Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 39)

По дорозі хлопці підійшли до мене і запитали, які у мене плани.

— Плани? — відповів я. — Зовсім не змінилися. — Тобто?

— Ідемо на допомогу Матео.

— Значить, підемо далі? Не залишимось на галявині?

— Ну звичайно! Тільки перед тим поговоримо з негритянкою. Може, вона пояснить нам дещо.

Негритянка сиділа на землі, спершись спиною об стовбур невеликого дерева. Почувши кроки, які наближались до неї, жінка рвучко схопилася, немов готуючись тікати. Але, впізнавши нас, одразу заспокоїлась.

— Долорес, як ти почуваєш себе? — Манаурі дружелюбно привітав її по-іспанськи. — Тобі краще?

— Краще, — зітхнула жінка.

— Наші люди дали тобі їсти?

— Дали.

Побачивши мене, Долорес затремтіла всім тілом.

— Заспокойся, дурна! — добродушно сказав Манаурі. — Це каш добрий друг. Він урятує Матео.

— Матео вбитий, — шепнула негритянка.

— Що ти кажеш? Ти впевнена в цьому?

— Впевнена. Я бачила, як його засікли. — Де це було?

— Там…

Обірвала, не могла далі говорити. Її знесилила згадка про страшні хвилини. Манаурі лагідно струснув її за плечі, заклинаючи, щоб вона оволоділа собою і не відбирала у нас часу.

Долорес, як запевняв мене індієць, було років тридцять, але виглядала вона на п'ятдесят: так зістарила її багаторічна неволя. Ще дитиною вивезена з Африки, вона знала тільки іспанську мову. Іспанці дали їй ім'я, а непосильною, надлюдською працею вони забрали у неї молодість.

Опам'ятавшись, жінка відповідала спокійніше. Події, як вдалося нам відтворити їх з розповіді негритянки, розвивалися так: Матео з своєю групою, послухавши нашої поради, розташувався табором поблизу Мису Черепах. Останнього вечора їх вогнище горіло, як завжди, недалеко від узбережжя, і приблизно через годину після заходу сонця всі пішли спати. Ніхто не помітив судна, яке, мабуть, у присмерках з'явилося на горизонті, зате іспанці зразу побачили світло вогнища. Причалили десь недалеко від мису і підійшли до сплячих. Але одна з собак, яких вони взяли з собою, передчасно заскавчала і підняла в таборі тривогу. Поки кати підбігли, люди з табору втекли в зарості. Найгірше було жінкам з малими дітьми. Щоб одвести від них погоню, Матео з трьома чи чотирма товаришами весь удар взяв на себе. Захисники мали тільки палиці та списи, а проти них були люті собаки і сила іспанців, озброєних рапірами, списами, рушницями. Матео та його товариші оборонялися завзято і довго, мабуть, ворог хотів узяти їх живими, і поки вони боролися, всі інші люди з групи могли далеко порозбігатись у лісі. Долорес, утікаючи, скоро втратила своїх з очей і бігла сама, весь час уперед. В неї двічі стріляли, але не влучили. Гналися — вона втекла від переслідувачів. Нарешті добігла до галявини, де наздогнала її собака і де ми врятували її.

— А чого ти думаєш, що Матео загинув? — запитав я.

— Та ж іспанці кинулися на нього! Я оглянулась і все виразно бачила. Його оточили.

— Його могли тільки поранити, могли взяти живим.

Але Долорес твердо була переконана, що Матео загинув, так само як і ті три чи чотири захисники, що боролися поруч з ним, хоч безпосередніх доказів цього вона не мала.

— Іспанцям потрібні живі невільники, а не вбиті, — зауважив Манаурі.

Арнак зробив нетерпеливий жест рукою і сказав:

— Поки не переконаємось у його смерті, я вірю, що він ще живе!

Кожен із нас хотів, щоб Матео жив, і, всупереч голосу розуму, ніхто не хотів допускати думки про його смерть. Люди ставилися до задирливого велетня з великою доброзичливістю і приязню.

— Незалежно від того, живий Матео чи ні, — сказав я, — його останній бій і самовідданість свідчить про те, що це справжній герой.

— Матео завжди мав мужнє серце! — запевнив Манаурі.

Легкий тріск хворосту з боку галявини перервав нашу розмову. Ми помітили невиразний силует людини, яка швидко наближалася.

— Це свій! — шепнув Арнак.

То був один з індійців, які вартували на галявині. Прибіг з важливою вісткою, яку повідомив з великим пожвавленням.

Арнак поспішо переклав її мені:

— Люди перейшли через галявину… Вони вже на нашому боці.

— В якому місці?

— Кроків чотириста направо від нас, туди, до середини острова.

— Іспанці? З собаками?

— Собак немає.

— Скільки їх?

— Чотири чи п'ять.

— Ого!

Це була тривожна звістка. Ми опинилися в кліщах. Ворог був перед нами, і хтось, кого теж треба було вважати за ворога, — позад нас. Ці чотири чи п'ять чоловік в нашому тилу могли залити нам сала за шкуру. Необхідно було якнайшвидше знешкодити їх, хоча б навіть застосовуючи вогнестрільну зброю.

Швидко, але обережно й тихо повертаючись до своєї групи, я пошепки давав накази. Манаурі та його загонові я доручив і далі пильнувати галявину на тому самому місці; Арнак і Вагура з своїми людьми мали йти за мною. Мушкети з довгими дулами, непридатні в заростях, ми замінили на легкі рушниці, заряджені шротом. Але головною нашою зброєю лишилися луки, списи і ножі (в наші руки потрапили три чудові кинджали, які ми відібрали у вбитих іспанців).

— Готові? — спитав я хлопців.

— Готові! — відповіли.

Нелегке завдання нам випало. Ворог був у хащах, в яких нічого не можна було побачити, десь недалеко поперед нас, може, за кількасот кроків, але точно невідомо де. Треба думати, що він так само, як і ми, напружував свій слух і зір, а ми ж повинні були не тільки підійти до нього, але й застати його зненацька так хитро, щоб із цієї битви ніхто не вирвався живий.

Спочатку ми йшли понад краєм галявини. Хмара закрила місяць, і це було нам на руку. Всі зусилля ми спрямували на те, щоб нічого не пройшло повз наші вуха і очі. Перед нами було зовсім тихо, противник нічим не виказував своєї присутності.

Пройшовши приблизно двісті кроків, Арнак, який завжди прокладав нам дорогу, раптом зупинився. Прислухаючись, підняв застережливо руку. Долетіло до нас гавкання собаки. Ішло звідти, звідки прибули ті п'ять чоловік. Незабаром почувся тріск гілля, яке ламав хтось на бігу. Не було сумніву: собака, ні, дві собаки мчали крізь кущі по сліду людей, які раніше пройшли через галявину.

— Невже вони женуться за нами? — шепнув Вагура. Собаки зрідка коротко, з гарчанням погавкували характерним гавканням гончих собак, які натрапили на свіжий слід дичини. Біжучи через галявину, за якихось двісті кроків од нас, вони бігли, нахиливши морди до землі. Зразу видно було — нюхаючи, мчали по сліду тих п'яти чоловік.

— Женуться за ними! Ясна справа! — сказав я.

На щастя, обидві собаки, зайняті погонею, не почули нас. Забігли в гущавину по нашій стороні, і незабаром пуща здригнулася від їхнього лютого і хижого гавкання.

— Наздогнали їх! — спалахнув Вагура.

— То наші! Негри! — зрадів Арнак. — Собаки оточили їх.

— На допомогу їм! — схопився Вагура.

— Почекай! — стримав я його. — За собаками можуть прибігти іспанці.

— То що ж робити?

— Арнак! Ти сховайся з своїми людьми в тому місці, де собаки перебігли галявину.

— Добре, Яне!

— Щоб ти ні душі не пропустив!

— А з рушниці мені можна стріляти?

— Можна, але тільки в крайньому разі! Краще обійтися холодною зброєю!

— Розумію!

Здавалося, що собаки сказилися, так шалено вони гавкали.

— Вагура! До них! Біжімо!

Ми помчали навпростець, пробиваючись крізь перешкоди. Вже не зважали на те, що нас почують. Дике гавкання собак усе ще роздирало повітря.