Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 20)
Більше там нічого не було. Дайсон випустив з рук маленький записничок, обернувся і знову глянув на опал, глибоко всередині якого палало сокровенне світло, а тоді з невимовним жахом, що наростав у нього в серці, він схопив камінь, пожбурив його на підлогу і з усієї сили наступив на опал ногою. Відвернувшись, геть сполотнілий від страху, він якусь мить стояв, охоплений тремтінням та відчуттям нудоти, а тоді в кілька стрибків перетнув кімнату, зупинившись лише біля порога і спершись на одвірок. До його вух долинуло сичання, як від пари, що виривається під великим тиском, і заклякнувши, Дайсон, побачив, як із осердя опала повільно здійнявся клуб важкого жовтого диму, звиваючись над ним змієподібними кучериками. Затим із диму вирвався промінь яскравого білого світла і, здійнявшись у повітря, зник. А на підлозі лежало щось схоже на чорну крихку жарину.
1. Клиноподібний символ
— Ви сказали, там живуть привиди?
— Саме так. Хіба ви забули, як ми зустрілися з вами три роки тому і ви розповіли мені про свій дім на заході, довкола якого звиваються криві стежки, над яким схиляються дерева прадавнього лісу, посеред диких куполоподібних пагорбів? У моїй пам'яті завжди зринає те чарівне видиво, коли я сиджу за своїм столом і чую шум карет у самісінькій круговерті Лондона. Коли ви приїхали?
— Правду кажучи, Дайсоне, я тільки-но з потяга. Сьогодні рано-вранці я поїхав на вокзал і сів на потяг, що вирушав о 10:45.
— Що ж, я дуже радий, що ви заїхали до мене. Як ви поживали, відколи ми востаннє бачилися? Наскільки я зрозумів, у вас ще не з'явилася місіс Воан?
— Ні, — відповів містер Воан, — я все так само самітник, як і ви, який тільки те й робив, що тинявся без діла.
Воан запалив люльку і сів у крісло з підлокітниками, якось метушливо та занепокоєно оглядаючись. Коли гість увійшов, Дайсон розвернув до нього своє крісло, і зараз сидів, поклавши руку на списані аркуші паперу, розкидані на письмовому столі.
— Ви досі цим займаєтеся? — запитав Воан, вказуючи на гору паперів та переповнені шухляди столу.
— Так, даремні літературні пошуки, такі ж марнославні, як алхімія, і такі ж чарівні. Я так розумію, ви на якийсь час затримаєтеся у місті. Маєте якісь плани на цей вечір?
— Власне, я б хотів, щоб ви провели зі мною кілька днів на заході. Це піде вам лише на користь. Я в цьому переконаний.
— Ви дуже люб'язний, Воане, але так важко покидати Лондон у вересні. Навіть Доре не зміг би зобразити нічого більш чарівного та містичного, ніж Оксфорд-стріт, якою я її бачив нещодавно ввечері. Полум'яний захід сонця та блакитний туман перетворив звичайну вулицю на шлях, що веде до чарівного міста.
— Усе ж я б хотів попросити вас поїхати зі мною. Вам сподобається блукати нашими пагорбами. Невже тут день і ніч стоїть цей гамір? Він збиває мене з пантелику. Я навіть не можу уявити, як ви працюєте в таких умовах. Впевнений, вам припаде, до душі тиша мого старого дому, зусібіч оточеного лісом.
Воан знову запалив люльку і занепокоєно глянув на Дайсона, бажаючи впевнитися, чи його слова мали хоч якийсь вплив, але письменник, усміхнувшись, лиш похитав головою, даючи зрозуміти, що заприсягнув гамірливим вулицям зберігати непохитну вірність.
— Вам не вдасться мене спокусити, — мовив він.
— Що ж, може й так. Мабуть, я дарма заговорив про спокійне сільське життя. Коли там стається трагедія, то це нагадує кинутий у ставок камінь — кола порушеного спокою розходяться все ширше й ширше, і здається, що вода вже ніколи не стане гладдю.
— А у вас часто трапляються нещасні випадки?
— Не те що б часто. Але близько місяця тому я був неабияк стурбований тим, що трапилося. Можливо, це важко назвати трагедією у звичному сенсі цього слова.
— А що саме сталося?
— У нашому селі у вкрай містичний спосіб зникла дівчина. Її батьки, Тревори, заможні фермери, а їхня старша донька, Енні, була найкрасивішою дівчиною в селі. Вона справді вирізнялася незвичайної вродою. Одного вечора Енні вирішила навідатися до своєї тітоньки-вдови, що має у володінні власну ферму, а оскільки два будинки стоять на відстані близько п'яти чи шести миль один від одного, вона сказала батькам, що піде коротким шляхом через пагорби. Але дівчина так і не дійшла до своєї тітки, і відтоді її ніхто не бачив. Це все, що в кількох словах можна сказати про той випадок.
— Дивно! А там, серед пагорбів, часом немає покинутих копалень? І навряд чи можна зірватися в прірву, не помітивши її.
— Ні, на шляху, що мала обрати дівчина, немає ям або круч. Це звичайна собі стежка серед голих пагорбів, і поблизу від неї немає ніякої іншої дороги. Там можна пройти не одну милю, так і не зустрівши жодної живої душі, але та місцина цілком безпечна.
— А що про це кажуть люди?
— Та так, всілякі дурниці... поза очі. Ви й гадки не маєте, наскільки забобонні селяни у таких віддалених куточках Англії, як моє село. Вони ні на йоту не кращі за ірландців, і не менш потайливі.
— Але що ж вони все-таки говорять?
— Подейкують, що бідолашна дівчина чи то «пішла з феями», чи то «її забрали феї». Чортзна-що! — продовжив він. — Якби не трагічність випадку, із цих байок можна було б посміятися.
У Дайсонових очах спалахнула іскра зацікавлення.
— Так, — мовив він, — справді дивно в наш час чути розмови про фей. А що на це каже поліція? Підозрюю, вони навіть не розглядають гіпотези щодо їхньої причетності?
— Звісно, але вони, схоже, ніяк не можуть натрапити на слід. Особисто я боюся, що на шляху Енні Тревор трапилися якісь покидьки. Каслтаун — велике портове місто, де наймерзенніші заморські мореплавці час від часу дезертирують з кораблів і вештаються в його околицях. Кілька років тому один іспанський моряк на ім'я Гарсія вирізав цілу родину заради наживи, що не вартувала й шести пенсів. Деяких з них і людьми важко назвати, тому я страшенно боюся, що бідолашну дівчину спіткав жахливий кінець.
— А в навколишніх селах бачили когось із тих заморських мореплавців?
— Ні, щодо цього можна не сумніватися. У селян дуже гостре око на будь-кого, чий вигляд та одяг відрізняються від їхніх. І все ж, схоже, моє припущення — єдино можливе.
— Так, немає за що зачепитися, — замислено мовив Дайсон. — Може, цей випадок якось пов'язаний з коханням чи чимось на кшталт цього? Не думали про таке?
— Ні, ні, жодного натяку на це. Я переконаний, що якби Енні була жива, вона б знайшла спосіб, як повідомити своїй матері, що вона в безпеці.
— Авжеж, звісно. Важко повірити в те, що вона жива, але не в змозі ні з ким зв'язатися. Мабуть, вас неабияк схвилювала ця історія.
— Так. Ненавиджу таємниці, особливо, якщо вони з присмаком жаху. Правду кажучи, Дайсоне, мушу зізнатися: я до вас прийшов не для того, щоб усе це розказувати.
— Та певно, що ні, — погодився Дайсон, дещо здивований стривоженістю Воана. — Ви прийшли, щоб поговорити про щось веселіше.
— Ні, не вгадали. Історія, яку я вам тільки-но розповів, трапилася близько місяця тому, а всього кілька днів тому сталося те, що вразило мене куди сильніше за зникнення дівчини, і, чесно кажучи, я приїхав у місто з думкою, що ви зможете мені допомогти. Пригадуєте ту дивну справу, про яку ви мені розповідали під час нашої попередньої зустрічі? Про людину, що займається виготовленням окулярів?
— Так-так, пригадую. Мене тоді аж розпирало від гордості за мою проникливість. Поліція й дотепер навіть гадки не має, навіщо йому знадобилися саме жовті окуляри. Але, Воане, ви справді виглядаєте стурбованим. Сподіваюся, нічого серйозного не трапилося?
— Ні, гадаю, я просто перебільшую, і хочу, щоб ви це підтвердили. Але те, що трапилося, зовсім не вписується в рамки нормального.
— То що сталося?
— Переконаний, ви з мене сміятиметесь, але ось як усе було. Думаю, вам відомо, що праворуч від дороги є стежка, що йде через мій наділ, а точніше — дуже близько до паркану, що відмежовує город. Нею не часто ходять. Іноді вона стає в пригоді лісничому і п'ятьом чи шістьом дітлахам, що відвідують школу в сусідньому селі, тому двічі на день проходять повз мене. Отож, кілька днів тому я вийшов прогулятися перед сніданком і зупинився біля воріт у цьому паркані, щоб набити свою люльку. Мушу також зазначити, що ліс росте всього за кілька футів від огорожі, а та стежка, про яку я казав, веде прямо в гущавину дерев. Мені здалося, що там можна заховатися від сильного вітру, що віяв того ранку. Я стояв з люлькою в зубах, втупивши очі в землю, і тут щось привернуло мою увагу: прямо під огорожею, на підстриженій траві, лежало кілька невеличких кремінних камінців, що утворювали певний візерунок, щось на кшталт цього, — і, вхопивши олівця та аркуш паперу, містер Воан накреслив кілька рисок.
— Бачите, — продовжив він, — здається, там лежало дванадцять камінців, акуратно викладених лініями та розташованих на однаковій відстані один від одного, так як я це зобразив на папері. Своїми загостреними кінцями камінці були розвернуті в одному напрямку.
— Так, — мовив Дайсон без особливого інтересу, — мабуть, дітлахи, про яких ви згадували, гралися камінцями по дорозі зі школи. Як вам відомо, діти полюбляють робити різні фігури з мушель, камінців, квіток — загалом з усього, що трапляється їм на очі.
— Я теж так подумав. Просто зауважив, що кремінні камінці були викладені у вигляді якогось візерунка, і пішов собі геть. Та наступного ранку я знову пішов туди на прогулянку, — мушу зазначити, що такі променади були для мене звичною справою, — і на тому самому місці знову побачив композицію з камінчиків. Однак цього разу візерунок був доволі вигадливий. Щось схоже на спиці колеса, які сходилися до центру, а сам центр своєю формою скидався на чашу. Все це, як ви розумієте, викладено такими самим камінцями.