Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 18)

— Ні, — відповів він, — не вселенському, адже мій власний досвід теж важить. Мені немає діла до недоведених теорій. Те, що я вам сказав, я жахливою ціною довів на власному досвіді. Існує такий острівець знань, куди вам ніколи не дістатися, але куди я сам потрапив; мудрі люди, щойно вгледівши його, сахаються, мов від чуми. Якби ви тільки знали, якби ви могли бодай уявити, що можна зробити, що один чи двоє людей натворили в цьому тихому світі, ви б здригнулися всім своїм тілом і душею. Те, що ви почули від мене, було лише шкаралупою, зовнішньою оболонкою істинного знання — вчення, що накликає смерть на тих, хто його осягає, і щось навіть страшніше за смерть. І коли люди кажуть, що у світі коїться щось дивне, вони просто не здогадуються про той страх і жахіття, що зачаїлися серед них, що повсюди їх супроводжують.

Щось у тому чоловікові причаровувало мене, і я шкодував, що маю місяців на два покинути Лондон. Я сумував за нашими дивними розмовами і, повернувшись до міста, вирішив через кілька днів до нього навідатись, але, натиснувши двічі, як зазвичай, на дзвінок, так і не отримав відповіді. Я подзвонив ще раз і вже зібрався було йти, коли це двері відчинилися і якась неохайно вбрана жінка запитала, чого мені треба. Судячи з того, як вона на мене дивилася, жінка, мабуть, прийняла мене за поліцейського в цивільному, що прийшов з приводу одного з її орендарів, та коли я запитав у неї, чи дома містер Блек, вона змінилася на лиці.

— Немає тут ніякого містера Блека, — відповіла вона. — Він помер. Ось уже півтора місяця як помер. Я завжди думала, що він трохи слабий на голову і що він зрештою втрапить у якусь халепу. Щоранку він виходив о десятій і повертався назад о першій, а якось, то було в понеділок, ми почули, як він зайшов до себе в кімнату і замкнув за собою двері, а через кілька хвилин, сідаючи за обідній стіл, ми почули з його кімнати такий крик, що я думала, що посивію від страху. А тоді почувся тупіт ніг, і він, лютий як пес, злетів униз, репетуючи, що в нього вкрали щось дуже цінне. А тоді він упав біля сходів, і нам здалося, що він помер. Ми занесли його до нього в кімнату й поклали на ліжку, а я сіла біля нього і стала чекати, поки мій чоловік приведе лікаря. Дивлюсь, а вікно у кімнаті справді широко прочинене, і маленька бляшана скринька валяється на підлозі відкрита й порожня, але ясне діло, ніхто через те вікно не міг залізти в кімнату; а що в нього було щось цінне, то просто дурня якась, бо він міг цілими тижнями не платити за кімнату, і мій чоловік частенько нахвалявся викинути його геть, бо, як він каже, нам теж треба на щось жити, ну а то, ясне діло, чиста правда; тільки мені не хотілося виганяти того пожильця на вулицю, бо хоч він був іще той дивак, але думаю, колись він жив багатше. Нарешті прийшов лікар і, оглянувши його, сказав, що нічого не може вдіяти, і тої ж ночі він вмер, я тоді сиділа біля його ліжка; я вам от що скажу: ми з ним мали одні збитки, бо ті кілька лахів, що запишися після нього, майже нічого не вартували, коли прийшов час їх розпродати.

Я дав хазяйці півсоверена за незручності й рушив додому, думаючи про містера Блека та епітафію, яку про нього склала та жінка, дивуючись з його фантазій про пограбування. Думаю, цим бідолашний міг не перейматися. Він був просто божевільний і помер від раптового нападу своєї манії. Його хазяйка сказала, що кілька разів, коли вона приходила до нього (ймовірно для того, щоб нагадати бідоласі про плату за оренду), він якусь хвилину тримав її за дверима, а коли вона заходила досередини, то бачила, як він ховав у кутку біля вікна ту свою бляшану скриньку. Блека, мабуть, опосіла нав'язлива думка, що він став володарем якогось великого скарбу, і доктор серед своєї вбогості вважав себе багатієм. Explicit[25]. На цьому моя розповідь закінчується, бо незважаючи на те, що я знав Блека, я нічогісінько не відав про його дружину чи подробиці її смерті. Такою є справа Гарлесдена, і я думаю, вона так глибоко мене зачепила тому, що в мене, як і в будь-кого іншого, немає ані найменшої можливості вивідати у тій справі бодай ще щось. А що ви думаєте з цього приводу?

— Змушений визнати, Дайсоне, що вам таки вдалося огорнути цю історію таємничістю. Мені подобаються пояснення доктора: Блек убив свою дружину, бо сам, швидше за все, був латентним божевільним.

— Що? То ви вважаєте, що ця жінка була чимось надто невимовно жахливим, щоб залишатися у цьому світі? Ви забули слова доктора про те, що її мозок належав дияволу?

— Так-так, але він, звісно, говорив у метафоричному сенсі. Насправді все дуже просто, якщо нічого не ускладнювати.

— Що ж, може, ви й праві, хоча я в цьому зовсім не переконаний. Але годі вже, припинимо цю розмову. Ще «Бенедиктину»? Ось і чудово, а ще пропоную вам спробувати цього тютюну. Здається, ви казали, що вас щось турбує, і сталося це того дня, коли ми з вами обідали?

— Так, я стурбований, Дайсоне, не на жарт стурбований. Я... але це так банально... така дурість... мені навіть соромно про це розповідати.

— Говоріть. Байдуже, дурість це чи ні.

Зупиняючись, з якоюсь внутрішньою відразою до абсурдності тієї історії, Селісбері все ж розповів її й неохоче процитував нісенітний віршик на клапті паперу, очікуючи від Дайсона вибух реготу.

— Хіба ж не безглуздо, що я переймаюся такими дурницями? — запитав він, після того як, затинаючись, прочитав послання і віршика про «один раз, двічі й тричі».

Дайсон із серйозним виразом обличчя дослухав розповідь свого приятеля до самого кінця, а потім кілька хвилин мовчки над чимось розмірковував.

— Так, — врешті мовив він, — це справді цікавий збіг, що ви заховалися під аркою саме тоді, коли ті двоє проходили повз. Але я не вважаю, що написане на папері можна назвати маячнею. Звісно, рядки дивні, але, гадаю, для когось вони мали певне значення. Будь ласка, повторіть їх ще раз, щоб я міг записати. Може, нам вдасться підібрати якийсь ключ для розшифрування цих рядків, хоча навряд чи.

Селісбері вкотре неохоче й повільно пробурмотів ті, здавалося, безглузді слова, які він уже на дух не переносив, а Дайсон їх швиденько занотував.

— Перечитайте, будь ласка, — сказав він після того, як закінчив писати. — Можливо, тут кожне слово повинно стояти на своєму місці. Все правильно?

— Так, точна копія. Та не думаю, що це вам щось дасть. Будьте певні, ті дурнуваті закарлючки — цілковита маячня. Мені вже час, Дайсоне. Ні, не наливайте більше. Цей ваш напій доволі міцний. На добраніч.

— Гадаю, вам буде цікаво дізнатися про наслідки моєї роботи?

— Ні, зовсім не цікаво. Я більше не хочу про це чути. Якщо ви зробите відкриття, можете використовувати його на власний розсуд.

— Що ж, гаразд. На добраніч.

IV

Відтоді, як Селісбері повернувся у товариство своїх зелених крісел, спливло багато годин, а Дайсон усе так само непорушно сидів за письмовим столом — чистим втіленням японської романтики, — викурюючи одну за одною люльки та розмірковуючи над історією свого приятеля. Його вабила химерність рядків, що так сильно дратували Селісбері, й час від часу він брав до рук папірця і вчитувався у написані там слова, особливо вдумливо — у той дивний віршик. Він вирішив, що то був якийсь символ, якийсь знак, а не шифр, а жінка, що пожбурила його, скоріш за все й гадки не мала про його значення. Вона була всього лише посередником того «Сема», якого осипала прокльонами і лаяла, а він, своєю чергою, був посередником когось невідомого. Можливо того, хто у записці був позначений літерою «К», кому довелося поїхати до Франції навідати своїх друзів. Але що означає «Треверс Хендел С.»? Тут, очевидно, крився корінь загадки, але навіть тютюн штату Вірджинія не в змозі був підштовхнути до її розгадки. Справа виглядала майже безнадійною, але Дайсон вважав себе Веллінгтоном[26] таємниць і пішов спати переконаний, що рано чи пізно він вийде на правильну стежку. Наступні кілька днів він був цілком поглинутий своїми літературними потугами, які найближчі Дайсонові друзі вважали таким собі загадковим дійством, даремно вишукуючи на привокзальних ятках твір, що мав постати як результат багатьох годин, проведених за японським письмовим столом у товаристві люльки, набитої міцним тютюном, і чашки чорного чаю. Щоб не обманювати їхніх сподівань, Дайсон на чотири дні зачинився у себе в кімнаті, і яким же великим було його полегшення, коли, відклавши вбік перо, він вийшов на вулицю, щоб трохи перепочити та ковтнути свіжого повітря. Поволі почали загорятися газові ліхтарі, вулицями розлітався п'ятий випуск вечірньої газети, і Дайсон у пошуках спокою звернув із галасливої Стренд, прямуючи на північний захід. Зовсім скоро він опинився на вулицях, де відлунювали лише його кроки і, переходячи нову широку дорогу, все ще притримуючись вибраного напрямку, Дайсон незабаром зрозумів, що забрів у самі нетрища Сохо. Тут теж вирувало життя: перехожих зваблювали непристойно низькими цінами на найрізноманітніші товари; у повітрі витали аромати сирів, оливкової олії та соковитих сосисок, а в сусідній крамниці була доступна чи не вся паризька преса. Посередині проїжджої частини дороги туди-сюди неквапливо прогулювалися представники дивовижного різноманіття народів, адже екіпажі не ризикували заїздити в цей район; а з усіх вікон усіх поверхів виглядали мешканці будинків, із цікавістю споглядаючи сцени вуличного життя. Дайсон повільно йшов, проштовхуючись крізь натовп на тротуарі й дослухаючись до багатоголосся французької, німецької, італійської та англійської мов, зрідка поглядаючи на вітрини крамниць із рівними шерегами пляшок; він уже майже дійшов до кінця вулиці, коли його увагу привернула крамничка на розі, що вирізнялася з-поміж сусідніх магазинчиків і була типовою для кварталу бідняків — суто англійська крамниця. Тут продавали тютюн та солодощі, дешеві люльки з глини та дерева вишні; зошити і підставки для ручок вартістю в один пенні тіснилися, змагаючись за першість зі збірками текстів комедійних пісень, а сяк-так ілюстровані газети для дітей усім своїм виглядом показували, що вони мають цілковите право займати місце поміж серйозних вечірніх газет, сторінки яких тріпотіли біля входу. Прочитавши напис над дверима, Дайсон, що стояв біля водостічного жолоба, застиг як укопаний, не в змозі зрушити з місця, мов людина, що зробила раптове відкриття. Крамниця називалася «Треверс». Дайсон ще раз подивився на вивіску, перевів погляд на стіну, і просто над ліхтарним стовпом, що стояв на розі вулиці, він угледів виведені білою фарбою на блакитному тлі слова: «Хендел-стріт, західно-центральний поштовий район Лондона». Нижче виднівся той самий напис, тільки вже геть вицвілий. Він задоволено зітхнув і, більше не зволікаючи, сміливо зайшов до крамниці, де за прилавком сидів товстий круглолиций чолов'яга. Той підвівся, з деяким здивуванням відповівши на пильний погляд відвідувача, і мовив заяложену фразу: