Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 56)

Майже половина жителів Кумаки цілими родинами вирушили у похід. Річкові черепахи в той період, коли вони несуть яйця — в наших околицях це було в січні — лютому — збиралися у великі стада і, знайшовши віддалений, піщаний острів, ночами виходили з річки. Яйця вони клали на березі в піску, дбайливо засипаючи їх, щоб інші звірі не помітили і не поласували ними. Не раз черепахи пропливали десятки миль, щоб добратися до цього острова, довіряючи йому і теплим променям сонця долю свого потомства.

Ось на такому острові наш рибалка помітив на піску сліди, що вели до логова черепах, і повів туди групу кумацьких човнів. Коли мисливці через два тижні поверталися назад, по їх веселих обличчях ще здалека можна було дізнатися про успіх походу. І справді — два човни-яботи були майже до краю заповнені жовтою, драглистою масою побитих яєць.

Побачивши це, я схопився за голову:

— Тут, мабуть, більше ніж дві тисячі яєць, — вигукнув я вкрай здивований. — Ви знищите всіх черепах, якщо так щороку будете поводитись з їх зародками.

— З року в рік всі індійці збирають яйця споконвіку, а черепахи все існують, — пояснив Мабукулі, голова роду черепах.

Для загальної радості була ще одна причина — хвороба в Серімі почала вщухати. Між чаклуном і пошестю ніби існував якийсь диявольський зв'язок, бо з дня смерті Карапани нових жертв уже не було. Хворі люди з Серіми поступово одужували і, хоч деякі діти ще вмирали, страшна біда вже відступила, як річка після великої поводі. Люди почували себе краще, з дня на день до них поверталися сили й надії. Четверту частину дорослих із Серіми змела хвороба, діти до п'яти років майже всі вмерли, до решти поверталося здоров'я.

На околиці Кумаки був гай з пальм буріті, і тут, недалеко від берега озера, на третій день після повернення з острова на Оріноко, почалося торжество муку-арі. Воно мало тривати цілу добу і закінчитися бенкетом, на який приготували страви з черепашачих яєць, а також виставили численні глечики неодмінного супутника свят — кашірі.

На світанку того дня мене збудив голосний бій ба рабанів, що лунав з усіх боків Кумаки і мав тривати протягом багатьох годин. Раптом у мою хату прослизнуло якесь примарне страхіття. Воно було в масці, що зображала огидного звіра, з хижими іклами. Примара мовчки робила переді мною грізні рухи, ніби хотіла налякати мене. По ледь помітній кульгавості я впізнав пришельця.

— Арасибо! — сказав я. — Не вдавай з себе дурня!

Індієць зупинився і зняв з голови маску.

— Білий Ягуар не дасть себе обдурити, — сказав кульгавий і додав якось таємничо: — Але й Арасибо сьогодні не абихто!

— Тому що нарядився такою потворою? — запитав я, показуючи на маску.

— Ні, справа не в цьому… В танці всі покриють голови якоюсь маскою. Але я сьогодні розпорядник на мукуарі, а це велика честь…

Тільки тепер я помітив на його бридкому обличчі вираз дивної гордості. Індієць дістав з мішка, що висів у нього на поясі, дві мараки — ознаки шаманської влади, підняв їх над головою і почав швидко розмахувати. Камінці, що були всередині, деренчливо заторохтіли. В той же час Арасибо багатозначно вп'яв у мене погляд своїх косих очей, роблячи дрібні кроки, немовби пританцьовуючи.

— Хо, хо! — свиснув я від здивування, — То ти так високо сягаєш? Почестей чаклуна тобі забажалося?

— Араваки втратили чаклуна, — відповів він співуче, не перестаючи торохкотіти наді мною. — Аравакам потрібен чаклун!

— Ей, друже, невже? — висловив я свій сумнів.

— Потрібен, потрібен — запевняв він. Його обличчя огидно перекосилося від хвилювання — А хто вбив чаклуна, твого ворога?

— Ти?

— Хто керував рукою Аріпая? Хто поставив череп ягуара?

— Ти? Але ж то мій череп.

— Але ж мої руки встромили його на жердину. А хто відданий твій друг, Білий Ягуаре?

— Ти?

— Хіба я не повинен бути вдячний тобі за те, що ти захищав мене під Горою Шулік, коли інші хотіли мене залишити? Хіба не ти продовжив кульгавому ногу, коли вона була коротка?

Я віддячив йому такою ж мірою, весело нагадавши:

— А хто врятував дитину Лясани від отрути, а мою душу від ганьби?

Арасибо хрипло засміявся, — бо інакше сміятися не вмів, — заховав мараки в мішок, надів маску на голову і, не промовивши більше жодного слова, зник із хати: мабуть, напередодні важливого для нього дня він хотів заручитися моєю прихильністю.

За хвилину Лясана принесла сніданок. Вона мешкала з матір'ю і дитиною близько біля моєї хатини, так само, як це було й раніше на галявині біля Серіми. Коли вона увійшла, в моїй хаті аж засяяло від блиску, який випромінювала ця жінка. А я аж занімів від здивування. Лясана була причепурена, як ніколи: оголену верхню частину тіла вона прикрасила багатьма низками намиста з барвистих овочів і вінками пахучих червоних квітів. Лясана була стрункою жінкою, що рідко трапляється серед індіанок, стан мала такий тонкий, що можна було майже охопити його двома чоловічими долонями. Її тіло, вимащене сьогодні рослинним маслом, приємно пахло. Чорні локони волосся, вимитого в кокосовому молоці, обрамляли обличчя, на якому розквітали в ніжній усмішці привабливі уста, а очі були неймовірно чарівні і настільки вологі, що, здавалося, вони танули в чистій, глибокій безодні.

Сонце, що піднімалося над протилежним берегом озера, своїм рожевим промінням підкреслювало всю привабливість Лясани. Ніколи ще вона не була такою вродливою, як цього ранку.

Я не сказав ні слова, але неважко було помітити моє щире захоплення. Поклавши на широких листях сніданок, Лясана не пішла, а лишилася стояти посеред хати, випроставшись у всій своїй пишності і, весела, мовчки тішилася враженням, яке справила на мене.

І я мовчав, тільки очима запитував, яка причина цього її незвичайного убору. Вона перша не витримала і порушила тишу:

— Сьогодні для мене великий день, — прошепотіла.

— І для тебе теж, — сказав я весело, — Це вже друга заява цього ранку!

— Сьогодні моє свято! — повторила вона поважно.

— Мабуть, не мукуарі? Бо жінки ж не беруть у ньому участі, тільки чоловіки.

— Ні… Я переселяюсь…

— Куди, Лясано?

— До твоєї хати.

Я уважно глянув їй в очі. В них не було ані сліду глузування. Вона говорила дуже серйозно, спокійно, немов це була якась звичайна річ.

— Добре, добре, — підхопив я таким же діловим тоном. — Моя хата просторіша ніж ваша, зручніша…

— Ні, не тому! — перервала вона мене, хитаючи головою, — З сьогоднішнього вечора я буду твоєю дружиною.

— Хо, хо, хо, хо! Дивіться, дивіться! Оце так раптом вирішила сама, не питаючись ні в кого.

— Я питала.

— Кого, мене?

— Я говорила з Манаурі. Він погодився.

— Он як, він погодився! А я? Мене питали?

— Тебе… Адже ти… Я думала, Яне…

Сердешна дуже зніяковіла, а я вдавав з себе дурника і робив вигляд, ніби не розумію її задуму. Моє здивування було для неї майже образою. Вона не знала, як усе це розуміти. Може, вперше Лясана втратила властиву їй самовпевненість. В очах зажевріли іскорки обурення:

— Якщо ти відмовляєш мені, то я можу…

— Ні, ні! Запрошую до себе, будь ласка! Справді, — з мого боку це було безжалісним єхидством, — справді, ти будеш корисна мені, якщо в моїй хаті будеш готувати страву, а не приноситимеш звідкілясь…

Вертикальна зморшка на чолі жінки свідчила про бурю, яка наближалася. Благородний гнів і жаль, які я читав на її смаглявому обличчі, не зменшили її вродливості.

— Страву я приготую тобі завжди смачну, зі мною не будеш голодним, — відповіла вона ображеним голосом і відразу ж додала з блиском в очах, визивно: — А синів твоїх вигодую хоробрими воїнами, Білий Ягуаре.

Перетягати струну далі не випадало. Я підійшов до жінки і, взявши лівою рукою за волосся ззаду, прихилив її щоку до своєї.

— Ні, не звечора ти будеш моєю дружиною, — прошепотів я щиро їй на вухо. — Зараз, з цієї хвилини, я вже твій чоловік!

Побачивши, з яким невимовним полегшенням вона сприйняла моє освідчення, я тут же звернувся до неї жартівливо:

— Але одне ти повинна мені пообіцяти: важливі справи будемо вирішувати завжди вдвох…

У пальмовому гаю був споруджений намет для старшин. З-під тінистого даху зручно було спостерігати за ходом мукуарі. Близько полудня я пішов на видовище разом з Лясаною. За обрядом, жінкам не можна було наближатися до місця, де виконувався танець, але вона користувалася винятковими правами. Всі в Кумаці вже знали, що це «її» день, і дивились на жінку з доброзичливою пошаною.

Ми застали мукуарі в повному розпалі, танці вже тривали кілька годин. Мукуарі мав мало спільного із звичайними обрядовими танцями. Незважаючи на те, що його учасники виконували танцювальні рухи під веселий такт барабанів, суть свята полягала в іншому: у взаємному шмаганні. Всі танцюристи були одягнені в різноманітні маски і під час танцю завдавали один одному болючі удари терновими різками. Мета обряду була ясною: задобрити душу покійного показом того, яких мук завдала його смерть живим, і, найголовніше, — прогнати цю душу від людей, якщо вона мала проти них лихі наміри. Всі дорослі чоловіки повинні були брати участь у танці, що тривав без перерви цілу добу.

Дивлячись на метушню огидних масок і безперервне їх взаємне хльостання, а також весь час слухаючи швидкий ритм барабанів, не можна було залишатись байдужим до цього видовища. Воно притягало всіх присутніх, немов у вир, знесилювало душу, викликало якісь незвичайні настрої, і хоч би й хотів звільнитися від них, то зробити цього вже не було сили. Людина була ніби зачарована. Придивляючись до танців, я запитав Манаурі, що сидів біля мене: