Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 73)
— Викуримо їх вогнем… — заявив він і дав наказ.
Я не хотів брати участі в добиванні решти акавоїв, стояв з Лясаною збоку і стежив здалека за останнім боєм. Випущені стріли з палаючими віхтями легко підпалили стіни і дах складу, але акавої не виходили. Сухий очерет швидко згорів. Акавої заховалися за лахміт-тями і мішками з зерном. Потім кілька сміливців з оберемками хмизу підкралися до комори і під її підлогою між палями запалили вогонь. Підлога була з сухого дерева і швидко зайнялася. Це вирішило долю акавоїв. Не бажаючи згоріти, воїни вискакували, але тільки для того, щоб прийняти смерть від куль, стріл, списів і навіть ударів палиць так само, як гинуть від кия отруйні змії. Вони вискакували групами і намагалися захищатись, але це їм не допомагало.
Одним з останніх був Дабаро, шпигун і мнимий торговець. Вискочивши, він чудом уник пострілів і ударів. Блискавично прорвався через ланцюг наших воїнів. Повний свіжих сил, нестримний, він летів як стріла. По ньому стріляли, але все безрезультатно, Дабаро мчав у нашому напрямку.
Коли він помітив мене, його очі запалали вовчим блиском. Він підскочив до мене, замахнувшись ножем убивці. Хвилину тому я поставив збоку свій мушкет ї тепер хотів схопити його, але вже не було коли. Вихопивши з-за пояса пістолет, я націлився йому в груди, потягнув за спуск. Осічка. Дабаро засміявся глузливо.
Я швидко вихопив ніж, та раптом мене випередила Лясана. Вона тримала в руці малий ціпок і кинула його в шаленця. Влучила Дабаро в голову і трохи приголомшила його. Я підбіг і кулаком ударив його межи очі. У Дабаро випав ніж, коліна заломилися. Його оточили інші, щоб розтрощити йому череп. Я стримав їх.
— Його треба взяти живцем! — закричав я. — Зв'язати!
Мій наказ був прийнятий неохоче, але його виконали.
Я ніжно глянув на Лясану. Вона ще не отямилася від хвилювання і все ще тремтіла.
— Скільки разів, — пробурмотів я до неї, немов розгніваний, — скажи, скільки разів я буду завдячувати тобі своїм життям?
— Стільки разів, — відповіла вона лагідно, — скільки треба буде.
Тимчасом знищили останніх акавоїв, і раптом настала глуха тиша. Всі замовкли, ніби були смертельно змучені тяжкою працею. І серця наші заспокоїлись, і все завмерло, а в голові відчувалась якась болюча пустка. Очі і вуха говорили, що кошмар одійшов, небезпека минула, але в той же час це не доходило до свідомості: розум не вірив, не довіряв очам.
Тільки тепер усе напруження, яке ми переживали протягом багатьох днів і ночей, випливло назовні, і нас охопила така втома, що ми ледве трималися на ногах. Я наказав Оронапі якнайшвидше приготувати нам їжу. Коли ми снідали, я провів нараду з вождями варраулів, а також з аравакськими старшинами, до яких зараховував моїх молодих друзів Арнака та Вагуру, і швидко давав їм необхідні доручення. Я не забув про негайну висилку до Манаурі варраульської ітауби із звісткою про перемогу і з запевненням, що настав мир над Іта-макою і Оріноко. Крім цього розбитого загону акавоїв, тут, на півночі, їх більше не було. А загін налічував їх близько ста чоловік. Як виявилося, чотирнадцять чоловік ми взяли в полон, а решта загинули.
— Що робитимемо з полоненими? — запитав мене Оронапі.
— Хіба я знаю? — щиро відповів я. — Морока.
— Їх треба покарати, вони хотіли нас знищити. Але ти не любиш вбивати полонених?
— Ні.
— То продамо їх у неволю.
— Кому? Іспанцям?
— Ні, на той великий англійський корабель, що кілька днів тому припливав до нас… Нехай він завезе їх далеко на північ.
Можна було й так вирішити справу з полоненими, але признаюсь, що це мені не дуже подобалося. Зрештою, страшна втома притуплювала будь-яку живу думку, і всі спірні питання ми постановили вирішити пізніше. Отже, віддавши полонених у руки варраулів, ми пішли спати.
Узи дружби і братерства, які в дні великого випробування зблизили нас ще більше, узи довір'я тривали навіть під час сну: в кількох відведених нам хатах ми лежали один біля одного — індійці, негри і білий разом, чоловіки й жінки, зв'язані спільною працею і спільною перемогою. І кожний з нас, ніби ще не вірячи тому, що ми зробили, за старою звичкою спав, поклавши руку на зброю.
СВІТАНОК У ПУЩІ
Нас збудив недалекий гарматний постріл. Був світанок. Ми проспали без перерви більше двадцяти годин. Прокинулися в бадьорому настрої, але голодні, як вовки.
До нас прибіг схвильований Оронапі.
— Приплив великий англійський корабель і зараз стає на якір біля нашого острова! — повідомив він. — Що робити?
— Люб'язно їх привітати! — відповів я. — Це наші друзі! Але раніше накажи нагодувати нас!
Не встиг я поїсти, як мене повідомили, що капітан Повелл зійшов на берег, а Оронапі зустрічав його урочисто, за всіма правилами церемоніалу, який був заведений над Оріноко. Я дав на допомогу головному вождеві як перекладачів Арнака і Вагуру, а також і Фуюді. Повелл, роздратований довгою вітальною церемонією, ввічливо, але рішуче вибачився перед Оронапі і звернувся прямо до Арнака і Вагури, щоб ті показали йому острів і розповіли, що тут діється. Через чверть години ми зустрілися біля хатини, і капітан, вітаючись, вигукнув до мене захоплено:
— Бобер, Well, хай тобі чорт! Нема про що й говорити, добродію. Ти багато зробив. У даному разі навіть Мальборо або Френсіс Дрейк[11] не показали б себе краще. Ти дав доброго прочухана акавоям. Не одне покоління пам'ятатиме ім'я Білого Ягуара… Матері будуть твоїм ім'ям лякати своїх неслухняних дітей. І справді, ніхто не вийшов з пастки, жодна жива душа?
— Наскільки мені відомо, ніхто…
— Goddam you! Це називається — чиста робота! Ти знаєш, добродію, що це значить? Молодий чоловіче! Ти усвідомлюєш собі, що ти зробив?
— Звичайно, ні! — сказав я весело. — Я не мав ще часу подумати.
— Смійся, смійся! А я знову скажу тобі: іспанці слабкі в нижній течії Оріноко і тут ледве тримаються, нарешті, вони поважатимуть тебе! А акавоїв ти вже так відлупцював, що вони не наважаться більше сюди й з'явитися. Твої індійці тепер підуть за тобою у вогонь і воду, вони в твоїх руках. Словом, Джон Бобер, ти єдиний володар нижнього Оріноко. Тепер тільки від тебе залежить, чи ти закріпиш свою владу, покликавши на допомогу англійський уряд.
— Ага, це стара пісня з шарманки! Вона ще й досі жива?
— О, щоб ти знав: жива! І житиме до тих пір, поки не стане реальною біля гирла цієї річки! А добродій порозумнішає і стане тут the big governor — губернатором в адміністрації англійського короля.
— Містер Повелл, я вважаю за краще бути губернатором у серцях індійців, ніж в адміністрації його королівської величності.
— А хіба це виключає останнє? Навпаки, як англійський губернатор, ти ще успішніше захищатимеш тубільців.
— Надзвичайно чудові міражі, сер, тієї англійської опіки. Шкода тільки, що ви забули те, що я розповідав про долю народу погаттана в нашій Віргінії і про смерть нещасного Опенчаканука.
— Це давня історія, минула епоха!
— Теревені…
Я повторив йому те саме, про що розповідав у Кумаці, і, крім того, додав, що доки я тут — не допущу на нижнє Оріноко колоністів жодної європейської національності.
Серед чотирнадцяти полонених було кілька цілком здорових, між ними й Дабаро, решта дістала більших чи менших ран, але всіх можна було вилікувати. Оронапі саме на це звернув увагу капітана Повелла і запропонував йому купити невільників.
— Що? Я маю купувати цих акавоїв? — Повелл витріщив здивовані очі на вождя і скипів. — Борони мене боже!
— Продам дешево, — запропонував Оронапі.
— Хоча б і даром, вождю. Я ніколи такої дурниці не зроблю!
— Чому дурниці? — тепер уже вождь зробив великі очі. Я також здивувався, хоча не брав участі в розмові.
— Чому дурниці? — відповів капітан. — Тому, що акавої живуть на півдні, недалеко від наших факторій над Ессеквібо. Вони швидко дізналися б про мій вчинок, а вони жорстокі розбійники, яких мало, і при цьому ще гордовиті і божевільно мстиві. Ви можете зробити з ними, що хочете: вбити, відлупцювати, закопати живцем у землю — це ваше воєнне право, бо вони напали на вас і зазнали поразки. Але мені, як особі сторонній, досить було б наважитися вивезти їх у далеку неволю, і тоді ні я, ні інші англійці не мали б спокійного дня в Гвіані… Ні, Оронапі, заріжте їх самі, це ваше право.
І він махнув рукою на знак того, що й говорити про це навіть не хоче.
Отже, це був твердий горішок, який завдав нам багато клопоту. Що ж, нарешті, робити з полоненими? Оронапі похмурнів і крадькома зиркав то на мене, то на обличчя друзів, немовби шукаючи у них рятівної поради. Всі були зажурені так само, як і я. Справа була дуже прикра, заплутана, важка.
Цілком нерозв'язними виявилися два протилежних питання: по-перше, полонених не можна було холоднокровно вбити тому, що я рішуче був проти цього. По-друге, їм не можна було повернути повної свободи, бо цьому заперечували всі моральні поняття і звичаї індійців. І перше і друге відпадало, треба було шукати третього виходу. Саме цього третього ми й не могли знайти.
Була це надзвичайно важлива справа, і тому Оронапі скликав нараду своїх вождів і старших воїнів. На нараді були присутні також усі араваки і негри. Недалеко, на помості, ми розмістили чотирнадцять полонених так, щоб їх було видно з усіх боків. Своєю присутністю вони дратували людей, посилюючи проти себе загальне озлоблення.