Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 75)

— Вони схопили його, — вирвалось радісно з багатьох грудей. — Напали на нього! Він загине!..

Сумніву не було — акавоя атакували хуми. Але до берега було дуже близько: лише кілька кроків. Дабаро, кидаючись на всі боки, як божевільний, проплив їх і, зібравши останні сили, вийшов на сушу. Ми бачили здалека, як деякі розлючені риби вискакували за ним з води, але для них він був уже недосяжним. За три кроки від води він ліг на землю, а кров текла з багатьох його ран на животі, грудях, ногах.

— Він переміг! — ствердив спокійно Оронапі. — Він житиме.

Наступний акавой вагався входити у воду, бо бачив усе, що відбувалося. Йому бракувало відваги. Його штовхнули силою. Він плив гарячково, сильно працюючи руками. Та не доплив і до середини протоки, як на нього напали бестії. Він рвучко кидався на всі боки, але після кількох рухів, які дедалі слабшали, пірнув під воду і вже більше не виринув з безодні. На цей раз уже не радісний крик, а могутній, тривалий гул задоволення пронісся над натовпом.

— Наступний! — вигукнув Оронапі.

Кровожерливах риб ставало все більше й більше. Ми бачили з берега, як то тут, то там поверхня річки наче кипіла, а розлючені хуми вискакували з неї на хвилину, блискаючи у повітрі своєю лускою. Риби були пекельно ненажерливі. Таким чином після короткотривалої боротьби загинув і цей акавой, а потім — третій, четвертий і п'ятий. Пізніше Оронапі штовхнув у воду трьох разом. Двоє, що пливли трохи попереду, були швидко знищені хижаками, що кишіли біля них, а третій, який був кроків на десять позаду, щасливо переплив протоку і, хоч покусаний, все ж таки живим вийшов на берег.

Така глибока ненависть до акавоїв жила в серцях індійців, особливо варраулів, що врятування другого вони зустріли прокляттями.

— Дикий народ! — сказав я голосно до Арнака і Вагури. — Не поважає свого слова…

Раптом на другому боці протоки я помітив дивне пожвавлення. Кілька варраулів з списами в руках почали наближатися до двох акавоїв, що лежали на землі. Звичайно, що не з добрими намірами. Коли я звернув на це увагу Оронапі, він гукнув до них, щоб вони негайно повернулися. Варраули зупинилися лише на хвилину, а потім знову почали підкрадатися до акавоїв. Перший з них наблизився до Дабара, підняв спис, намірюючись його вбити.

Я швидко підняв мушкет, прицілився. Коли пролунав постріл, варраул, закричав від болю і, випустивши зброю з рук, схопився за праве плече. Саме туди я й цілився, і куля влучила добре.

Варраул, якого я покарав, утік, а за ним і його товариші.

Мертва тиша запанувала серед індійців, що оточували мене. Всі наче остовпіли. Я, знову зарядивши мушкет, розлючено гримнув на Оронапі:

— Дикий народ! Зрадливий!

Але головний вождь і сам був у цьому переконаний, він не заперечував.

— Ти добре зробив, Білий Ягуаре! — визнав він щиро. — Йому треба було навіть голову розбити…

Намагаючись задобрити мене, Оронапі запропонував останньому, дев'ятому по черзі акавоєві, дарувати життя. Всі присутні і навіть Арасибо швидко погодилися. Таким чином троє полонених були врятовані від смерті.

За хвилину капітан Повелл, що стояв недалеко, підійшов до мене з виразом щирого захоплення в очах.

— Я бачив твою останню суперечку з Оронапі! — сказав він, стискаючи мені руку… — О боже, як ці індійці тебе палко люблять. Ти маєш владу над ними, я розповім про це, де треба. Ти чудово провів цю сцену, майстерно удавав себе роздратованим.

— Я зовсім не вдавав, а й справді розлютився!

Повелл відійшов від мене на півкроку, немов хотів краще придивитися до мене.

— То ти не удавав? Це була не гра?

— Ні.

— Дивно, їй-богу! — здивувався він ще більше.

Мене охопило легке роздратування.

— Це дивно для вас, — випалив я, — і незрозуміло, бо ви живете тільки в своєму дуже вузькому світі понять. Я ніколи не кривлю душею перед ними, ніколи не граю. Саме в цьому різниця між мною і вами: я не заграю до індійців, не лицемірю!

— Goddam you, хто вашу милість зрозуміє? — буркнув Повелл, наче замислившись.

Через годину до нас прибули численні гості з протилежного північного берега Оріноко. Там жила більша частина племені варраулів, які не підлягали владі вождя Оронапі. З тих північних осель на кількох десятках ітауб прибули воїни з допомогою. Командував ними Абассі, їх головний вождь, людина вже немолода, з енергійним виразом обличчя. Саме цим північним варраулам дошкулили акавої, напавши на одне з їх селищ і забравши полонених, яких ми в свій час звільнили під час бою, на головній річці. Вони припливли не лише з допомогою, а й з просьбою укласти зі мною і араваками союз, як це зробив у свій час Оронапі. Вони запитали, чи ми готові це для них зробити.

— Ми готові! — відповів я щиро.

Тоді, в полудневі години, після великої наради, в якій брали участь усі присутні вожді і кілька десятків найвидатніших воїнів, було прийняте важливе історичне рішення на Нижньому Оріноко. Був укладений священний оборонний союз племен. До його складу ввійшли північні і південні варраули, а також ітамакські араваки. Мені доручили загальне керівництво цим союзом племен. Щоб навчити користуватися вогнепальною зброєю і докладно вивчити військову справу, ми взяли з собою на необмежений час у Кумаку шістдесят молодих варраулів. Два головні вожді — Оронапі і Абассі — пообіцяли систематично постачати провізію не лише для цих шістдесяти юнаків, а в два рази більше, а також привезти в нагороду певну кількість гамаків та ітауб для роду Білого Ягуара.

Утворення союзу племен усі сприйняли з великим захопленням. З неменшою радістю вітав його і капітан Повелл. Він не приховував своєї надії, що, по суті, союз буде скерований проти іспанського деспотизму і рано чи пізно сприятиме вторгненню Англії на береги Оріноко. А щоб ще в цю хвилину індійці переконалися в щедрості англійців, Повелл, хитра бестія, подарував союзові десять нових рушниць і тридцять фунтів пороху, центнер свинцю та знаряддя для відливання куль. Я наказав варраулам, щоб вони з свого боку не залишалися в боргу перед англійцем і подарували йому відповідну кількість гамаків, яких у них було багато, а сам звернувся да капітана:

— Я дуже вдячний добродієві за добрий подарунок, але пам'ятай, що це не змінить моєї думки про майбутнє індійців і цієї країни. Мені було б дуже прикро, якби з одержаних від англійця рушниць ми мали б убивати англійців, коли вони безправно вторгнуться на Оріноко.

— Прийде час, ти згадаєш мою пораду і зміниш свої погляди!

— Прийде час, але своїх поглядів я не зміню! — відповів я рішуче.

Через годину почався відплив, і капітан Повелл та англійський екіпаж брига робили останні приготування до виходу в море. Ми по-дружньому прощалися з ними.

— Педро! — звернувся я до молодого іспанця, який стояв біля мене на березі річки. — Ще є час, подумай! Капітан Повелл буде плисти біля острова Трінідад і з охотою висадить тебе в іспанському порту.

— Ти дуже хочеш мене позбутися, Яне? — вигукнув юнак з докором.

— Що ти! Зовсім ні! Але ти мусиш вибрати зараз, друже!

— Я вирішив: залишаюся з вами! У мене тут є важливі справи.

— Справи? Які?

— Навчу індійців читати й писати…

— О, сучий син! — вирвалося у мене від здивування.

Але коли я подумав про своє майбутнє, то відчув, що і я вже не так сильно думав про повернення на північ, у Віргінію, немовби знайшов тут свою батьківщину, з якою був тісно зв'язаний.

Коли корабель Повелла відплив, я наказав привести до мене трьох звільнених полонених. У них були зажурені обличчя, і це мене вразило. Арнак повернув їм зброю, а Оронапі наказав видати запас їжі на дорогу і дав малий човен.

— Ви вільні, — сказав я акавоям. — Можете робити все, що належить вільним воїнам. Але коли б у ваших головах виникла думка і тепер нам шкодити, так знайте, що ті п'ятеро ваших земляків, затриманих як заложники, негайно вмруть. Я думаю, що зможу відіслати їх живими додому, коли вони видужають.

— Ми й не думаємо шкодити, — відповів Дабаро.

— Яким шляхом ви бажаєте повернутися до Куюні?

— Берегом моря.

— Чого ти так розкис? — запитав я його прямо. — Чи не радієш, що я врятував тобі життя?

— Не радію. Я вважав би за краще здохнути, як собака!

— Он як! Тебе мучить сором, що вам дали доброго прочухана?

— Так, мені соромно. В Куюні нас приймуть з презирством і глузуванням, а може й затовчуть на смерть.

— То передай їм, що ми перемагали не гіршого противника, хоча б і іспанців, озброєних до зубів. Я врятував тебе саме для того, щоб ти попередив своїх земляків у Куюні. Розкажи їм про все, що ти тут бачив і пережив, що ми кусливі шершні і ягуари, яких краще не чіпати…

Мені важко було відгадати, які думки сповнювали його голову: я не уявляв собі, щоб у ній зараз могли народжуватися мстиві думки. На його обличчі відбивався сором, почуття безчестя, переживання гіркої поразки.

— Не варто нас зачіпати! — крикнув я і показав на небо. — Глянь, Дабаро! Подивися!

Десятки, а може й сотні, чорних орлів зліталися з усіх боків і тепер голодною зграєю кружляли над каїївським островом. Убитих араваків і варраулів ми прибрали ще вчора, але трупи акавоїв залишилися там. Великими зграями стерв'ятники збиралися на страхітливий бенкет. Справді, це було неприємне видовище, коли огидні чорні птахи роздирали на шматки тіла воїнів, хоч це й були трупи жорстоких людей. Тому я наказав Оронапі, щоб якнайшвидше закопали решту трупів, і потім відпустив трьох акавоїв.