Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 21)

…У центрі відродженого міста під склепінням пам’ятника жертвам Хіросіми стоїть гранітна урна з прізвищами загиблих в атомному полум’ї. “Спіть спокійно, — написано в ній, — ми ніколи не допустимо повторення атомної війни”. Як урочиста присяга живих звучать ці прості слова, бо в них — близьке й зрозуміле кожній людині прагнення до загального миру на землі.

З особливою силою це прагнення виявилося у дні 35-річчя від дня американських атомних бомбардувань, коли Хіросіма приймала делегатів Всесвітньої конференції руху проти ядерної загрози. Ця зустріч відбувалася під лозунгами, які вимагали припинення гонки ядерних озброєнь, повної заборони ядерної зброї й надання допомоги всім, хто постраждав від американських ядерних “грибів”.

Штрихи до портрета

Що не кажіть, а три фотоапарати через плече плюс сумка з об’єктивами — все ж таки забагато для однієї людини, коли стовпчик кіотського термометра піднявся за цифру 35 за Цельсієм, а вологість досягла майже максимального рівня. Проте забуваєш навіть про спеку й важку ношу, коли потрапляєш до того чи іншого “екзоту” — парку чи пагоди, про які вже не раз читав напередодні поїздки до Японії, які бачив на численних фотографіях. Бажання не тільки побачити, а й неодмінно зафіксувати на плівці найцікавіше примушує забувати про втому.

Фотоштрихи до портрета Японії ніби переносять на знайомі площі й вулиці, мости й міста, відроджують у пам’яті обличчя тих, з ким звела доля під час подорожі.

Ось перекладач пан Фудзіта або, як усі його називають, Фудзіта-сан. Уже не раз він побував у Москві, Ленінграді, в інших містах Радянського Союзу. Завжди діяльний, рухливий Фудзіта-сан встигає буквально скрізь: допомогти директорові Українського художнього фонду А. Морозу швидше впоратися з розташуванням експонатів виставки “Київ — столиця Радянської України”, яку було підготовлено для експонування у великому універмазі Кіото “Даймару”, встигнути з членами нашої делегації взяти участь у традиційній чайній церемонії — випити склянку зеленого духмяного напою і при цьому показати кожному з гостей, як треба вмоститися на татамі — світлому маті з рисової соломи, щоб зручно тримати у долонях чашку чаю.

Фудзіта-сан завжди з’являється перед нами наче з-під землі, коли раптом треба було внести якісь зміни в програму огляду місцевого зоопарку чи зробити подорож по Внутрішньому Японському морю на поромі, який незабаром має відходити від одного з приміських причалів Хіросіми. Завжди заклопотаний і разом з тим надзвичайно пунктуальний, він ніколи й нікуди не запізнюється, хоча й не має власного автомобіля: “Тойота” коштує дуже дорого — раз, — загинає він пальці, — бензин недешевий — два, стоянка — теж — три, гараж — чотири і т. д.”

Працюючи вже не перший десяток років, Фудзіта-сан, звичайно, зібрав деяку суму “на чорний день”. Він, як і мільйони його співвітчизників, відкладає гроші і “на останній похід”. При цих словах Фудзіта-сан підняв пальця до неба й усміхнувся: “В Японії треба намагатись померти красиво. Так, так, хоча й неприємна ця тема для кожного з нас, — сказав Фудзіта-сан, — але ми звертаємось до неї без тіні смутку, бо знаємо, як дорого коштує місце на кладовищі. Тому й заощаджуємо ієни заздалегідь, щоб бути, як то кажуть, на висоті свого становища навіть тоді, коли нам це вже, м’яко кажучи, ні до чого. Така вже у нас традиція, а з традиціями в Японії не жартують”.

І справді, багата на традиції — на добрі й на лихі — ця країна. Якщо одні — на зразок горезвісного харакірі — поступово зникають, то інші, навпаки, щороку набирають все більшої популярності. Згадаймо хоча б захоплення пішим і автомобільним туризмом, яке, зрештою, мало не кожного японця приводить до підніжжя славнозвісної Фудзіями — застиглого вулкана витонченої форми, який не так просто побачити, наприклад, восени, коли він ховається за небесні хмари й земну пилюку, на яку дуже щедрою стала місцевість, де здіймається цей красень-велетень.

Або захоплення всієї нації велосипедами, мотоциклами, автомобілями. Починаючи з двох-трьох років, японські діти зручно вмощуються у сідлі дво— чи триколісних велосипедів, не полишаючи їх уже до школи, розвивають свій потяг в учнівські роки й потім — далі. Цікаво, що малюки-велосипедисти сміливо вливаються в транспортні потоки міста. “Хто спритніший, дужчий, хто постійно дотримується правил вуличного руху — той залишиться у безпеці”, — промовляють рекламні щити, пропагуючи нові моделі важких мотоциклів і зовсім крихітних міні-візків. Але статистика дорожніх пригод з трагічними наслідками фіксує випадки, від яких буквально холоне кров, бо за цифрами вбитих і поранених, які щодня з’являються на електрофікованих табло в центрі Токіо та інших великих містах — прізвища загиблих, серед яких багато дітей.

Прислів’я: “Хоч бачить око, та зуб не йме” мимоволі згадуєш, коли бачиш на вітрині невеличкого ресторанчика просто неба пишнобокі яблука поряд з великим, апетитним на вигляд омаром чи підсмаженими креветками: ці та багато інших складових ресторанного меню, як правило, ніколи не демонструються потенціальному покупцеві у природному вигляді — їх зроблено з пластмаси, і на вигляд ці страви з обіду японського трудівника дуже апетитні.

Тут до речі буде згадати про таку практичну рису національного характеру японців, як виняткова бережливість, повага до всього того, що вирощено з великою сумлінністю на малесеньких клаптиках землі японського селянина. “Ні крихти на смітник, все подане до столу треба використати тільки за призначенням”, — цього правила суворо дотримуються у кафе і фешенебельних ресторанах, у вагоні-ресторані швидкого поїзда Токіо-Хіросіма й на борту міжконтинентального літака. Й така схильність до економії у всьому — не чергова кампанія по зберіганню національного добра, а традиція, яка підтримується і закликами до заощадження кожної зернини чи краплі молока, і високими цінами на продукти харчування. І робиться це явно не для того, щоб дотримуватися науково обгрунтованої дієти, а все з тією ж метою: взяти найбільшу ціну саме на тих виробах чи продуктах, які користуються попитом. Тому, наприклад, у вагоні-ресторані швидкого поїзда вам запропонують “європейський біфштекс”, який тільки за назвою відповідає своєму далекому родичеві, бо вартість його у шість-сім разів вища за ціну звичайного обіду, що для японця складається з невеличкої чашки рису й томатного чи якогось іншого соку. Тому м’ясо тут часто-густо продають у магазинах не кілограмами, а порціями по 100–200 грамів, загорнутими у целофан. А коштує воно вдвічі, а то й утричі дорожче, ніж у нас. Таке ж становище й з молоком, маслом. Про розміри порційних страв годі й казати. Вони за нашими нормами надто малі.

…Побувати в “країні храмів”, як називають Японію, й не завітати хоча б до кількох з них, було б непростимою помилкою. І от ми, вихопивши якусь часинку з нашої вкрай насиченої програми, простуємо під склепіння однієї з найбільших у Кіото культових споруд — храму “Сандзюсан гендо”. На відміну від, скажімо, слов’янських храмів, японські вражають насамперед своїми досить скромними розмірами. Це, як правило, дерев’яні споруди, покриті розлогими дахами з загнутими краями, спочатку вони навіть дещо розчаровують, бо ми уявляли їх зовсім іншими. Проте зблизька бачиш, який талант мали будівничі, що, використовуючи місцеві матеріали, в основному японську сосну-криптомерію, досягли великої виразності у кожній деталі чи картині храму. Особливо витончені дерев’яні скульптури древніх божеств. Зроблені з єдиного шматка стовбура, вони вражають чималими розмірами. Довгі ряди скульптур, настільки однакових, що здається, ніби вони зійшли з одного конвейєра.

Великий потяг до прекрасного, помножений на неабияку майстерність, зробили своє — наче живі, виструнчилися один біля одного дерев’яні будди, на які відвідувачі понавішували амулетів, щоб запобігти хворобі чи фінансовому краху. Безліч амулетів, безліч свічок і свічечок, які наповнюють димом усе приміщення, але щось ніхто ще не бачив, щоб їх священною дією мов рукою зняло ті біди, з якими приходять люди до цього та інших храмів.

Парки й сади Кіото — це особливо складне, виняткове мистецтво. Філософський сад, наприклад, не має на своїй території жодного дерева, замість дерев тут у пісок посаджено каміння. Багата фантазія авторів цього саду шістсот років тому розставила кам’яні брили так, що людина, спостерігаючи цей, на перший погляд, хаотичний малюнок, мимоволі починає думати про сенс життя, в якому тільки хіба що ось це каміння має право на вічність.

Побували ми і в імператорському саду біля старого палацу, де восени дерева різних порід ніби вбираються у веселкове вбрання. Не можна не захоплюватися талантом роботящих рук, які створили ці чудеса на островах Японського архіпелагу, як не можна не думати про те, що протягом століть цими унікальними пам’ятками милувалися виключно панівні кола.

Упізнати представників їх у строкатому натовпі вулиць за одягом, манерою поведінки важко — як то кажуть, не той тепер пішов пан, щоб хизуватися своїм багатством на людях. Справжнє своє обличчя вони намагаються сховати якомога далі від людського ока. Той, хто володіє капіталом у сучасній Японії, тільки тоді знімає маску “демократа”, коли, залишаючись віч-на-віч із такими ж, як і сам, майже повністю розкриває свої справжні наміри.