Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 57)

— Цікаво, всі без винятку повинні брати участь у мукуарі?

— Ні, не всі. Лише ті, кого вважають уже дорослими. Я танцював уранці, на самому початку обряду.

— А як же мені бути?

— Тобі, Яне? — Він задумався.

Під наметом сиділо ще кілька старшин: Мабукулі, вождь роду черепах, Які, голова аракангів, Канауро від Кайманів. Вони почали вирішувати, як бути: чи брати мені участь в обряді, чи ні — і так і не прийшли до конкретного висновку: покійний чаклун, щоправда, мав могутню душу і злісно намагався знищити мене, але мої чари виявилися сильнішими, ніж його наміри, і саме вони перемогли. Отож, чи загрожувала чим-небудь мені душа чаклуна?

— Напевно, ні! — відповіли деякі вожді, переконані в моїй могутності. Інші хитали головами.

Лясана, яка сиділа біля мене, прислухалася до розмови з великою увагою, а сама не промовила жодного слова. Я звернувся до неї:

— А ти що скажеш на це?

— Ти повинен танцювати! — відповіла вона без вагання.

— Отже, ти думаєш, що душа чаклуна може мені нашкодити?! — здивувався я.

— В це я не вірю. Його негідна душа не може нічого лихого заподіяти Білому Ягуарові, — сказала Лясана.

— Так навіщо мені танцювати?

— Щоб… — зам'ялася вона, підшукуючи відповідного слова, — щоб довести, що ти наш і душею і тілом.

Серед вождів почувся схвальний шепіт.

— Мудра жінка! — похвалив хтось голосно.

— Гаразд! — погодився я і наказав Лясані принести мені шкуру ягуара.

Коли вона повернулася, я накинув шкуру на себе і підперезався ліаною, щоб під час танцю поли шкури не відхилялися. Моя голова вся ввійшла в голову ягуара, і лише спереду залишався отвір для очей і рота. Мені подали міцну різку, але я попросив і другу, у ліву руку.

— Добре, візьми дві, — погодився Манаурі і одночасно нагадав: — Та пам'ятай, що чим сильніше когось огрієш, тим краще і почесніше для нього…

Танцюристи, мабуть, також хотіли, щоб для мене було якнайкраще і найпочесніше, бо, тільки-но я вбіг в громаду, мене впізнали по шкурі ягуара і зросту і відразу оточили. Я відбивався, як міг, не одного танцюриста огрів, але й мене добре шмагали. Шкура ягуара сягала мені тільки до литок, нижче ноги були голі, і індійці швидко знайшли моє слабке місце й били саме по ньому. Щоб якось захиститись, я стрибав на всі боки, мов божевільний, не випадаючи з такту барабанів, але все ж таки мені добре діставалося.

Танець, хоч на перший погляд здавався безладною метушнею, проходив у певному порядку: танцюристи рухалися вперед по колу, діаметром приблизно тридцять кроків. Для виконання обряду досить було протанцювати одне коло. Отже, коли я нарешті знову опинився напроти намету і зробив останні шалені рухи праворуч і ліворуч, я виконав свій обов'язок і кількома стрибками вискочив з кола.

Барабани, ніби дякуючи мені, приголомшлрво загуркотіли в божевільному темпі і так били кілька хвилин, потім повернулися до попереднього такту, а я попрямував до свого місця під намет. Мене всі хвалили.

Найщасливішою була Лясана, схвильована до глибини душі. Ноги у мене в багатьох місцях були посічені, на щоці теж були дві глибокі риски. Рани на ногах незабаром самі затяглися, а кров з щоки Лясана злизала язиком, після чого шрами засохли. Коли вона, піклуючись, схилилася наді мною, я пригадав собі, як кілька тижнів тому Лясана врятувала моє життя, висмоктуючи зміїну отруту з рани. І мене охопила така чулість до відданої жінки, що я мусив був з усіх сил стриматися, щоб не обняти її і не пригорнути до себе.

Незабаром до нашого намету підійшли індійці і запитали старшин, хто буде чаклуном замість Карапани.

— Після закінчення мукуарі, — відповів Манаурі, — відбудеться нарада всіх жителів Кумаки, і ми вирішимо, хто буде чаклуном.

— Ми вже знаємо, хто! — голосно заявили воїни. — Арасибо!

— Крім того, треба запитати жителів Серіми, — нагадав головний вождь.

— В Серімі немає нікого, хто був би рівний Арасибо, — запевняли ті. — Ми хочемо Арасибо. Ти, Манаурі, маєш щось проти нього?

Індійці, збуджені танцями, були настирливіші, ніж звичайно. Манаурі допитливо глянув на мене.

— Невже обов'язково повинен бути чаклун? — запитав я, вдаючи з себе дурника.

— Повинен бути, повинен! — відповіли вони, бо не уявляли собі племені без чаклуна.

— Я переконаний, що для нас, людей з роду Білого Ягуара, чаклун був би зайвим, — зауважив я.

— Ну, так це ж для нашого роду! — Манаурі трохи закопилив губи.

Вожді інших родів, які сиділи з нами, незадоволено сприйняли його слова, вбачаючи в них почуття високомірності, а Мабукулі, голова роду черепах, хоч був дуже близьким приятелем Манаурі, кинувся на нього з гнівом:

— То ти вважаєш, що інші роди гірші від вашого?

— Не гірші, Мабукулі, але наш досвідченіший, буваліший, і ти не заперечуватимеш, що він ознайомився з неволею, пройшов важке життя.

— Цього я не заперечую, — погодився неохоче Мабукулі.

Манаурі знову глянув на мене і запитав:

— Що ж ти скажеш, Білий Ягуаре?

— Якщо повинен бути чаклун, як ви говорите, то найкращим є Арасибо, — відповів я всім на втіху.

— І я теж так думаю, — погодився Манаурі.

Індійці, задоволені, що здійснилися їх бажання, розбіглись, і незабаром уся Кумака знала, що Арасибо буде чаклуном.

Під наметом стало тихо. Обличчя у Манаурі було невеселим, чомусь засмучене. Очі наче дивилися на танцюючих, але думками вождь був десь далеко від пальмового гаю. Вже тепер він передбачав труднощі, які зустрінуться на його тернистому шляху. Згодом Манаурі нахилився до мене і шепнув з якимсь жалем у голосі:

— Вже почалося. Арасибо переманює людей на свій бік.

— Арасибо буде тобі вірний, — запевнив я.

— А чи надовго? — відповів він з гіркою посмішкою в кутках рота.

Як я вже зазначив, мукуарі справляв глибоке враження на тих, хто спостерігав за ним. Людина ніби одурманювалась і впадала в якесь напівсонне забуття, одночасно солодке і неспокійне. Я намагався збагнути причину цього і помітив, що мукуарі — це, крім усього іншого, захоплююча, нічим не стримана гра найяскравіших кольорів. Маски й одяг танцюючих були зроблені переважно з пташиного пір'я. Отже, все різноманітне багатство тутешньої природи грало, блищало перед нами невимовною пишнотою кольорів, чаруючи людське око і розум.

Коли я звернув на це увагу своїх товаришів, дорікаючи їм за те, що на догоду огидній душі негідника Карапани мусило загинути стільки чудових створінь — лісових пташок, старшини з чемним співчуттям визнали слушність мого зауваження, але розвели руками на знак своєї безпорадності. А Які — вождь роду аракангів кинув напівжартома, напівповажно:

— Як бачиш, така вже доля птахів. Люди їхні вороги.

— Вороги птахів? — здивувався я.

— Так, — відповів він з хитрою усмішкою. — Вони дуже дошкулили людям.

— І ти говориш, що ці птахи в чомусь винні? Дивно слухати таке від тебе, Які!

— Бо це і є дивна річ. Якщо слухатимеш, я можу тобі розказати.

Він підсів ближче до мене, зайнявши місце майже перед Лясаною. Довго потирав рукою уста і бороду, збираючись з думками. Потім сказав:

— Наш рід походить, як тобі відомо, від птахів араканг. Ти бачив уже не одну аракангу і захоплювався її чудовим вбранням. Це найбільша з наших папуг. Пір'я у неї багряне, як свіжа кров, а крила голубі, як блакить найчистішого неба. Цей наш родовий птах — найсміливіший, а як він це довів — послухай.

І Які розповів мені таку легенду.

У далеку давнину життя було просте, всі птахи були однаково сірі, а люди вважалися однією родиною із звірами й птахами і жили з ними в братній згоді. Та у всіх був один спільний страшний ворог — велетенський водяний змій, справжня потвора з дуже барвистим тілом і жахливою ненажерливістю. Він виповзав на землю з водяного мороку і чинив страшне спустошення серед звірів та людей, пожираючи все, що потрапляло під його пащу.

Нарешті настав край терпінню і виникла відчайдушна думка вбити злочинця. Але то був, як я вже сказав, велетень, непереможний силач, хто б же зважився перший на таку справу? Такий сміливець мав одержати в нагороду прекрасну шкуру змія, але кожний боявся за свою власну шкуру і не поспішав її втратити. Люди дивилися на звірів, звірі на птахів, усі хитро заохочували одно одного, але кожний боявся починати першим. Соромно було дивитись на таку нерішучість і слухати боягузливі викрути кожного.

Нарешті хоробра папуга араканга не стерпіла сорому і дала згоду.

— О араканго, — підлабузиицьки закричали орли і яструби, — ти маєш міцний дзьоб, ти найбільш підходиш для такої справи, ти героїня!

— Хоробра араканго, — поквапно додали люди, — ти здобудеш собі вічну славу!

Отак вихваляли пташку, підносили до небес, кадили їй, славили її, щоб тільки вона перша йшла на змія. Але вона б пішла й без цього, бо у неї було мужнє серце.

Араканга дочекалася, коли потвора спала не дуже глибоко під поверхнею води, взяла в дзьоб стрілу, прикріплену до кінця довгого шнура, набрала в легені повітря, пірнула і встромила стрілу глибоко в тіло потворі. Натовп, яким зібрався па березі, почав з усіх сил тягнути за линву і витягнув змія, а тоді всі гуртом кинулися на ворога і затовкли його.

Ось він і лежав біля їх ніг, блищав усіма барвами райдуги, неначе оздоблений дорогоцінним камінням. Усі дивилися на змія жадібними очима, а найжадібніше — люди. Люди, забувши умову, хотіли привласнити собі пишну шкуру змія, і, коли араканга натякнула на нагороду, вони закричали на неї: