Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 37)

— Ні, не я! — заперечив я. — По старшинству керувати повинен Манаурі. Він наш вождь.

Манаурі довгий час мовчав, лагідно дивлячись на мене, потім в його очах замиготіли насмішкуваті вогники:

— Ого, який ти хитрун! Чи ти думаєш, що навіть у цьому повинен годити моєму самолюбству?

— Я кажу цілком серйозно! — відповів я. Індієць беззвучно засміявся.

— Ей, Яне, не треба мені догоджати! Ми й без того любимо тебе, мов брата!

Потім звернувся до решти індійців, вказуючи на мене великим пальцем:

— Ми на цьому острові перебуваємо три дні, а він — понад рік. Він знає тут кожен закуток. У лісах своєї батьківщини він був великим мисливцем. Він дав нам вогнестрільну зброю. Хто ж краще поведе нас проти іспанців? Скажіть?

— Він! Він! Він! — гукнули звідусіль індійці. Манаурі зробив вигляд стурбованої людини, яка змушена підкоритися більшості.

— Чуєш? — крикнув до мене. — Вони самі висловились! Хочуть, щоб ти був! Думаю, що ти нічого не маєш проти?

— Ні, — відповів я весело.

Перш ніж вирушити в дальшу дорогу, я вважав за обов'язкове дати кілька загальних вказівок.

— Нагадую ще раз: я думаю, що до бою не дійде, бо іспанці не пристануть до острова. Та коли з якихось там причин причалять, то найголовніше наше завдання — якнайдовше не показуватись, не допускати, щоб вони довідались про нас. Ви досвідчені воїни і самі знаєте, що значить напасти на ворога зненацька. Тому боротимемось, скільки можна буде, за допомогою ножів, палиць, луків та отруйних стріл і тільки в крайньому разі застосуємо рушниці.

Настала ніч. Хмар не було, і безліч зірок тропічного неба досить непогано освітлювали все навколо. Ми без будь-яких труднощів ішли вздовж моря, дорогою, де кілька разів ходив я, Арнак і Вагура. Минала година за годиною, по зірках ми визначали час. Десь опівночі місяць виплив на небо і стало так видно, що я звелів приглядатись до моря, — чи не побачимо судно.

З гущавини линуло пронизливе сюрчання цвіркунів і шарудіння інших комах, захоплених гарячою ніччю; з моря долітав приглушений шум хвиль; чарівна, але якась недоречна краса кокосових пальм, залитих сріблястим сяйвом місяця, огортала нас; а до того ще й швидка наша хода в глибокій мовчанці — все це викликало сонне запаморочення. Ми повинні були безперервно вириватись з цього почуття напівреальності, щоб не впасти в сон наяву.

Давно вже лишилася позаду затока, біля якої я вперше зустрівся з двома хлопцями. Ми наближалися до мети. До Мису Черепах було ще з милю, може, півтори.

Раптом Арнак, що йшов попереду, зупинився так раптово, що я мало не впав йому на спину.

— Тихо! — цикнув він пронизливим шепотом на товаришів, які йшли за нами. — Тихо! Стійте!

Всі зупинилися, прислухались.

За мить десь здалеку долинув до нас відголос, розбитий луною. Загуркотіло раз, вдруге; затихло; потім знову гуркіт. Сумніву не було: це — віддалений звук пострілів. Доходив сюди з району Мису Черепах.

— Причалили! — шепнув Арнак.

— Ми запізнилися! — зойкнув хтось.

Всі були приголомшені, немовби то нас самих спіткало нещастя. Таки й спіткало. Повисла над нами близька, пряма небезпека. Скоріше, ніж ми сподівалися, настала та грізна хвилина, яка мала вирішити нашу долю.

Десь попереду все ще відгукувалась луна від поодиноких пострілів.

Наказу не треба було. Ми кинулися вперед.

ГАЛЯВИНА

Стрілянина, як це не дивно, все ще тривала, хоч стріляли з дедалі більшими перервами. А коли, підійшовши ближче, ми почали, краще розрізняти звуки, то змогли встановити, що вони йшли не з одного, а з кількох місць. Всі лунали десь попереду, але один раз далі від нас, другий — ближче, то прямо перед нами, то значно правіше, немовби з глибини острова.

Далі мчати мов навіженим не було рації, бо все це могло закінчитись дуже сумно: задихані і нездатні до боротьби, ми могли б потрапити прямо в руки іспанців. Я наказав зупинитись і трохи відпочити.

— Що там діється попереду? — запитав Вагура. Кілька хвилин уже не стріляли.

— Не розумієш? — Арнак блимнув на нього очима. — Ганяють їх по всьому лісі.

— Людей Матео?

— А кого ж іще?

Хтось з індійців висловив думку, що, може, нам не варто йти далі, якщо група Матео знищена.

— А ми що зробимо? Повернемось до табору? — обурився я.

— Повернемось і сховаємось у глибині острова.

— То ще питання, чи вся група Матео знищена! Може, не один з них утік і ховається в чагарниках. Треба б йому допомогти.

Арнак палко підтримав мою пропозицію, накинувшись на малодушного земляка:

— Чоловіче, що ти хочеш? Ти думаєш, що сховаєшся від них? На цьому острові? Знайдуть тебе!

— Не дізнаються, що ми тут!

— Не дізнаються? Хіба силою не примусять говорити тих, кого спіймають?

Я не хотів вживати ніяких заходів, доки не знав, що їх схвалюють і підтримують усі люди. Тому я звернувся до них із запитанням, що вони збираються робити.

— Повертатися зараз безглуздо! — відповів Манаурі. — Єдине, що лишається, — це йти далі.

— А твої воїни? Чи всі вони так думають?

— Усі! — гукнув за всіх хтось позаду.

Раптом я прислухався: до нас долетіли інші, не такі, як були досі, звуки. Крім різноманітних шелестів і голосів, невіддільних від тутешньої душної ночі, ми виразно почули якісь інші знайомі звуки. Слух не обманював нас: то було гавкання собак. Басовите, завзяте гавкання великих собак.

— У них є собаки! — пронеслося по загону, неначе морозний подих.

Я ще раз нагадав людям дані раніше вказівки, щоб запам'ятали їх якомога краще:

— Тільки луки, списи, палиці, ножі! А рушниці лише за моїм наказом! Іспанці не повинні догадуватись, що вони у нас є!

— Яне! — звернувся до мене Арнак. — А як ми порозуміємося, коли нас розділять, а голосно кричати не можна?

— Маєш голову на плечах, Арнак!.. Слушно зауважив, я забув про знак, при допомозі якого зможемо порозумітися! Який знак оберемо?

Якісь цвіркуни безупинно свистіли коротким: «тсс, тсс, тсс, тсс!» Їх легко було наслідувати. Нашим застережним сигналом на близькій віддалі стало триразове «тсс» цього цвіркуна, а на дальшій — голос чорної зозулі: «пйонг».

Перехід крізь зарості, хоч вони й були колючі, хоч і росло тут багато агав та кактусів, відбувався досить успішно. Це не була суцільна гущавина, кущі рідко сходилися, часто траплялися голі місця і галявини. Арнак вів нас чудово. З задоволенням, — ні, більше того — з подивом стежив я за його поведінкою. В ці тяжкі хвилини не обманув надії, яку я покладав на нього.

Ясне світло місяця полегшувало нам похід, але, з другого боку, воно могло виказати ворогам нашу присутність. Де тільки можна було, ми трималися тіні.

Собаки гавкали перед нами то тут, то там. Ми підходили до них усе ближче. В першу-ліпшу хвилину могли почути нас. Знову гризли мене сумніви. Я витягнув цих людей у небезпечний похід, але чи в усьому згоджувалося з цим моє власне сумління? Весь час мене мучила, немов кошмар, думка про те, як нікчемно, порівняно з іспанцями, були ми озброєні. Чи не був це похід з палицею проти гармат? А що якби все-таки повернутись?

Уважно глянув я на своїх товаришів. Арнак, ідучи на чолі всієї групи, прокладав дорогу. На обличчі у нього був вираз похмурої відваги і завзяття, кожен його рух свідчив про силу волі. Стиснуті уста Манаурі виражали впертість, якої досі я не бачив у цього поважного індійця. Вагура з суворим виразом прислухався до голосів попереду нас і, витягнувши з колчана отруйну стрілу, вже тримав її на тятиві лука. Наступний воїн, якого звали Райсулі, був одним із трьох індійців, обізнаних з вогнестрільною зброєю. Перевісивши через плече мушкет, тримаючи в руках лук, стріли і палицю, він ішов у якомусь натхненні. Палаючим поглядом пронизував нетрі, в яких сподівався побачити ворога. Досить! Я зрозумів, що ніяка сила не спинить цих людей. Вони йшли вперед, бо це була їх єдина дорога до волі. І мені стало соромно, що хоч трохи я міг сумніватися.

У світлі місяця перед нами заясніла галявина. Заросла нужденною травою, подекуди просто піщана, як у багатьох місцях на острові, вона розкинулася завширшки приблизно на постріл з легкої рушниці, але завдовжки була значно більша. Тягнулася прямою смугою майже від самого моря на тисячу, мабуть, кроків у глиб острова. Ми тільки почали міркувати, як зробити — сміливо перейти відкритий простір упоперек чи обійти його, — коли в чагарнику з протилежного боку різко затріщало гілля і зовсім близько почулося гавкання собаки.

— Біжить до нас! — застеріг Арнак.

— Ховайтесь! — пошепки наказав Манаурі.

З хащів на протилежному боці на галявину вибігла не собака, а людина. Спіткнулася, впала, але одразу ж схопилась і побігла в нашому напрямку. Було видно, що бігла з останніх сил, коліна у неї згиналися. Це була жінка. Негритянка з групи Матео.

Ледве добігла до половини галявини, як з гущавини за нею вискочила собака. За кілька стрибків догнала жінку і кинулася ззаду на неї. Жінка навіть не скрикнула, тільки, падаючи, придушено застогнала.

А далі все сталося з блискавичною швидкістю. Індієць з загону Вагури вискочив на галявину. Не встигло собачище встромити ікла в шию жінки, як лучник був уже рядом з ним і зблизька пустив стрілу. Пробита наскрізь тварина миттю загарчала, розкусила стрілу, але тут же безсило впала. Індієць вхопив напівпритомну жінку і, тримаючи її під рукою, великими стрибками повернувся до нас.