Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 24)

Я відчув приплив бурхливої радості.

— Згинув! — шепнув задоволено сам до себе.

— Так, пане, згинув! — почувся голос біля мене.

Я повернув у той бік голову. Поруч зі мною лежав Арнак. Я хотів підвестись, але не міг, такий біль проймав усе тіло. Роздивився. Ми лежали вдвох перед печерою. По сонцю я зрозумів, що зараз ранок.

— Де Вагура? — занепокоївся я.

— Пішов у ліс. Полювати і по зілля…

— А ти? Що з тобою?

— Він розідрав мені ногу. Не можу ходити. Мені пригадались останні хвилини боротьби з ягуаром, коли звір уже підім'яв мене під себе. Якби не відважний напад Арнака, хижак, безсумнівно, загриз би мене. Я з великою вдячністю глянув на енергійного хлопця.

— Ти молодець! — похвалив я його. — Ще мить і було б по мені!

— То було його останнє зусилля, пане, — відповів просто індієць.

— Дякую тобі, Арнак, — промовив я.

Хлопець вказав мені рукою на групу досить високих кактусів, яка піднімалася над чагарником кроків за триста від нас у південному напрямі.

— Бачиш? — запитав.

Там було багато чорних яструбів — одні кружляли в повітрі, інші сиділи на кущах.

— Тепер у них бенкет! — пояснив Арнак. — Він дотягнувся до того місця і там здох. Вагура помітив птахів… Пішов і знайшов його мертвого… Зняв з нього шкуру… Тепер птахи жеруть його м'ясо, а ми живемо…

Арнак усміхнувся, показуючи свої нещасні поламані зуби.

— Ми довго лежимо? — спитав я.

— П'ятий день, пане.

— Вже п'ятий день?! Я так довго спав?

Зі мною було дуже погано. Ягуар завдав мені кігтями глибоких ран на грудях і погриз м'язи лівого плеча, на щастя, не зачепивши кістки. У мене могло бути зараження крові і гангрена. Завдяки щасливому збігові обставин, Вагура лишився зовсім неушкодженим під час цієї пригоди. Колись у рідному селищі він допомагав чаклунові і дещо розумівся на зіллях. Це вміння тепер дуже пригодилося нам, і хто знає, чи не йому ми були зобов'язані своїм життям. Хлопець почав приносити з лісу різні ліки, з яких одні тамували кров, що дуже лилася з ран, другі запобігали зараженню, треті, влиті в рот, сприяли очищенню організму від отруйної погані. Арнак, поранений хоч і не тяжко, як я, проходив це ж саме лікування. В перші дні моє життя висіло на волоску, але якось я пережив це тяжке становище і, опритомнівши на п'ятий день, відчув, що найтяжчі хвилини вже позаду.

Пригода з ягуаром та її наслідки страшенно поплутали наші плани швидкого від'їзду з острова. Рани завдяки піклуванню Вагури загоїлись непогано, але здоров'я поверталось до мене черепашачою ходою. Сили відновлювалися дуже повільно: минали тижні і місяці. Треба було озброїтись величезним терпінням і лежати, весь час лежати.

Їжі у нас було досить, незважаючи на те, що один тільки Вагура ходив до лісу. Природа в необмеженій кількості давала нам фрукти, горіхи, овочі і корені. Зайчиків, правда, ставало все менше; здається, в нашій частині острова ми виловили їх. Взагалі з м'ясом у нас було сутужно, але ми якось обходилися без нього. Іти по черепах на західну сторону острова було далеко, а багате колись місце виведення їх на півночі було все ще пусте — Вагура переконався в цьому. Мабуть, ще не настав період парування.

Коли я отак цілими тижнями спочивав, змушений до бездіяльності, в голові моїй спливали дивні думки. Дивлячись на заклопотаного Вагуру, без допомоги якого я загинув би з голоду, часто розмовляючи з Арнаком про його рідне плем'я, я переживав у собі великі зміни. Тануло в мені колишнє недоречне упередження до індійців.

Тепер я починав розуміти правду: як же я помилявся! Помилялися віргінці і помилялись пуритани Нової Англії, коли ганебно виганяли тубільців з їх земель, обливали їх брудом презирства і ненависті для фальшивого спокою власного сумління. Лежачи поранений на цьому безлюдному острові, я ясно, немовби у світлі блискавки, побачив правду далеких речей. Побачив заплутаний зв'язок між ненажерливістю грабіжників і їх несправедливими судженнями про пограбованих.

Вже багато тижнів тому я помітив, що обидва мої товариші — це зовсім не бездумні істоти. Докладніше і ближче приглядаючись до них, я відкрив у них ті самі риси, які характерні для нас, європейців. Молоді індійці переживали так само, як і я, у них були такі самі клопоти і втіхи, вони здатні були ненавидіти неправду і любити ті позитивні риси, які і в нас вважаються ознаками, гідними пошани.

Колись я хотів зробити з них своїх П'ятниць, щоб вони мені вірно служили. Яка ж то з мого боку була помилка! Вони повстали проти моїх спроб, не хотіли бути слугами, не підкорялись, але коли настала година тяжких випробувань, без роздуму, немов найкращі друзі, рятували мені життя, самі наражаючись на небезпеку. Мені ставало соромно, що до цього часу в житті я так несправедливо оцінював індійців, і огортав жаль до моїх англійських земляків там, на півночі. З кожним днем я все виразніше розумів, яку кривду несли колонізатори тубільцям. Твердо вирішив, що, повернувшись колись до цивілізованих людей, я відкриватиму їм очі і намагатимусь зворушити їх сумління трагічною і незаслуженою долею індійців. Я вирішив у майбутньому поглибити свої знання, оволодіти письменницькою майстерністю для того, щоб описати всі мої теперішні переживання і показати моїх коричньових товаришів у світлі правди, якої вони заслуговували.

Арнак одужав значно швидше, ніж я. Часто ходив тепер з Вагурою добувати їжу, але при цьому не забував і про найневідкладнішу справу: про пліт. Ще так багато треба було зробити! І весла, і парус, і корму, і вилоподібні кочети до весел, не кажучи вже про сам пліт. Отже, невідкладної роботи була сила-силенна.

Одна турбота не виходила мені з голови. Зазнавши біди з ягуаром, я волів тепер готувати сани з літа. Одного дня, почувши себе краще, я покликав хлопців і розпочав розмову на тему, якої ми вже торкалися колись під час пригоди з ягуаром.

— Якби на час нападу ягуара у нас були отруйні стріли, — сказав я, — то як легко ми могли б подолати звіра!

— Це правда, пане! — підтвердили індійці.

— А ще невідомо, що нас чекає! — вів я далі. — Доберемося на материк. А там нас підстерігатиме не одна небезпека. Мусимо зробити отруйні стріли! Чим швидше, тим краще!

— То інші роботи відкласти? — спитав Арнак.

— Може навіть відкласти. Ви казали, що отруту треба варити протягом кількох днів, доки вона набере сили. Можна варити і при цьому робити щось інше.

— Можна, пане.

Збиралися йти. Я затримав їх. Мав до них ще одну справу. Глянув щиро їм в очі. Спільна доля, спільні злигодні і особливо недавня боротьба з ягуаром дуже зблизили нас між собою.

— Послухайте! Чому ви до мене говорите завжди так: «Можна, пане; ні, пане; так, пане». Не кажіть так. Ми ж товариші, і перестаньте ви з цим «паном».

Для них це була несподіванка. Арнак, збентежений, не знав, що робити з руками, в яких тримав незакінчене весло. Обличчя його почервоніло.

— То що, згода? — спитав я.

— Так… пане! — відповів несміливо і, помітивши свою помилку, засміявся.

— Яне, Яне! — вигукнув я, погрожуючи жартома пальцем.

Вагура став поміж нами і, вказуючи по черзі на нас пальцем, немовби представляючи, називав імена:

— Вагура, Арнак, Ян!.. Ян, Арнак, Вагура!..

На отруйних ліанах саме були плоди, і хлопці дуже обережно зібрали кошик цих плодів, схожих на наш терен. Спочатку варили їх у глечику, а коли відвар став густіший, перелили його у видовбану в камені заглибину, прикрили плитою з панцира черепахи і знову підігрівали на однаковому вогні. Потім у густий уже кип'яток бруднозеленого кольору опустили на кілька годин вістрями стріли. Висушені стріли були готові до вжиття.

Результати випробування перевершили всі сподівання. Птах з породи куриних, схожий на індика, пробіг поранений ще кільканадцять кроків і впав. Хвилину подригав ногами і вже був мертвий.

— Та це ж б'є, мов грім! — здивувався я. — І довго отрута зберігатиме в стрілах свою силу?

— На протязі багатьох місяців, — відповів задоволений Арнак.

Вістря стріл, так само небезпечні для нас, як і для тварин, хлопці тримали зав'язаними в мішечках із заячих шкурок.

В цей час я почав уже поволі вставати і, хоч знесилений, пробував допомагати в деяких легших роботах. Ще місяць, і не тільки загоїлись рани, а й сили майже повністю повернулися до мене. На грудях і на лівому плечі залишились тільки глибокі шрами.

Після листопада, який часто дарував нам зливи, настав більш погожий грудень. На початку січня погода усталилась. Сонце пішло на південь і хоч і дуже пригрівало, але не пекло так, як у попередні місяці, коли воно проходило понад нами.

Підготовка до виїзду була закінчена. Для верхнього помосту ми використали не дошки, а бамбукові тички, досить міцні і багато легші. Бамбук ріс за Озером Достатку. За кілька недалеких мандрівок на море ми випробували свою споруду — результат багатотижневої праці. Пліт добре тримався на воді.

— Він кращий від того, на якому вам не вдалось переплисти через протоку? — спитав я індійців.

— О, Яне! — відповів Арнак. — Навіть порівнювати не можна!

Настали останні хвилини перебування під нашою горою. Майже цілий рік я провів тут, і тому перед під'їздом треба було відвідати всі закутки, з якими я зжився. Признаюсь, що я з деяким хвилюванням дивився востаннє на Озеро Достатку, на струмок, який поїв мене солодкою водою, на частину лісу, названу колись Заячим Закутком, де ми давно вже знищили останнього зайчика, і на галявину ящірок, на якій уже з місяць, як не було ящірок.