Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 49)
Фернандо все ще не міг відхекатись і переривчастим голосом розповідав про те, що сталося, весь час боязко оглядаючись в той бік, звідки прибіг, і нарешті вигукнув:
— Senior commandante! В лісі повно ворожих індійців!.. Вони переслідували мене!.. В них рушниці!..
— Вони стріляли по тобі?
— Не знаю. Але я бачив, що в них були рушниці.
— Скільки їх?
— Весь ліс кишить ними!
Дон Естебан зблід ще більше і, кусаючи губи, похмуро дивився перед собою. В голові його виникали невеселі думки.
— Отже, ми союзники іспанців у даних умовах, — продовжував я речення там, де перервав його хвилину тому, не змінюючи ні тональності голосу, ні виразу обличчя, немовби Фернандо і не з'являвся. — Я вимагаю, щоб усі ви, як і губернатор в Ангостурі, у ваших же інтересах, визнали мою верховну владу над племенами араваків і варраулів.
— І варраулів? — запитав дон Естебан, насупивши брови.
— І варраулів. Ми уклали нещодавно з їх головним вождем Оронапі священний союз і тепер складаємо ніби один народ. Хто скривдить будь-якого варраула, — той стане нашим ворогом, хто б він не був — акавой, голландець чи хтось інший.
Я зробив наголос на два останні слова.
— А якщо губернатор не погодиться на це самоуправство? — фиркнув дон Естебан жовчно.
— То я правитиму й без його згоди! — підвищив я задерикувато голос. — І запевняю вас, що від цього часу, хочете ви цього чи не хочете, всі оселі племен варраулів і всі північні араваки будуть під захистом моїх мушкетів.
Індійці, які стояли біля мене, були дуже схвильовані моїми словами. Вони добре знали, що я не кидаю слів на вітер. У цьому вони переконалися хоча б під час сьогоднішніх подій, коли я переміг ворога у словесній боротьбі і нав'язав йому свою волю. З усіх боків вони дивилися на мене поглядом, сповненим вдячності і пошани, навіть старшини і ті по-дружньому поглядали на мене. В той же час вони крадькома дивилися на дон Естебана, думаючи, що запальний іспанець почне метати грім і блискавку від злості і покаже мені свої зуби.
Але нічого подібного не сталося. Правда, він показав свої зуби, але в широкій посмішці. Дон Естебан встав і простягнув мені руку. Ми потиснули руки один одному.
— Що подумає губернатор, — вигукнув жваво іспанець, — це вже його справа. Я згоден, щоб пан керував двома племенами. Доне Жуане, ти сатана, я повторюю це! Я не хочу, щоб ти був моїм ворогом! Хай дружба і союз єднають нас! Захищайтеся від акавоїв, бог з вами, я вже від вас не хочу нічого!
І, обіймаючи мене, він дивився мені в очі, осяяний сердечною доброзичливістю, яка йшла від його слів і посмішки. Але його погляд, так як і раніше, був таємничо чужий і проймав до самих кісток.
— «До всіх чортів! — подумав я собі. — Чи справді в тому погляді ховається якась зрада? Щоб йому трясця з його подвійним виразом обличчя, може й мимовільним, випадковим, але таким разючим!»
Коли Манаурі переклав мого слова, серед араваків вибухла велика радість. Веселі крики чулися з усіх боків і відбивались луною серед хатин. Індійці скандували одне слово: «Жу-ан! Жу-ан!» Ритмічно вимовляли та виспівували всією громадою. Це було моє ім'я іспанською мовою. Всі вже знали аж до самої пущі, що події змінилися, і нікого звідси іспанці не заберуть в Ангостуру. Двадцять три полонені давно розійшлися по хатинах, якнайшвидше забираючи зброю і своє майно, і разом з родинами поспішали переселитися на нашу поляну.
Тим часом Конесо, дуже радий з того, що так скінчилося, готував пишний банкет для іспанців і для нашого роду. Але я стримано пив кашірі і наказав своїм друзям також бути обережними. Почалися танці, співи, серед яких раз у раз вигукували, мов радісне гасло: Жу-ан! А серімські дівчата надмірно кокетували з іспанцями і індійцями племені чайма.
До мене підійшли Конесо і Фуюді, вже напідпитку, хитаючись, і надмірно почали дякувати мені. Потім Конесо нагадав, що він хотів би щось подарувати іспанцям, і запитав мене, чи я дозволю дати їх коня. Я охоче погодився на це, тому що наша кобила в тих непрохідних лісах була нам не потрібна, а крім того, вона почала худнути, ось-ось дасть дуба. Таким чином, трофей, колись взятий у іспанців, знову мав повернутися на льяноси.
В той час як на майдані в пополудневі години торжество було в розпалі, а його учасники веселилися серед шумного піднесення, в інших частинах Серіми все кипіло від гарячкового, але майже безшумного руху. Там відбувався переворот, якого досі ще ніколи не було в племені і який мав зовсім змінити склад родів. Усі родини, яким загрожувала мстива влада чаклуна Карапани і негідника Конесо, збирали своє майно і йшли на нашу поляну під захист Білого Ягуара. В цьому їм ніхто не міг перешкодити, бо зараз усі ставилися з пошаною до нашої сили.
Незабаром весь наш рід залишив бенкет і повернувся до своїх осель. Цього дня ми перемогли без кровопролиття, чому були дуже раді. Я по черзі дякував від щирого серця всім воїнам, а найбільше чотирьом чудовим стрільцям, які так влучно стріляли, а також тим трьом, що стріляли в пущі. Досхочу насміявшись з того, як нагнали неабиякого страху на іспанців, ми взялися до дальших невідкладних завдань. Арнак, який заступав усе ще відсутнього Манаурі, розміщував прибулих по окремих хатах. Вагуру і частину воїнів з нашого роду я вислав у дозор. Решту тримав під зброєю, бо доки хоч один іспанець залишався над берегом Ітамаки, мир був ненадійний.
Але ніщо не порушувало спокою. Бенкет у Серімі тривав до вечора, потім люди пішли спати. Іспанці і індійці чайма спали над річкою біля човнів, араваки — по хатах. Усі були змучені, п'яні, пересичені. І коли надійшла ніч, уже тільки пуща і прибережні хащі, як і завжди вночі, порушували тишу.
БАГРЯНА ЧУМА
Але спокійно було тільки до половини ночі. Потім раптом збудив нас відгук кількох пострілів з мушкетів, що пролупали на серімському майдані один за одним. Це був відгомін якогось бою. Ми вискочили з хати і з зброєю напоготові всім гуртом побігли щодуху до місця пригоди.
Ще здалека в іспанському таборі помітили незвичайний рух. Кілька наспіх розпалених вогнищ освітлювали берег ріки, і при їх світлі ми побачили немов мурашник розлючених людей. Я наказав загонові заховатися в темряві за два гони від табору, а сам з Арнаком пішов далі.
— На нас напали! — обурено вигукнув до мене дон Естебан, ледве ми наблизилися. — Зрада! Ганьба!
Це здалося мені просто неймовірним.
— Хто ж насмілився б напасти на вас?
— Хто насмілився б! — люто передражнював іспанець. — То пан капітан знає чи, може, тільки прикидається?
— Присягаюсь усім святим, що не знаю!
— То хто це, — повторював іспанець завзято одне й те ж. — Це панські червоні любимці, це панські аравак-ські вихованці?
— Цього не може бути. Вам щось примарилося.
— Присягайся, що це неможливо, присягайся, що марилося, а потім глянь туди.
Він показав на берег річки, де майже над самою водою лежав труп індійця.
— Хто це? — запитав я, остовпівши.
— Один з ваших розбійників. Ми підстрелили його, шкода, що тільки одного.
— Скільки їх було?
— Багато.
— Вони прийшли з селища?
— Біс їх знає! Мабуть, річкою припливли.
— Вбили когось?
— Ні, це наше щастя. Тільки поранили ножами двох білих. Ви дорого заплатите мені за зраду!..
Загадковий випадок звалився на мене, наче грім. Я був не менш розлючений, ніж дон Естебан, і так приголомшений, що добру хвилину не міг зібратися з думками. Все жахливо плуталося. Які ж це неслухняні безумці наварили нам каші? Я наказав перенести труп ближче до вогнища і придивився до його обличчя. Я не знав убитого, не впізнав його і Арнак.
Пришкандибав з обвислою щелепою Конесо, ще не витверезившись, з дуже безглуздим і переляканим обличчям. Він довго вдивлявся в обличчя мерця, перевертав його на всі боки, нарешті подивився на дон Есте-бана і запевнив його розгнівано, з єхидною перекривленою пикою:
— Це не наш! Чужий!
Іспанець хотів кинутися на нього, вважаючи, що він бреше, але інші жителі Серіми підтвердили слова вождя так переконливо, що дон Естебан завагався.
— Це варраул! — заявив раптом Аріпай, який підійшов пізніше за нас. — Я їх добре знаю. Це варраул!
Конесо ще раз уважно подивився на мерця і похитав головою:
— Так, тепер впізнаю! Це варраул!
Я згадав Мандуку і його варраулів, які розмістилися в одній з хатин на нашій поляні. У мене виникла підозра. Нічим не виявляючи своїх здогадок, я звернувся до іспанця:
— Якщо я не помиляюся, то солдат вашої милості, який учора прибіг захеканий з лісу — Фернандо, так його ім'я, здається, — говорив про полонених, які начебто звільнилися…
Дон Естебан процідив крізь зуби щось наче про прокляті береги і нічого не відповів. Він мусив переконатися, що це був напад варраулів, бо почав вимагати від Конесо виставити посилену варту на решту ночі, що слухняно і квапливо було виконано. Втихомиреним іспанцям ми побажали доброї ночі і залишили Серіму.
Повертаючись назад, я повідав Арпакові мої підозріння щодо варраулів.
— Так, це, напевно, вони, це вони вчинили напад, — шепнув зажурений Арнак. — Але Арінай свідок, що я сумлінно виконав твій наказ і пояснив їм, щоб нізащо в світі не сміли виходити з сховища. Що ми з ними зробимо?
— Ходімо до них!
Ми пішли всім загоном, взявши Аріпая за перекладача. По дорозі захопили смолоскипи, але запалили їх аж на місці, після того оточили хатину, яку варраули не повинні були залишати.