Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 29)
Незвичайні і хвилюючі події, що на багато днів мали, порушити спокій Острова Робінзона, несподівано впали на наші голови в тихий сонячний день, коли на голубому небі не було ні хмаринки, а лагідний вітерець, повіваючи з моря, напував нас справжньою насолодою. Вранці того дня Вагура вирушив на північну сторону, щоб заглянути до гаю папуг — чи виводяться ще там птахи. Через три години він прибіг задиханий, очі його були сповнені жаху.
— Люди… Люди… — белькотів незрозуміло, не в силі перевести подих.
Мов божевільний, показував увесь час назад.
— Що, люди?! Які люди?
— Багато людей… Багато… Багато…
— На морі?
— Ні!.. Причалили!
— Далеко звідси?
Вагура поперхнувся, губи у нього тремтіли, мов у лихоманці. Тільки через хвилину зміг відповісти.
— Біля гаю, де папуги…
— Скільки їх?
— Не знаю… Сила-силенна… Ціла хмара!..
— Гналися за тобою?
— Ні.
— Не помітили тебе?
— Ні.
— Це добре!.. А які люди? Іспанці?
— Так, іспанці!
— Як ти пізнав, що то іспанці?
Вагура не міг відповісти, як пізнав, але запевняв, що іспанці.
Мені спала думка, що то, може, з острова Маргарита прибула карна експедиція іспанців проти нас. Миттю ми скочили до печери по зброю. Три наші рушниці були готові до стрільби. Вісім інших ми швидко зарядили і поставили біля стіни так, щоб були під рукою.
Потім з підзорною трубою в руках вилізли на гору, але навіть з самої вершини її не змогли помітити будь-якого сліду прибулих. Гай з папугами, що розкинувся приблизно за три милі, ховався за мисом, який утворювало тут вигнуте, мов лук, узбережжя острова.
— Треба глянути на них зблизька, — заявив я. — Підкрадьмося до них.
— Як добре, що у нас є рушниці! — зітхнув задоволено Арнак.
— І як добре, що ви навчилися стріляти!
До обіду було ще далеко, а день обіцяв бути важкий і сповнений невідомих пригод. Отже, ми приготували собі трохи харчів на дорогу, старанно оглянули рушниці; я, крім того, заткнув за пояс заряджений пістолет, а на додаток до вогнестрільної зброї ми взяли й луки: можливо, нам доведеться стріляти, не виказуючи себе звуком.
Спочатку я думав залишити Вагуру біля печери захищати її на випадок чужого нападу, але хлопцеві це не подобалось і він дуже засумував.
— Що з тобою? Не хочеш залишатися? — здивувався я.
— Краще піду з вами!
— Ти, може, боїшся бути сам? — запитав я роздратований.
В'їдливі мої слова боляче вдарили його.
— Я не боягуз, Яне! — гаряче заперечив. — Я не боягуз.
Шкода мені стало, що я так необережно торкнувся його честолюбства. Який же з нього був би захисник нашої садиби, коли б йому довелося боротися проти зграї ворогів? Сам він не витримав би, а разом з нами міг би принести користь.
— Добре, Вагура! Підеш з нами!
Зброю, яка залишалася, ми для певності сховали так, щоб ніхто її не знайшов.
Ми вирушили в розвідувальну експедицію, тобто не думали ні на кого нападати, в крайньому разі — захищатися зблизька, якщо на нас нападуть, отже, важкий і далекобійний мушкет мені був непотрібен. Замість нього я взяв легшу рушницю. Замінили ми також заряди. Вийняли кулі і зарядили рушниці нарізаним свинцем, щоб на випадок сутички одним пострілом поражати кількох напасників.
Усі мовчки вийшли з печери. З самого початку кожен з нас був обережний. Ішли один за одним — я перший, Вагура останній, — тримаючись краю чагарника. Часто зупинялися, прислухаючись до звуків, але, крім шуму близького моря і звичайних криків лісового птаства, нічого не чути було.
Обійшовши мис, ми побачили їх на відстані милі. Я підніс до ока підзорну трубу. Чимало прибулих лежали на приморському піску в тіні кокосових пальм і спали, немов звалені смертельною втомою. Інші сновигали поблизу, очевидно, шукаючи їжі, бо кілька з них вилізли на пальми і зривали плоди. Я налічив близько тридцяти чоловік, але в гущавині могло бути більше. Я звернув увагу на те, що на морі не було видно жодного судна, на якому вони могли сюди припливти, і тільки три човни лежали на березі.
Знизавши плечима, я подав Арнакові підзорну трубу:
— Осліп я, чи що? Придивись-но добре! Як вони сюди припливли?
Індієць уважно вдивлявся в далечінь. Коли опустив підзорну трубу, його обличчя виражало остовпіння.
— Не видно судна! — сказав. — Може, висадило їх на острові і попливло.
— Сумніваюсь! В такому разі у них було б не три човни, а щонайбільше один…
— Ти думаєш, Яне, що вони здалеку припливли на цих трьох човнах?
— А як же інакше? Човни невеликі. Мали бути дуже перевантажені, якщо в них умістилося стільки людей!
— Пхе, у них навіть парусів немає! На самих тільки веслах припливли. Але звідки?
— Просто з острова Маргарита…
— В такому разі це іспанці?
Все це здалося нам дивним і таємничим. Хто ж розумний вирушав би у відкрите море, в далеку, як-не-як, мандрівку з таким нікчемним спорядженням, у таких вутлих човнах? І до того ж у такій великій кількості? Щоправда, погода була сприятлива для гребців, але хай би спокійне досі море хоч трошки розхвилювалось — і катастрофа неминуча. Дивно легковажні ці чужі люди.
— А може, то індійці? — вставив Вагура.
Глянули ми ще раз через підзорну трубу. Ні, не схожі були на індійців. Щоправда, з такої віддалі ми не могли розглянути їх облич, але на них був — принаймні деякий — одяг; то сорочка, то штани — ознака того, що це не індійці: тубільці в цих краях не носили такого одягу. Зрештою і три човни були виразно європейського походження.
— Ти не помітив у них рушниць чи якоїсь іншої зброї? — запитав я Арнака.
— Ще нічого не помітив, — відповів індієць.
— Невже вони без зброї?
— Так, справді, здається, Яне…
Раптом хлопець, що дивився якийсь час через підзорну трубу, здивовано скрикнув. Швидко подаючи мені трубу, пробурмотів тільки:
— Поглянь сам!
Один з тих, що до цього часу спали під пальмами, встав. Це була жінка. А біля неї з'явилося щось менше: дитина. Загадка ставала дедалі заплутанішою.
— Може, там на піску ще є жінки? — буркнув Арнак.
— Дуже можливо. Мабуть, це якась подорож сімей. У всякому разі ми повинні докопатися до суті і довідатись, чого вони сюди прибули.
Не забуваючи про обережність, ми розпочали свою подорож, крадучись, як і раніше, понад краєм заростей. Незабаром нас оточили густі колючі кущі. Росли тут велетенські кактуси. На відстані близько п'ятисот кроків од табору прибулих піднімалися збитою масою ці опуклі рослини, які були для нас надійним укриттям. Ми присіли. Звідси відкривався чудовий вид на гирло струмочка, який впадав тут у море, на високий ліс, на наш гай з папугами, який зеленів трохи далі від узбережжя, і на табір чужих людей одразу ж за гирлом струмка, з протилежного боку його.
Через підзорну трубу я уважно стежив тепер за всім, що діялось у таборі, жодна дрібниця не лишилася непоміченою. Про все побачене я одразу ж сповіщав товаришів.
— Серед лежачих є жінки й діти…
— Багато їх? — питав Арнак.
— Небагато. Три, чотири, і стільки ж дітей.