри всі зречення — попри вимурувану ним самим стіну здорового глузду, межами та висотою якої він звик пишатися — в глибині душі надзвичайно цікавився справою сера Томаса Вівіана. Хоча перед своїм другом він і одягав маску байдужості, його розум не міг опиратися висновкам Дайсона, які той перед ним виклав, а саме, що уся ця пригода мала дві сторони — жахливу й таємничу. Зброя зниклого народу, що розітнула артерію, червона рука як символ страшного вірування, що вказувала на вбитого чоловіка, і кам'яна плитка, яку Дайсон заприсягся знайти і таки знайшов, з відбитком руки прокляття і написом внизу, порівняно з яким навіть найдавніші руни блякли та скидалися на сучасну абетку Та не лише це гризло його та збивало з пантелику. Як пояснити той факт, що під тілом лежав розкладений ніж без єдиної краплі крові на лезі? Припущення, що червону руку на стіні намалював хтось, чиє життя минало у вічному мороці, тривожило і навівало якийсь неосяжний страх. Однак це лише розбурхувало його цікавість, і вже через десять днів після повернення каменя він знову навідався до «чоловіка-містерії», як він поза очі називав свого друга.
Завітавши до похмурого й просторого помешкання на Ґрейт-Рассел-стріт, він відчув, як змінилася тамтешня атмосфера. Колишнє Дайсонове роздратування розвіялося, складки на чолі розгладилися — він сидів за письмовим столом біля вікна, дивлячись на вулицю з виразом похмурого задоволення, не звертаючи жодної уваги на купи книжок та газет, що лежали перед ним.
— Любий Філіпсе, який же я радий вас бачити! Пробачте, що не підводжуся, щоб як годиться привітати вас. Підсувайте крісло до стола і спробуйте цей чудовий тютюн.
— Дякую, — відповів Філіпс, — судячи із запаху, підозрюю, він доволі міцний. Але що це все означає? На що ви дивитесь?
— Це моя спостережна вежа. Запевняю вас, час летить дуже швидко за спогляданням цієї красивої вулички та класичної витонченості музейного портика.
— Ваші химерії просто вражають, — сказав Філіпс, — то вам вдалося розшифрувати напис? Бо мене він теж зацікавив.
— Останнім часом я облишив цю справу, — відповів Дайсон. — Гадаю, всі ці закарлючки можуть зачекати.
— Справді? А як щодо вбивства Вівіана?
— А, то вам і справді цікаво? Що ж, ми в жодному разі не можемо заперечувати, що цей випадок справді дуже дивний. Та чи не здається вам, що «вбивство» — трохи загрубе слово? Неначе зі стенду «їх розшукує поліція». Може, я трохи старомодний, та я не можу перестати вірити у силу розкішного слова. «Жертвопринесення», до прикладу, звучить набагато вишуканіше, ніж «вбивство».
— Нічого не розумію, — сказав Філіпс. — Навіть близько не можу вловити ходу ваших думок у цьому лабіринті.
— Думаю, незабаром усе стане набагато зрозумілішим для нас обох, та сумніваюся, що вам сподобається та історія, яку ви почуєте.
Дайсон знову запалив люльку і відхилився назад у кріслі, однак не розслабився, а продовжував уважно споглядати вулицю. Після тривалої мовчанки він раптом голосно й полегшено видихнув, аж Філіпс здригнувся від цього несподіваного звуку, підвівся з крісла і почав ходити по кімнаті.
— Треба перепочити, на сьогодні годі, — сказав він, — зрештою, це трохи втомлює.
Філіпс запитально подивився у вікно. Надворі сутеніло, і у світлі ліхтарів неясно вимальовувалися обриси музею, але на вулиці було доволі гамірно, там усе ще вирували людські юрби. Крейдовий митець на протилежному боці згрібав своє причандалля, стираючи з тротуару довершені творіння, а поверхами нижче люди з брязкотом почали зачиняти віконниці. Філіпсу було невтямки, чому Дайсон раптом полишив свій спостережний пост, і його почали немало дратувати ці заплутані загадки.
— Знаєте, Філіпсе, — мовив Дайсон, спокійно походжаючи по кімнаті, — я розповім вам, як я працюю. Я користуюся теорією неймовірності. Не чули про таку? Зараз поясню. Уявімо, що я стою на сходах собору Святого Павла і виглядаю сліпого чоловіка, що кульгає на ліву ногу. Навряд чи я побачу ту людину, чекаючи на неї годину. Якщо я чекатиму дві години, шанси збільшаться, але не суттєво, та й цілий день вичікувань теж навряд чи приведе до успіху. Але якщо я стоятиму на тому самому місці день за днем, тиждень за тижнем, неймовірність такої зустрічі буде постійно знижуватися, з кожним днем стаючи все меншою. Адже дві непаралельні лінії, поступово зближуючись, врешті перетнуться, і тоді неймовірність збігу цілком зникне. Саме так я натрапив на чорний камінь. Я спирався на теорію неймовірності. Це — єдиний науковий принцип, який, наскільки мені відомо, дозволяє людині знайти незнайомця з-поміж п'яти мільйонів людей.
— І таким методом ви збираєтеся знайти тлумача напису на чорній плитці?
— Звісно.
— І вбивцю сера Томаса Вівіана?
— Так, я маю сподівання саме в такий спосіб відшукати людину, причетну до смерті сера Томаса Вівіана.
Решту вечора, коли Філіпс пішов, Дайсон присвятив прогулянці вулицями міста, а опісля, коли вже зовсім стемніло, він повернувся до літературних потуг чи то пак «погоні за словом», як він полюбляв казати. Наступного ранку він знову зайняв свій пост біля вікна. Йому приносили їжу просто сюди, і він їв, не відводячи очей від вулиці. Цілісінький день він видивлявся, вряди-годи з необхідності відриваючись від цього захопливого заняття, і лише з настанням сутінків, коли всі віконниці було зачинено, а «бідний художник» безжалісно стирав свої творіння, коли загорялися вуличні ліхтарі, розганяючи морок, він залишав свої позиції. День за днем продовжувалося це невпинне споглядання вулиці, аж хазяйка помешкання занепокоїлася, обурюючись такою безрезультатною впертістю свого квартиранта.