Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 7)

— Доброго дня. Я б хотів поговорити з вами про Никандра Даниловича. — Клим розглядав товстуху — і що в ній батько знайшов?

— Царство йому небесне. — Жінка все ще непривітно поглядала на Клима. — Про що говорити, сто років як не бачились.

— Я знайшов у нього якісь жіночі речі. Подивіться, може, ваші.

Марина взяла пакунок, розгорнула його. Щось схоже на сумну усмішку пробігло по її обличчю.

— Ти глянь… та сама сукня… І сережки сердолікові… Брошка… — Вона важко зітхнула, перебираючи нехитрі речі, потім похопилась: — Та ви заходьте, чого ж стояти?

— Дякую. Але я не тільки з цим. У мене до вас кілька запитань, якщо можна.

— Чого ж не можна, питайте.

— Скажіть, чому ви… розійшлися з Никандром Даниловичем?

Обличчя жінки знову спохмурніло, насупилось:

— Для таких запитань, юначе… А, до речі, хто ви такий?

— Син його.

— А-а… Ну, тоді інша річ. Хоч про сина він ніколи мені не казав. Але я вірю: є у вас щось його, Ярчукове, справді є. — Марина сперлась плечем на двері, знову зітхнула: — Питаєте, чому? Гріх про нього зараз погане казати, але несолідний він якийсь був, ненадійний, чи що.

— Як це?

— А ось так. Непрактичний, хоч майстер, яких тепер мало. Та що з того. Заробітки — то густо, то пусто. І не скажеш, що пиячив, а на роботі не тримався, літав з одного місця на інше, вештався невідомо де.

— І ви покинули його?

— Покинула. Жінка я тоді ще була молода, вродлива, не те що зараз. І якраз майор один почав залицятись. Думаю, ось чоловік — статечний, надійний. Перейшла до нього. Та всі ви, чоловіки, на один копил. Не минуло й двох років, як подався кудись майор, а мене донькою нагородив…

— Так, кажете, коли густо, а коли пусто. Як це в нього виходило? — перебив жінку Клим.

— Цього я вже не знаю, я в чоловікові справи не лізла, та й вони не дуже мене допускали…

— Хто — вони?

Марина насторожено глянула на Клима.

— Хто ж? Дружки його, приятелі. Зачиняться в кімнаті, п’ють, курять, гомонять про щось, сперечаються. Не подобалося мені це.

— Що не подобалось?

— А все. Бач, який цікавий. Не подобалось — ї все. Не хочу більше про це, годі…

Клим зрозумів, що жінка більше нічого не скаже. Щось муляло їй, заважало говорити. Вона весь час поглядала на двері, нервувала.

— Ну що ж, вибачте, більше не надокучатиму. Скажіть тільки, як пройти до станції?

— Тут зовсім близько, — одразу змінила тон Марина. — Ідіть он тією вуличкою.

В цей час на ґанок нечутно вийшла чорнява дівчина років вісімнадцяти, гостроносенька, сіроока.

— Нінко, ти чого?.. — почала була Марина, але дівчина вже подала Климові руку.

— Давайте знайомитись. Ніна. Так би мовити, далека родичка. Вибачайте, що підслуховувала. Ходімо зі мною, я вас проведу. — І до матері: — Подружці конспект віднесу.

Клим і Ніна йшли піщаною безлюдною вуличкою, дівчина з цікавістю поглядала на хлопця.

— І куди ж ви вступаєте? — запитав він нарешті.

— А ви здогадливий! У радіотехнікум. А мама думає — в торговельний.

— Але ж вона рано чи пізно дізнається.

— Звичайно. Я її поступово підготую, і вона мені все простить. — І зовсім несподівано перейшла на інше: — Мати вам не все сказала. Вона Ярчука не тому кинула, що він пиячив з друзями. Пив він не більше за інших. Я так думаю — вона любила його…

— Не може бути! — мимохіть вирвалось у Клима.

— А от і може. Ви думаєте, мама завжди такою була? Вона хотіла повернутися до Ярчука. А він, знаєте, що їй сказав, — не треба, мовляв, зі мною зв’язуватися. Грішний я, за себе я відповім, а ось тебе вплутувати не хочу.

— Він, мабуть, тоді мало заробляв.

— Ні, не в тому річ. Там був один такий страшний тип… Прізвище його забула. Мати знає, але вона не скаже вам нізащо. Залякав він її.

— Згадай, Ніно, це дуже важливо.

Клим непомітно для себе перейшов на “ти”, дівчина йому явно сподобалась.

— Начебто Попов чи Бобков. Ні, зараз не згадаю… Данков, чи що…

— Може, запитаєш у мами?

— Ні, вона не скаже. Вона й так боїться, що я вам усе це розповім. Знаєте що, я вам напишу, адресу знаю. Домовились? А он і станція…

11

Того дня Клим познайомився в Будинку моделей з Олегом Соколовським, колишнім учнем школи № 3. Самовпевнений тип, піжон, з усього видно — звичайнісінький фарцовщик. Дивно, що спільного могло бути в нього з батьком? Домовилися зустрітись з ним у середу в “Колобку”. Він щось пронюхав, цей хапуга, тримався насторожено, про зв’язки з батьком тільки натякав.

Так, справді, широкий спектр знайомств, як висловився Пташко, був у батька. Цей жовторотий фарцовщик, Марина, шкільний сторож, якийсь інвалід, котрому, як дізнався Клим, батько подарував власну машину… Ліна, Томик, То, ня… Ні, Тоня не їхнього поля ягода.

Клим дізнався, що вона вчиться на юридичному факультеті, живе в місті у подруги, з батьком у неї щось не клеїться. Вчора під час прогулянки до лісу вони довго розмовляли з Тонею. Вона теж щось знає про батька, але уникає говорити на цю тему. Дивно… А Губський! Фрукт!.. І такий пройдисвіт — Тонин батько!

А ввечері біля осичняка Клима перестріли двоє. Розіграли традиційну сцену — попросили закурити, потім почали чіплятися і зрештою пустили в хід кулаки. Ось коли Климові стали в пригоді заняття з боксу в заводській секції. Поклав обох, — здоровані, але сивухою зловживають. Коли вже відійшов від них, один, у картатому піджаку, прохрипів навздогін: “Поквитаємось іще. Не таких ламали, а ти тут декому як більмо в оці. Краще вимітайся звідси… І чим скоріш, тим краще — для тебе ж…”

Ресторан “Колобок” був у старій частині міста, в колишніх підвалах великого купецького будинку. Попрацювали тут будівельники, реставратори — і просто з сучасної людної вулиці потрапляєш у затишний старовинний зал: масивні дерев’яні столи, темні стільці з високими різьбленими спинками, напівтемрява, почорнілі балки під стелею. Романтика, та й годі.

Соколовський уже сидів за столом. Мружачись від сигаретного диму, недбало подав руку, кинув поблажливо:

— Падай… Що п’єш? Візьмемо розгін на коктейлях?

— Я звик до чистої.

Соколовський зробив знак пальцем, і до їхнього столика підійшла офіціантка. Манекенщик грайливо усміхнувся до неї, щось прошепотів на вухо, багатозначно поглядаючи на Клима. Потім недбало назвав кілька страв, замовив багато випивки.

— Зараз прийде ще двоє наших. Ділові хлоп’ята. Не один твій покійник татуньо умів варганити…

— Ти, пацюк смердючий, ще раз писнеш за батька, шніфти повибиваю. Він усе ваше кодло, знаєш, де мав?..

Клим вимовив усе це спокійно, ніби навіть по-дружньому, усміхаючись, однак Соколовський зблід.

— Вибач, друг…

— Який я тобі друг? Гнида ти дешева, ганчірник. Не знаю тут просто публіку, от і шаркаю з таким. Я б тебе… — Клим знав з гіркого досвіду, що такі типи поважають лише тих, хто дужчий від них, хто може затоптати їх у багнюку…

Соколовський змінився на очах, куди й ділися його нахабність, самовпевненість. Він совався на стільці, не знав, куди подіти руки, злякано поглядав на Клима.

— Тепер ось про що. — Ярчук підсмикнув манжети сорочки, щоб видно було татуювання. — Ми з тобою домовлялися зустрітися тет-а-тет чи при свідках? Ти що, мене за фраєра маєш? Я на умовному, шваль ти нерізана, на мені око можуть тримати. Хто має прийти? Такі жовті, як ти?

— Не хвилюйся. Все о’кей, побачиш сам, — забубонів Соколовський. — У темних окулярах і з носом таким, кривим, це буде Козир, він хати чистить. Працює з Кукою, шалман у них там… біля Річної.

— У відсидці був?

— Ні… чистий поки що. Другий — Дональд Дак, це його за пику так прозвали. Фарцує теж, як я, тільки по-крупному. Шалави біля нього крутяться, пальчики оближеш… У них є кінці до Пана…

— Добре, заткни пельку. — Клим підвівся. — Прийдуть — скажеш, Ярчук чекати не любить, його самого чекають. Поспішаю, справи важливіші, ніж бормотуха.

— А як же?.. — Соколовський мало не плакав.