Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 51)
Конесо, Фуюді, Пірокай та інші пішли до ітауби іспанців, а повернувшись, були схвильовані, як діти. Особливо Конесо не скупився на вирази свого захоплення від попон.
— Ах, ви, дурні! — охолодив я їх запал і рішуче заявив, що вони не одержать попон. А щоб перестали приставати, я вирішив піти геть.
Опівдні іспанці під'їжджали. Я пішов попрощатися з доном Естебаном, а насамперед з Педро. Я дуже здивувався, побачивши мішок з попонами, що лежав на березі.
— Дуже дякую вам, але ж вони не потрібні мені! — закричав я. — Я казав уже!
— Візьми, добродію, візьми їх! — дон Естебан аж почервонів від доброзичливих умовлянь. — Якщо вони тобі непотрібні, то віддай відважним воїнам з твого загону. Вони заслужили це за влучні постріли. В мішку п'ятнадцять попон…
— Не заперечуй, не відмовляй, Білий Ягуаре! — наполягав також і Конесо. — Може, ці мати все-таки пригодяться на щось…
Іншого виходу не було. Якраз відпливали два човни, до третього вскакувала решта іспанців і індійців чайма. Їх ітауба вже відчалювала від берега.
Коли вони зникли з очей за поворотом річки, ми тісним колом оточили підозрілий мішок. Оскільки раптовий, настирливий прояв щедрості дона Естебана тільки зміцнював мої здогадки, я, не зволікаючи, сказав присутнім про те, що думав:
— Я не вірю дону Естебану, — заявив я, — а до того ж і підозріваю, що в цьому мішку сидить страшний канайма білих людей, який поширює смертельну хворобу. Дивитися на нього можна, але доторкатися — хвороба і смерть!
Мої слова справили велике враження, і люди дивилися на мішок з недовір'ям і жахом. Вони обережно заглядали в його середину, але не бачили нічого іншого, крім щільно збитого сукна. До мішка була прив'язана жердина, і його, мабуть, так і виносили на сушу, тримаючи жердину за два кінці і не доторкаючись до мішка. Біс їх знає! І це також здавалося мені підозрілим.
Арасибо легко штовхнув мене в бік і несміло промовив:
— Білий Ягуаре, я знаю такі закляття, які вб'ють злі чари, знищать хворобу…
— Арасибо, друже! — усміхнувся я. — Цьому лихові, яке сидить в мішку, не допоможе ніяке закляття, залишається зробити тільки одне — викинути мішок у річку, нехай пропаде в морі, чи закопати його глибоко в землі, або, що найкраще, спалити..
Тоді підійшов Пірокай з хитрими, рухливими очима, як у миші; він звернувся до мене:
— То. ти кажеш, що підозрюєш лихо в цьому, але точної впевненості не маєш?
— Так, не маю.
— От бачиш!
Конесо ж, дивлячись сумним поглядом на мішок, тільки вболівав:
— Такий незвичайний подарунок і знищити його! Чи не шкода його знищувати, якщо ти не переконаний в своїх здогадках: може, в цьому мішку не сидить канайма!
— А якщо сидить, то що? — закричав задерикувато Пірокай. — Карапана ж чаклун і вижене будь-якого канайму! Карапана очистить мішок!
— Карапана — ходячий мрець, — гнівно вигукнув на це Манаурі. — Карапана не живе!
Зухвалий викрик справив на всіх велике враження. На нього реагували по-різному, бо якщо наш рід бурхливо схвалював засудження чаклуна, висловлюючи свою пошану вождеві, то деякі люди з Серіми аж тряслися від обурення, а Пірокай навіть підскакував, немов хотів видряпати очі братові;
— Брешеш, негідний собако!
Я наказав усім заспокоїтися.
— Ще ворог не проплив і милі, а цей півень, — вигукнув я, вказуючи на Пірокая, — кричить, наче орел!
Серед воїнів нашого роду почувся сміх.
— Манаурі має рацію, — говорив я далі. — Карапана не живе для племені. Ви не маєте чаклуна. Коли небезпека нависла над Серімою, Карапана сховався, як боязлива гадина. Карапана! Хто був причиною того, що половина ваших братів покинула Серіму і не хоче жити з вами?., Карапана!
Прихильники чаклуна — а їх була мізерна купка — не наважилися чинити опору, захищаючи його, і незабаром люди заспокоїлись. Я наказав нашим воїнам вкинути проклятий мішок у річку, але Конесо так молив, так гаряче просив, щоб зараз не нищити попон, що я, нарешті, погодився. Я не хотів дратувати головного вождя, тим більше, що він присягав мені всіма святими, ніби особисто простежить, щоб ніхто не доторкався до підозрілого подарунка.
І так минув день у повному фізичному і душевному спокої. З від'їздом іспанців у кожного з нас наче спав тягар з серця, і життя пішло своїм руслом. Тільки наша галявина перетворилась у військовий табір, бо й справді половина жителів Серіми перейшли на наш бік. Вони швидко будували курені, поралися то тут, то там, радісне піднесення відчувалося в гомоні голосів і всій цій метушні.
Для впевненості Конесо за моєю порадою вислав слідом за іспанцями чотирьох розвідників на двох легких човнах. Вони мали протягом кількох днів уважно стежити за їх просуванням. У той же час кілька воїнів з нашого роду взяли великого човна і попливли до Катаві за здобутою в іспанців ітаубою з запасами провізії. Надвечір вони повернулися з нею.
Зараз же після від'їзду іспанців я сам розрізав пута Мандуці, який лежав у моїй хаті, і наказав повернути йому і варраулам усю зброю. Короткочасну неволю молодий воїн переніс стійко і ні про що не просив мене.
— Це було не покарання, хоча ти й заслужив його! — заявив я. — Цього вимагала необхідна обережність.
— Знаю, Білий Ягуаре! — відповів він жваво. — Я не підведу тебе в майбутньому.
— Хочеш тут залишитися? — здивовано запитав я.
— Ми хочемо служити у тебе, перш ніж прийдуть акавої. Ми хочемо навчитися стріляти з мушкетів…
— Гаразд, але рушниць пізніше ми вам не віддамо, вони всі нам необхідні.
— Якщо дозволиш, ми відберемо їх у іспанців.
— Як це відберете?
— Позич нам меншу ітаубу і дозволь поплисти за доном Естебаном…
Юнакові не бракувало фантазії, був він також кмітливий і мужній.
— Мандуко, ти молодець, але щоб бути воїном, крім відваги, треба розуміти, що таке благородство! Іспанці мирно залишили нас, і цей мир ми збережемо.
— Ми, варраули, не укладали з ними миру!
— Оце так! Ви ж наші союзники, і наш мир зобов'язує також і вас. Але є й друга причина, щоб не пускати вас до іспанців: з ними перебуває наш друг Педро, і ви б могли влучити в нього. Цього не можна робити!.. Не можна тобі плисти, Мандуко!
Вони не попливли. А незабаром сталися події, які перевернули все догори ногами, безжалісно порушили короткотривалу тишу над Ітамакою. Після ночі, коли світанок сповіщав про надходження нового дня, мене примусив прокинутись незвичайний шум на нашій галявині. Зовні йшили переривчасті голоси і тупіт, який наближався до нас. Тінь заслонила вхід до хати, і знайомий задиханий голос гукнув до мене. Я скочив на ноги.
— Педро, це ти? — ледве видавив я з себе.
— Так, це я — Педро! Я втік, щоб попередити тебе…
— Що трапилося?
— Ці попони! — юнак важко дихав, — ці попони… отруєні… Заражені чумою…
— Ага!
— Rosa… rosa![6]
Я не знав, що означає «rosa», але з того, що коротко сказав мені Педро, я зрозумів, що це був кір. Отже, моє погане передчуття не обмануло мене, здійснилося.
— Як ти про це дізнався? — запитав я, швидко одягаючись.
— На вечірньому привалі дон Естебан розбазікався і хвалився тим, як він обвів тебе навколо пальця. Він задумав помститися за те, що ти його принизив. Отруєні пошестю попони він віз із собою для тих індійців, яких належало знищити, бо вони перешкоджали замірам іспанців. Тому він так і нав'язував тобі ці попони, щоб позбавити тебе загону…
— Але це страшна зараза. Не тільки загін, все плем'я могло загинути…
— А йому що! Тільки б твоя влада пропала, твій вплив пропав, він так вихвалявся і грозився, що в мене аж волосся дибом ставало.
— Як ти зумів утекти?
— Вночі я забрав маленький човен, який дон Естебан брав із собою в похід, і кинувся навтікача. Недалеко від того місця, де ми стояли табором, я зустрів аравакську розвідку. Я розповів людям про все, і вони допомогли мені веслувати. І ось я тут.
Я обійняв його сердечно, схвильований таким проявом дружби, але в той же час турбувався за нього.
— Але ти розумієш, Педро, що вже не зможеш більше ні повернутися до дона Естебана, ні з'явитися в Ангостурі?
— А що мені там робити? Мені огидні такі зрадники, я не хочу мати з ними нічого спільного. Будемо знову разом, Яне, аж до того часу, коли я поїду на північ, в Куману. Думаю, що така можливість буде в майбутньому… Я радий, що ми знову разом…
— Однак, може, довго доведеться чекати!
— Ну й хай собі! — його очі сміялися від задоволення.
Не гаючи часу, я, Манаурі, Арнак і декілька воїнів без зброї, — та й навіщо вона — побігли, щоб кинути мішок з попонами у річку.
Тимчасом…
Ставало світліше. Навколо все виразніше вимальовувались предмети, а коли ми вибігли з ліска на серімську галявину, погане передчуття стиснуло серце. Ми побачили, що біля нещасного мішка відбувалося щось незвичайне. Там метушилися люди якось особливо рухливо і схвильовано. Вони піднімали щось із землі, розподіляли між собою.