Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 28)

Ми відчули велике полегшення. В перших променях сонця на горизонті виднілися два розгорнуті паруси, які посувалися на північ, в напрямі гаданого острова Маргарита.

Ми пішли на те місце, де нещодавно лежав на піску човен. Шукаючи навздогад у воді, ми мали щастя: Вагура знайшов на мілині мисливський ніж, і я настільки зрадів цьому, що міцно обняв юнака.

Якщо хтось подумав би, що на цьому закінчилась незвичайна пригода, то він помилився б. Виявилося, що вчорашня злива загасила пожежу на іспанській бригантині, а буря закинула рештки її корпуса на одну з п'яти скель, поблизу якої відбувалась остання боротьба, і там їх залишила. Ніс корабля, повністю згорілий, розпався, а корма немовби уціліла, хоч із середини її все ще йшов дим.

Того ранку ми розпочали звичайні заняття. Десь опівдні у мене в голові промайнула — аж дивно, що вона раніше не виникла! — думка: розбитий корабель! Серед решток бригантини, безсумнівно, було багато дуже корисних для нас предметів, може навіть дошки, молотки і цвяхи, якими вдалося б зробити непоганий човен. До розбитого корабля, який стояв за півмилі від узбережжя, легко можна було добратись, використавши наш пліт.

Негайно після обіду ми всі три приступили до діла. Взяли з собою сокиру, ніж, а також кілька порожніх кошиків. Морс було досить спокійне, переправа не обіцяла особливих труднощів.

З середини корабля через щілини все ще бухав дим, але надбудова на кормі, що стирчала високо в повітрі, була, як мені здавалося, не дуже знищена пожежею.

Ми причалили прямо до палуби. Куди не глянь — скрізь похмурі сліди спустошення. Але вогонь не поглинув усього. Деякі балки тільки обвуглились. Паруси згоріли вщент, але щогли частково уціліли. Каюти теж не скрізь були знищені.

— Дивись, Яне! Скільки тут канатів! — раділи хлопці. Я ще не мав ясної думки, що ми заберемо звідси, але врожай обіцяв бути багатим.

Прив'язавши пліт до щогли, ми піднялися на палубу. Вона була крута; хапаючись за різні поручні і канати, ми влізли на корму. Вогонь якось пощадив задню частину корабля, можливо, тому, що твердий дуб надбудови не піддався полум'ю. Там були каюти, в які можна було заглянути крізь круглі отвори, так звані ілюмінатори. Щоб добратися всередину, змушені були розбивати двері сокирою. Ми не шкодували сил. Жили тут, мабуть, офіцери бригантини, які, втікаючи, забрали з собою небагато речей. Тепер усе було тут безладно порозкидане і здалося мені після року дикого життя на острові таким багатством, що мені аж очі з радощів розбігалися.

Ми пустували і сміялися, як діти. Індійці понадівали на себе різноманітний одяг, мов на маскараді, я одягся в якийсь пишний мундир, багато вишитий золотими галунами. На голову надів розкішний капелюх іспанського гранда.

— Ти виглядаєш наче капітан під час параду! — кричали індійці, дивлячись на мене захоплено і трохи злякано. Стільки зазнали горя від людей, які носять такі мундири, що навіть вигляд одягу збуджував у них тривожні почуття.

— Досить забави! — сказав я. — Роздягатись! Назад у власну шкуру.

— Не візьмемо одягу? — запитували розчаровані хлопці.

— Ні! Нам потрібні більш корисні речі.

Ми шукали насамперед різних знарядь і зброї. Я знайшов пістолет, який лежав у кутку, але він був зіпсований — невистачало курка. Нас зацікавила торбинка, захована під койкою. Коли я заглянув усередину, мені аж гаряче стало від надмірного хвилювання: в торбині був порох! Кільканадцять фунтів пороху. Пістолет, який зберігався у мене в печері, тепер уже не тільки кресатиме вогонь. Ми знайшли також чималий запас свинцю. Вже не один місяць я не радувався так, як у цю мить. Немов важкий камінь спав мені з серця. Недаремно ж я був мисливцем у віргінських лісах; я знав, яка то цінна річ — справжня вогнестрільна зброя!

І знову я був готовий танцювати з хлопцями танець перемоги.

Нишпорячи далі в каюті, яка була, без сумніву, каютою капітана, ми знайшли підзорну трубу. Завдовжки метра з півтора, вона чудово діяла, бо коли я підкрутив її і спрямував на острів, листя далеких кокосових пальм було видно так виразно, що, здавалося, стріла з лука могла долетіти до нього. Товариші, які ніколи не дивилися крізь підзорну трубу, оніміли і готові були думати, що то якісь диявольські чари. Я насміявся з них від душі, потім старанно сховав підзорну трубу в футляр і подав Вагурі, щоб він беріг її, мов скарб. — Ми заберемо цю трубу? — запитав Арнак.

— Ну звичайно!

В каюті капітана не знайшли вже більш нічого цікавого. Зате, обшукуючи дальші приміщення — їх усіх було чотири, — ми натрапили з останньому з них на справжній арсенал. Там лежало кільканадцять рушниць різного калібру, починаючи від маленьких легких рушничок і кінчаючи важкими мушкетами. Руки у мене тремтіли.

— Нащо їм було так багато зброї?! — здивувався Арнак.

— Підозріваю, — висловив я припущення, — що й вони були піратами.

Вказуючи на зброю, я сказав:

— Усе це заберемо на пліт!

Арнак витріщив на мене здивовані очі.

— Все? — запитав. — Нас же тільки троє!

— Все! — я зробив рішучий рух рукою. — Жодної рушниці не залишимо.

— Але ж, Яне!.. Навіщо нам стільки? Шкода сил тягнути! З острова всього цього не вивеземо!

— Байдуже! — вперся я. — Якщо є зброя, то треба забрати її… Давайте переносити!

Признаюсь, що я був трохи схиблений на зброї, та що вдієш; ні на крок не думав відступати од свого наміру.

Арнак з непокірним виразом обличчя поставив свою умову:

— Добре, Яне, хай буде так! Але дозволь забрати на острів увесь одяг!

— Увесь? Може, й той мундир з золотими галунами?

— Так. І мундир, і капелюх!

Я махнув рукою — дозволив, адже на плоту можна було багато чого вмістити.

Ми швидко перенесли здобич. Я роздивлявся скрізь на палубі, шукаючи дощок для спорудження човна, але відповідного будівельного матеріалу не було. Зате ми дістали з кают кілька лав, столів та стільців і кинули їх у воду. Все це прив'язали на канаті, щоб можна було тягти за плотом.

Ми пробули на кораблі близько трьох годин. За останню годину дим, який ішов з середини корабля, збільшився, і це занепокоїло нас. Дихати ставало важко, очі застилало сльозами. Деякі місця на палубі були гарячі від вогню, який поширювався всередині.

Я хотів добути ще якісь знаряддя, але, крім сокири, нічого не знайшли. Тоді ми відпливли од корабля і спрямували навантажений пліт до острова. Погода була чудова, море спокійне, і ми щасливо добралися до берега.

Вночі червона заграва освітила небо над групою П'яти Скель. Вогонь продерся крізь палубу і знищував рештки бригантини.

ВИСАДКА ТАЄМНИЧИХ ЛЮДЕЙ

Ми продовжували свою роботу там, де перервали її, почувши звуки морського бою: на кукурудзяному полі. Використавши весь запас зерна, який у нас лишився, ретельно засіяли родючу землю над річкою, хоч кожен з нас сподівався, що ми, перш ніж дозріє урожай, покинемо острів.

З лав і столів, які ми притягли з бригантини, розраховуючи зробити човен, нічого не вийшло. У нас не було необхідних знарядь — пилки, рубанка, молотка, цвяхів, а крім того, будівельний матеріал виявився непідхожий, дуже твердий, отже, мусили знову повернутись до попереднього плану з плотом. Кілька разів перебудовували його, перевіряючи в мандрівках по морю. В цій праці ми вже набули неабиякого досвіду.

Протягом цих тижнів ми не забували і вчитися стріляти. Мені хотілося вивчити хлопців так, щоб вони стали чудовими стрільцями. Ще давно, під час своєї неволі, вони досить нанюхалися пороху і звикли до гуркоту гармат, хоч ніколи не тримали в руках зброї. Тепер я швидко навчив їх заряджати рушницю, прикладати, цілитись, стріляти, а також і чистити зброю. Ми стріляли завжди в мішень, зроблену з двох поставлених одна за одною дощок від стола. Таким чином, ми не втрачали свинцю: його можна було видовбувати з дерева.

Випробувавши всі рушниці, ми відкинули дві, як непридатні, а з тих одинадцяти, що залишились, вибрали для себе три, які били найкраще: дві легкі рушниці для хлопців, мушкет для мене. З цією зброєю вирішили не розлучатись під час подорожі до індійського селища, завжди тримаючи її напоготові.

— Тепер бачите, навіщо ми забрали на острів усю зброю! — пояснив я товаришам. — Рушниці є різні. І добре мати їх стільки, щоб було з чого вибрати найкращі.

— А з рештою що зробимо? — запитав Арнак, з жалем дивлячись на вісім легких рушниць і мушкетів, які лежали покотом.

— Залишимо тут, в печері.

— От шкода! Гарні рушниці! Вони ж теж непогано б'ють!

— Нічого не вдієш. Занадто важкі, щоб тягнути їх із собою. І з одягу ми візьмемо лише найпотрібніше, а решту покинемо.

Юнакам так сподобалося стріляти в мішень, що вони з радістю стріляли б безперервно, але я швидко припинив цю забаву. Підрахував, що пороху і свинцю у нас залишилось на якихось триста зарядів. Як тільки індій ці набули такої вправності, що з десяти пострілів на сто кроків у ціль влучало дев'ять, я, щоб не витрачати марно цінного пороху, визнав науку закінченою. Ми зробили собі з заячих шкурок на дорогу по два мішечки — один для пороху, другий для куль, — і спорядження було готове.

Тепер уже ніщо не перешкоджало нам вирушити в морс. Період гроз минув, погода встановилася, знову настали жаркі дні, а готовий пліт чекав на річці. Але нам жаль було розлучатися з кукурудзяним полем. Рослини виросли чудово. Ще три-чотири тижні — зерна повністю дозріли б. Тому ми вирішили чекати і, тільки зібравши урожай, залишити острів. Так само, як і минулого року, ми знову мусили стерегти поле, щоб шкідники не пожерли дозріваючого урожаю. При цьому не один ласун-птах падав од наших стріл. Я вже чудово стріляв з лука, не гірше, ніж Арнак і Вагура.