Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 6)

— Дякую. Я сам упораюся.

— Ти глянь, який Самсон! Ну, а як з покупцем?

— Буду вдячний, якщо порекомендуєте.

— Є один, дасть добру ціну.

— Ціну проставлено в страховому полісі.

— Дурень ти. — Іван Терентійович поплескав Клима по плечу. — Кому твоя халабуда потрібна? Бульдозером завалити, ось що з нею треба зробити. А на її місці звести справний дім, з гаражем та всім іншим необхідним. У саду навести порядок, дорогу прокласти для машини… Сам подумай: дачне містечко, електричка поряд, до шосе сто метрів — ось за що тобі гроші заплатять, а не за твою халабуду.

— Мені не треба таких грошей. Нечесно.

Губський глянув на Клима як на інопланетянина.

— Ти, біолог, може, той, перевчився? Знаєш, буває. Чи, може, у вас у Сибіру всі такі?

— Всякі є.

— Ти не базікай, слухай, що старші, досвідчені люди кажуть. Ти сирота, батьків у тебе з великим капшуком немає, а гроші для життя потрібні, без них люди ще не навчилися жити. Скажімо, одружишся — весілля треба справити, квартиру кооперативну, повнометражну побудувати, а хіба “Жигули” завадять? А для всього цього — гроші, грошики потрібні!

— Ви просто співець благополуччя, Іване Терентійовичу.

— Ех, молодий ти ще, зелений. — Губський обняв Клима за плечі, повів по двору до гаража. — Ось такий і Томик був.

— А що це в нього за ім’я таке — Томик? Томас, чи як?

— Ні, Анатолій його звати. Толик. Він хлопчина пещений був, не вимовляв свого імені правильно, все Томик та Томик. Усі й звикли… Але ти мені зуби не замовляй. Збагни, ти вже не дитина. Розумієш, треба брати від життя все, поки можеш.

— Давати теж не завадило б.

— Добре, добре, не будемо сперечатись. Познайомлю тебе з людиною, переговорите, поторгуєтесь. Тільки, дивись, не продешеви.

Губський почув стукіт хвіртки і обернувся.

— Ага, Лінка йде… І хто ж це з нею? Не може бути — Тонька, власною персоною! З практики приїхала.

Клим теж обернувся і заціпенів: до нього наближалися дві Ліни, одна в білих штанях і синій куртці, друга в смугастій сукні…

— Так вони ж у вас близнюки!

— Дякую, що повідомив. Як дві краплі води. Вони й зачіски роблять однакові. Це Лінка її підбиває… Здрастуй, блудна дочко!

— Здрастуй, — відповіла Тоня досить холодно. Потім до Клима: — Здрастуйте. Антоніна.

— Клим.

Він дивився у глибину її очей і раптом збагнув, що вже ніколи не зможе сплутати сестер.

8

Клим перевернувся з боку на бік, потім рвучко підвівся, сів на постелі. Кілька хвилин прислухався, світло не вмикав. Узяв годинник — пів на другу. Знову почулося шарудіння на горищі. Чиясь обережна хода, скрип, хтось таки вовтузиться нагорі. Повільно, аби не заскрипіли пружини дивана, Клим опустив ноги на підлогу, швидко надягнув штани, навшпиньки пройшов у кухню. Намацав рукою в кутку кочергу, ввімкнув світло, через кухонне вікно світло впало на драбину, що вела на горище. Побіг до дверей, скинув клямку, вискочив на ґанок.

— Ей, хто там? Злазь!

Клим стояв під грушею, напружено чекав. Шурхотіння на горищі припинилося, потім почулися швидкі кроки. Клим не одразу збагнув, що нічний гість прямує не до зяючого чорнотою прямокутника на фронтоні, а в протилежний бік, у глиб горища. Брязнула шибка, загримкотіло на даху, хтось стрибнув на землю.

“Вибрався через слухове вікно”, — здогадався Клим і кинувся в нічну темряву, навздогін за нічним гостем. Він біг поміж дерев, бур’янами, спотикався. Попереду вже виразно бачив темну постать втікача. Раптом на щось наштовхнувся, впав, яскраві кола попливли перед очима…

Коли підвівся з холодної землі, відчув нестерпний біль у голові, рукою намацав велику ґулю. Довкола — суцільна темрява і жодного звуку. Нічний гість втік.

Повернувшись додому, засвітив гасову лампу (ліхтарика в хаті не було), вийшов надвір, оглянув місце під слуховим вікном. Кущ бузини поламаний, на землі сліди від рубчатих підошов 37-38-го розміру. Якийсь хлопчисько? Клим поліз на горище. На запилюженій підлозі такі самі сліди. Він одразу ж побачив: нічний гість порався біля старої скрині. Все, що було в ній, розкидане довкола — старе взуття, одяг, паки газет, журнали, домашні речі, словом, непотріб. Клим освітив крокви — проводки колишньої сигналізації як і не було. “Схоже, що замітають сліди”. Далі оглянув горище, наповнене різним мотлохом — сухим, легкозаймистим — і збагнув: досить чиркнути сірником… “Треба все це повикидати вдень, навести порядок”.

Він поставив ногу на сходинку драбини і почав спускатися. Довкола панувала непроглядна темрява, тільки з крайнього вікна мансарди сусіднього будинку сочилося тьмяне, мертвотне світло…

9

У коридорі поліклініки на стільцях сиділи в очікуванні прийому дві жінки пенсійного віку і міцний чолов’яга з перебинтованою рукою. Вони, ніби змовившись, неприязно поглядали на Клима. “Симулянтом вважають, не інакше”, — подумав він. Молодий чоловік у поліклініці завжди викликає підозру.

— До Божкової хто? — Медсестра висунулась з дверей кабінету.

Клим підвівся і зайшов до лікаря.

— Сідайте, — запросила сива жінка, продовжуючи щось записувати у зошиті. — Прізвище?

— Ярчук, Клим Никандрович.

Лише тепер лікар підвела очі.

— Не родич часом?

Клим пояснив. Божкова слухала, уважно розглядаючи його.

— Так, значить, скарг на здоров’я немає? Ясно. Людмило, — звернулася лікарка до медсестри, — на сьогодні все, прийом закінчено, можете йти. — І до Ярчука, коли медсестра вийшла: — Що саме вас цікавить?

— Тут дехто вважає, що батько останнім часом.,г

— …був не зовсім нормальний, — продовжила Божкова. — Так? Дурниця. Він був абсолютно нормальний, як ми з вами. — Вона дістала з шафи товсту книгу записів і почала гортати її. — Ось. Радикуліт, поширене захворювання. Вам, певно, відомо, що ця хвороба не призводить до божевілля.

— Але ж кажуть, що він був якийсь дивний останнім часом.

— Самотня людина взагалі видається дивною. Я, наприклад… — почала була фразу Божкова, але тут же обірвала її. — Словом, не морочте собі голову.

Божкова підвелася, збираючись іти. Клим теж устав.

— Вибачте. Ще одне запитання. Ви не пригадуєте, коли його бачили востаннє?

— Коли? — Лікарка задумалась. — Не так уже й давно. Місяця півтора тому. Він стояв у коридорі. Я ще спитала в нього, що, мовляв, Ярчук, знову прихопило? А він каже: ні, цього разу до Прудкова, поранився.

— А хто це — Прудков?

— Наш хірург.

— А чи не можна з ним поговорити?

— Він зараз у відпустці. А навіщо вам хірург?

— Хотілося б дізнатися про характер поранення.

— Спробуємо. — Божкова поклала сумочку на стіл і підняла телефонну трубку. — Реєстратура? Нелю, ти? Скажи, будь ласка, картки покійних пацієнтів ще не передали в архів? Тоді знайди картку Ярчука і подивись останній запис. Його приймав Прудков.

В одній руці вона тримала трубку біля вуха, а в другій крутила поміж пальцями кулькову ручку.

— Слухаю. — Божкова почала швидко записувати. — Виробнича травма, поранення м’яких тканин правого ліктя гострим предметом. Глибина розрізу — два сантиметри, довжина — вісім. Зроблено ін’єкцію… Дякую.

Божкова поклала трубку, подала Климові папірець.

— Звичайна виробнича травма. На психіку людини вона не може вплинути. Я повторюю, юначе, ваш батько був здоровою і цілком нормальною людиною. Ніяких сумнівів для мене, лікаря, немає…

10

За очисними полями в небо впиралися шість труб, виблискуючи на сонці алюмінієвою фарбою. Поряд з ТЕЦ було озерце, біля бетонованого берега купалася дітвора. Далі, за низькою цегляною огорожею, виднілося кілька будиночків під шиферними дахами.

Клим не довго розшукував двір Марини Ярчук. Під вікном білої аж до синяви хатини росла низенька мореля, довкола маленького квітничка порпалися в землі кури. Клим постукав у відчинені двері.

— Кого там ще принесло?!

Вийшла літня, гладка, неохайно одягнута жінка. Примруживши очі, вона неприязно дивилася на незнайомця.