Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 23)

Двоє ж, стоячи на поверхні землі, за допомогою ліан витягували в кошику викопаний пісок. Вагура, як найслабший з нас трьох, працював тільки на верху.

Десь після обіду ми вже майже закінчили роботу. Справжнє провалля розкривалося перед нами. Воно було таке глибоке, що на перший погляд здавалося бездонним. Сповнені надії, так само як і завзяття, ми з задоволенням дивилися в глибоку яму, знаючи, що, провалившись туди, не скоро виберешся.

Ми прикрили зверху яму гіллям, на ньому поклали викопані з землі рештки зайчиків — це забрало у нас небагато часу. Потім ще назбирали про запас палива, щоб на випадок якихось нічних подій у нас було світло, — і на цьому закінчили приготування.

Приблизно за годину перед заходом сонця Вагура побіг у гущавину, щоб оглянути поставлені на зайчиків сильця. Він тільки вийшов і одразу ж прибіг задиханий, посинілий від переляку, з очима, мов у божевільного.

— Він!.. — ледве видавив. — Він заступив мені дорогу… Женеться за мною… Тікайте.

І хлопець помчав до печери. Ми вхопили зброю і стали поблизу укриття. Справді, менше ніж за сто кроків од галявини, в чагарнику, майнула довга жовтувата фігура звіра. Зустріч з грізним хижаком була б надто небезпечна. Ми визнали свою поразку і сховалися в печері.

— Якщо й далі так піде, — зауважив я, — то це погано закінчиться… Він ще завидна полює на нас!

Ми розраховували, що ягуар вискочить на галявину і, спокусившись виставленою принадою, потрапить у пастку. Але не з'явився.

Не виходячи вже цього вечора надвір, ми повечеряли, сидячи в темній печері, і забарикадувалися камінням. Разом з нами були папуги.

Ми пильнували по черзі. Десь запівніч, коли настала моя черга, навколо все ще було тихо і спокійно. Минулої ночі в цей час у нас давно вже був грізний гість.

«Може, не прийде?» думав я.

Після двогодинного чергування я розбудив Арнака. Ледве ліг на підстилку й одразу ж заснув, мов убитий, зморений після цілого дня праці та двох недоспаних ночей.

Зненацька мене розбудив якийсь незвичайний звук, немовби глухий рев. Індійці теж схопилися.

— Він! — шепнув Арнак.

Ми прислухались і напружили зір. Небо на сході вже синіло, провіщаючи близький світанок. На галявині і в чорних кущах за нею було тихо, до нас долинав лише звичайний шум і дзижчання тропічних нічних комах.

Раптом з боку пастки — голосне шарудіння і люте муркотіння! Ясно: ягуар впав у яму. Приголомшений, якусь хвилину сидів тихо, а тепер почав борсатися. — Виходьмо! — закричав я здавленим голосом. Ми тихенько відсунули каміння з печери, взяли зброю, вийшли. Крадучись, обережно підійшли до краю ями. Нічна темрява все ще оповивала природу, тому ми остерігалися, щоб, якось невдало ставши, не впасти самим.

Яма була покрита гіллям, тільки в одному місці виднілася діра, куди впав хижак. Видно, звір почув, що ми підійшли, і причаївся.

Я звелів розвести поблизу вогонь і при світлі головешки, яку тримав Арнак, заглянув у глибину. Сидить звірюка! Вдавлена в діру, потворна, з блискучими зеленими очима, з витягнутими вгору лапами. Навіть у цій пастці звір був немовби втіленням жахливої грізності і жорстокості, справжнім володарем пущі. Мурашки бігали по спині при думці, що сталося б, якби людина ненароком упала в яму. Ягуар глухо гарчав, причаївшись, і шкірив на нас жахливі ікла.

— Посвіти краще! — сказав я Арнакові. Натягнувши якнайдужче лук, я пустив у яму стрілу. Ягуар заричав. Стрілу, яка вп'ялася йому в загривок, вирвав пазурами і мордою. Роздратований, він намагався вискочити, але даремно. Земля обсовувалась під його пазурами.

Та ось заспокоївся. Я вибрав найдовший з наших списів і з усієї сили ввігнав його в шию звіра. Відчував, як він глибоко увійшов у тіло. Але хижак одним махом зламав зброю, причому мене так сильно вдарило ратищем у плече, що я аж поточився на кілька кроків і впав, мов неживий.

Ягуар з жахливим ричанням знову борсався в ямі. Незабаром притих, і тоді ми з тривогою помітили, що невтомний звір, шарпаючи стіни пастки, насипав під себе багато землі. Тепер він був значно вище, ніж раніше.

Скориставшись з хвилини спокою, ми відійшли од ями. Був уже сірий світанок. Плече моє докучливо боліло, і не знаю, який я мав вигляд, зате в очах і на обличчях моїх товаришів відбивалися переляк, тривога і розпач.

— Так ми нічого не доб'ємося! — сказав я. — Якщо швидко не вб'ємо його, то він утече.

— Не втече, пане! Він спочатку кинеться на нас.

— Звичайно!

Ягуара не чіпали, і він спокійно сидів у дірі. Тоді ми вирішили чекати, поки зовсім не розвидниться, і потім засипати його стрілами одночасно з трьох луків. Стріл у нас було штук тридцять. Треба було поспішно стріляти, щоб позбавити його сил раніше, ніж він, лютуючи, насипле собі досить велику купу землі і вискочить з ями.

Чекали з півгодини. Сонце зійшло. Під час цієї перерви ми нашвидку, стоячи з луками напоготові, з'їли по кілька жовтих яблук. Звір причаївся, не подаючи жодного звуку. Ми знали, що я не завдав йому смертельної рани.

— Цілити в очі! — нагадував я. — Не в череп, бо його не проб'єш. Спокійно! Зараз усе залежить від влучних пострілів.

Ми стали навколо ями, кожен з іншого боку, і на даний знак зірвали покриття з гілля, відкриваючи пастку.

Ягуар примружив очі, нагнув голову, тіло напружив, немов готуючись до стрибка, але не стрибнув, причаївся. Втупив у нас палаючий погляд. Його жахливі очі кидали стільки ненависті, що в мене аж мурашки побігли по спині. Шерсть у нього була жовта, цяткована чорними плямами. Це був справжній велетень: заповнював усю нижню частину ями.

Ми вистрілили майже одночасно. Найвлучнішим був постріл Арнака, бо його стріла ввійшла хижакові прямо в око. Чи впилася в мозок — невідомо. Пронизливе ричання, стрімкий стрибок. Стрілу звір вирвав лапою. Не дострибнувши до верхнього краю, ягуар важко звалився в яму, аж земля застогнала.

— Далі! Швидше стріляти! — гукнув я в нестямі. Ми стріляли запально, завзято, сповнені шаленим бажанням помсти.

— В друге око! В друге око! — кричали хлопці. Незважаючи на те, що ягуар шалено метався, стріляти в нього було легко. На такій незначній відстані майже всі стріли влучали в його тіло. Найбільше потрапляло в шию. Кров бризкала на всі боки. Але потвору, здавалося, не можна було знищити. Ягуар був утиканий стрілами, а все ж з незрозумілою силою спинався, розривав стіни пастки, обвалював купи землі. При цьому ричав, скреготав, пирхав, аж вуха пухли.

Огортав мене розпач: запас стріл закінчувався, а тимчасом звір, завзятий, непереможний, усе ще страшенно лютував. Ще кілька хвилин — і він зовсім засипле яму і вибереться наверх.

— Каміння! Несіть каміння! — крикнув я до хлопців, вказуючи на вхід нашої печери.

Зрозуміли. Схопилися, побігли. А я тим часом списом спихав ягуара в яму. Принесли каміння. Обома руками я схопив камінь завбільшки з три цеглини і, старанно примірившись, щосили кинув ягуарові в голову. Звір глухо застогнав і приголомшений упав на дно ями. Знову камені в руки і знову в нього!

Але ягуар, на наш подив, негайно опам'ятався, встав і почав лютувати, як і раніше. Його живучість проймала нас таким жахом, що на хвилину ми зупинилися онімілі. На роздуми не було часу. Ягуар розривав стіни з такою силою, що незабаром міг вискочити з ями. Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Протягом наступної хвилини боротьба мусила вирішитись. Лишився ще один одчайдушний засіб: вогонь.

— Вагура! — крикнув я. — Розведи велике вогнище! Тут, біля самої ями!

Купа сухого гілля з учорашнього дня лежала на галявині.. Враз шугонуло високе полум'я.

— Це мало! — крикнув я. — Поладіть більше дров. Арнак, допоможи йому!

З завзятістю людини, оп'янілої від боротьби і розпачу, я дивився на жорстокого ворога. Настав його кінець. Міцніший був, ніж наші стріли, списи і каміння, але від вогню не врятується.

Спільними силами ми зіпхнули в яму величезну палаючу купу. Вогонь закрив дно ями разом з ягуаром. Оглушливе ричання. Хижак напружився і зробив велетенський стрибок. Дострибнув. Передніми лапами вхопився за край ями. Підскочивши до нього, я загнав йому спис в шию, намагаючись зіпхнути в яму. Але вогонь надав йому несамовитої сили. Я не стримав звіра. Поки Арнак і Вагура підбігли мені на допомогу, тварина вибралася на самий верх. Сліпа на одне око, з безліччю кривавих ран, а проте все ще нестримна фурія, жахлива в своїй люті.

Це сталося вмить: ягуар, вириваючи у мене спис із рук, одним ударом лап повалив мене на землю. Звалився на мене. Я несвідомо виставив ліву руку, щоб затулити горло і лице від його іклів. Звір вхопив руку в пащу і розгриз. В останніх іскрах свідомості я побачив Арнака, який з розмаху всадив хижаку спис у бік і зіпхнув його з мене.

Чув іще ричання і бачив, як звір кинувся на Арнака. Потім мене охопила ніч… Я втратив свідомість.

ЗГУБНА ТЕЧІЯ

Чудова музика пестила мій слух. У ніжну мелодію вплітався чарівний спів веселих пташок. А потім заспокійливий шум чи то тихого моря, чи теплого вітерця додавав медової насолоди. Виникали кольори і невиразні картини, дедалі яскравіші, дедалі рожевіші, аж поки повільно не розкрились мої повіки. Розкрилися тільки на мить, але й цього було досить, щоб здригнутися, побачивши кошмарну річ: ягуара. Коли, призвичаївшись до сліпучого денного світла, я знову розплющив очі, то переконався, що це не сонна примара. Ягуар, чи, вірніше, його шкура висіла, розіп'ята між двома близькими агавами, і сушилася на повітрі.