Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 52)
— Вони розв'язали мішок! — заверещав я напівпритомний.
На жаль, так і було. Розв'язали, вийняли попони, а тепер видирали один у одного з небувалою жадністю. Кожний хотів захопити собі частину здобичі.
— Не чіпайте! — кричали ми здалека. — Облиште попони! В них проказа! Смерть! Облиште, сучі діти…
Але де там! Людям було не до того, кожен радів, що захопив свою частину. Їх було більше десятка, а нас лише кілька чоловік. Коли б ми ще мали зброю, може б вона примусила їх схаменутися, послухати. Але зброї у нас з собою не було.
Я швидко підбіг і голосно попередив, яка небезпека криється в попонах. І справді, дехто з індійців, спантеличений моїм великим розпачем і люттю, завагався. Але тоді постать, яка до цього часу залишилася схиленою до землі, наче молилася, рвучко підвелась, і ми побачили Карапану і його обличчя, скривлене від ненависті.
— Не слухайте його! — захрипів він дико. — Немає в цих матах смерті! Я знищив її. Він бреше вам. Він хоче сам усе захопити!
В неслухняній громаді був і Конесо. Під пахвою він тримав попону.
— Вождю! — крикнув я до нього. — Ти штовхаєш плем'я на згубний шлях! Кинь попону, благаю тебе!
Гнів, розгубленість і виклик пробігали по його обличчю.
— Ні! — фиркнув він, — ти не смієш, Білий Ягуаре, ні наказувати нам, ані примушувати нас. Нам належить плата за коня від іспанця. А ти хотів їх плату вкинути у воду, щоб нам нічого не дісталося. Не буде цього!
Я притискав кулаки до скронь, хотів вити, як собака.
— Ти здурів, ти зовсім з'їхав з глузду! — кричав я. — Кажу тобі, в тих матах зараза і смерть білих людей. Педро прибіг і повідомив нас про зраду іспанців. Ми знаємо тепер напевно, що в них згуба…
— Педро прибіг, ми знаємо про це, і тому ми поспішили сюди, щоб ти не встиг знищити попони.
— Ви загинете, якщо зараз же не покинете попони! — переконував я їх, а сам був близький до божевілля.
— Е, не загинемо! Ми не боїмося! Карапана клянеться всіма духами, твердить, що ти помиляєшся… Він прогнав хворобу, якщо вона й була в матах!..
Вони залишалися вперті і глухі. Наші намагання були даремні, наші слова відскакували, мов камінь од скелі. Чаклун реготав, захлинаючись від глузування і лютої радості, і найбільше від того, що переміг мене. Деякі з моїх товаришів хотіли кинутися на серімських жителів з кулаками, незважаючи на їх переважну кількість, щоб силою відібрати повсть. Я зупинив їх, бо, доторкнувшись до попон, вони могли б заразитися самі. Друзі зрозуміли це.
Побачивши, що нікого з засліплених не переконаємо, я наказав швидко відступити. Моє хвилювання пройшло, треба було негайно шукати нових шляхів порятунку. Мала віддаль нашої поляни від Серіми не забезпечувала нас од заразного повітря. Повертаючись назад, я коротко пояснив друзям ознаки багряної небезпеки. Хвороба була характерна неабиякою заразливістю. На тілі виступали плями, підвищувалася температура, кінчалося загальним ослабленням, а для індійців неминучою смертю. Я розповідав це з власного досвіду дитячих років, згадуючи про сумну долю сусквеганнів з долини Аллеганських гір.
— Залишається один вихід: зараз же тікати, — заявив я. — Всі, хто не доторкався до смертоносної повсті, мусить звідси втікати!
— А може, відійдемо тільки до затоки Потаро, де ми заховали шхуну? — сказав Манаурі.
— А скільки це миль звідси? Три.
— Більше як три.
— Думаю, що вистачить, — висловив я припущення. — Тільки щоб піхто з наших не зустрічався в наступні дні з хворими, якщо вони будуть! Це найважливіша умова…
— Чи довго триває пошесть?
— Після кількох днів з'являються перші ознаки, а потім десять, п'ятнадцять днів залишається до смерті — або до повільного видужування.
— А як лікувати цю недугу?
— Я цього добре не знаю. Колись мені казали, що треба лежати спокійно, не розкриватися, коли гарячка палить, мало їсти.
— Якщо так, то ми повинні повідомити Серіму, як належить поводитися хворим, — задумався Манаурі.
— Обов'язково…
Мене втішало те, що друзі серйозно сприймали мої застереження. Ми негайно скликали всіх жителів галявини. Наша шхуна, на щастя, повернулася попереднього дня з затоки Потаро. Отже, тепер залишалося тільки навантажити на неї все майно і запаси, які ми мали, а саме: гончарні, ткацькі верстати, навіть стовпи, стіни і дахи деяких хатин, які нашвидкуруч розбиралися, Люди випереджали одно одного в роботі, щоб якнайшвидше залишити лиховісну околицю. Десятеро варраулів при повному озброєнні, яке одержали від нас, вишикувались перед моєю хатиною в один ряд, немов загін воїнів, після чого Мандука підійшов до мене разом з перекладачем Аріпаєм і попросив дозволу висловитися.
— Слухаю! — вигукнув я, трохи здивований його урочистістю й виправкою.
— З двох причин, пане, — сказав Мандука, — ти не дозволив нам переслідувати іспанців, а ми послухали тебе і скорилися. А тепер дозволиш?
— Тому що причини ці зникли?
— Так точно, Білий Ягуаре! Іспанці виявилися зрадниками — це перша причина. Друга — Педро з нами.
— Правильно, — підтвердив я і зам'явся. — А ви все ж таки хочете їх укусити?
— Ми можемо відібрати у них вогнепальну зброю.
— Не кусаючись?
— Кусаючись.
Я допитливо глянув на Манаурі, який був свідком розмови. Іспанців слід було б провчити за зрадництво, чого не заперечував і Манаурі.
— Погоджуюсь, — сказав я, — але пливіть на власну відповідальність, ми в це не втручаємось. Дамо найшвидшу ітаубу і запас їжі, додамо вам також ще трохи зброї — але потім доповісте, як вам пощастило.
— Доповімо.
Не минуло й півгодини, як варраули швидко помчали вниз по річці. Народжені на воді, вони були найкращими гребцями серед індійців. Ніхто не сумнівався, що вони легко доженуть іспанців.
Тимчасом велика мандрівка в затоку почалася. Разом з нашим родом вирушило понад п'ятнадцять араваків — чоловіків, жінок і дітей. Більшість з них ішли пішки стежкою вздовж берега річки; інші — пливли на шхуні, а решта на численних ітаубах і легких човнах. Люди втікали не лише від поганих вождів і від пошесті, вони хотіли нового життя і несли в серцях надію і радість.
СМЕРТЬ КАРАПАНИ
Затоку Потаро утворювало схоже своєю формою на кишку озеро, яке простягалося паралельно ріці Ітамака і було відділене од неї довгим, вузьким півостровом, настільки вузьким, що в деяких місцях ширина його не перевищувала ста кроків, зате завдовжки він був з милю. На цій косі, вкритій, як і всі прибережні місця, буйною рослинністю, ми й вирішили стати табором. Хатини й курені збудували на другому боці озера, очистивши пущу від дрібнолісся, кущів і бур'янів. Це місце, заховане від ока непрошених гостей, було вигідне для оборони, а коли ми ще виставили варту в обох кінцях півострова, ніхто не міг пройти з боку суші без нашого дозволу. Індійці любили давати всьому назви, і тому зараз же назвали наше селище Кумакою, що на їх мові означало просто півострів.
Щоб добратися до великої пущі, треба було проплисти озеро, ширина якого в цьому місці досягала трьох гонів; трохи далі було до самої Ітамаки. До неї можна було дістатися човном, просуваючись уздовж півострова, а потім гирлом озера, звідки починалися широкі води ріки.
Озеро, — така назва буде точнішою, ніж затока, — багате на чудові, незвичайні краєвиди, дуже радувало око. Щоправда, й тут, як і в інших місцях, берег був укритий неприступними заростями, які похмурою стіною високо піднімалися над поверхнею води і хижо нависали над нею дикою гущавиною, але не всюди. В непрохідній гущавині були великі прогалини, були навіть піщані береги, що золотими смугами входили в воду. Тут, на принадному фоні піску, росли стрункі пальми, а між ними казково чудові асаї і навіть кокосові пальми: аж сюди, за сто миль від моря, забрели ці розкішні доньки солоної води і морського піску. Тут можна було почувати себе, як в раю, якби не жахливо настирливі комарі.
Селище, яке щойно виникло, зберегло родовий поділ на зразок Серіми, і роди будували свої хатини окремими групами, утворюючи немовби різні райони селища. Був і рід черепах, і рід шулік, і рід аракангів, і рід кайманів. Старшини залишилися в Серімі при Конесо, тому ще ввечері першого дня жителі Кумаки зібралися поблизу моєї хатини, щоб провести нараду. При світлі більш як двадцяти вогнищ, між стовбурами лісових велетнів, верхів'я яких утворювало темне склепіння над нашими головами, кожен рід провів вибори нового вождя. Після цих урочистих виборів настала черга обрати й головного вождя. З запалом індійці почали вигукувати ім'я Білого Ягуара. Я рішуче перечив цьому.
— Найкращим вашим начальником буде ваш земляк і випробуваний вождь — Манаурі! — закричав я.
Своєю відмовою я спантеличив більшість присутніх араваків, які по-різному пояснювали мою стриманість, а старшина роду кайманів вигукнув:
— А чи не значить це, що в таку тяжку хвилину ти хочеш залишити нас?
— Що ви, зовсім ні! Я буду разом з Манаурі і з усіх сил допомагатиму йому і кожному з нас.
— Так само, як і досі?
— Так, як і досі.
Вони заспокоїлись і одноголосно обрали Манаурі. Очі у вождя сяяли від радості і щастя, безмежне задоволення відбивалося на його обличчі: здійснилися най-сміливіші сподівання, про які рік тому невільник з острова Маргарита навіть не міг мріяти. Манаурі кинув на мене погляд, сповнений великої подяки і відданості.