Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 38)
— Говори голосніше, щоб усі чули, хто послав?
— Карапана… чаклун.
— Він давав тобі листя кумарави?
— Да… давав.
— І що наказав робити з цим?
— Наказав його покласти до… до дитини Лясани, де вона спала.
— Скільки разів ти це робив?
— Три… ні, чотири рази… чотири…
— Дитина мала вмерти?
— Так, так, мала…
— Щоб вина впала на Білого Ягуара?
Але в цю хвилину полоненого знову охопив жах, і він розридався, та вже досить було того, що Канахола сказав. Люди чули, зрозуміли: злочин Карапани був явний, ніхто не міг сумніватися в його вині.
Прибіг батько хлопця, розбуджений нашим гінцем. Його присутність була вже непотрібна, адже хлопець визнав вину. Було видно, що Аріпай — так звали батька полоненого — був чесною людиною і, мабуть, навіть не знав про темні справи свого сина. Канахола примусили повторити своє визнання, висловлене хвилину тому. Батько з сумом слухав, приголомшений. Він безтямним поглядом дивився то на нас, то на сина.
— Що ви з ним зробите? — нарешті запитав він.
Було кілька таких, що вимагали негайної смерті молодого винуватця, разом з цим посилаючись на віковічні звичаї племені. В той же час більшість не так суворо засуджували учня чаклуна, вважаючи, що Канахола був лише знаряддям у руках справжнього винуватця. Ці, поміркованіші, не хотіли його смерті, а коли спитали, яка моя думка, я рішуче підтримав їх. І юнака розв'язали, наказали йти з батьком.
— Стеж за ним! — попрощався я з Аріпаєм. — Краще тепер дивись за сином! Не віддавай його в нечесні руки…
Індієць радів, що Канахоло вийшов цілий з такої справи, але обличчя у нього залишалося сумним.
— Мій син, — відповів він похмуро, — не в моїй опіці. Він належить чаклуну. До нього й повинен повернутись…
Наступного дня аравакські хатини облетіла сумна звістка, що Канахоло раптово вмер. Нещасного хлопця знайшли мертвим на краю пущі, недалеко від Серіми, без жодною сліду насильства… Люди нашого роду сприйняли новину дуже спокійно: вони сподівалися, що так трапиться, що така кара спіткає неборака, який відкрив, хоч і не за власним бажанням, таємницю чаклуна.
ДАНИНА
Визнання Канахоли, спійманого на гарячому, розвіяли безглузді підозріння про те, що я маю душу перевертня. Але справжній злочинець залишився непокараний. Хитрий чаклун добре вмів викручуватися. Він користувався в племені великим авторитетом. Усе було проти нього, навіть смерть Канахоли, але люди з Серіми були настільки боязливі, затуркані, що не сміли підняти бунту. Вони воліли краще повірити неправдоподібним словам чаклуна, який поширював чутки, ніби з Канахолою не все гаразд: хто знає, якими негідними засобами видавили визнання у роззяви, а може молокососові таємно підкинули отруєне листя. Коротше кажучи, Карапана напускав ману, і деякі люди Серіми від страху чи для вигоди підтакували його брехні.
В колі близьких друзів ми гаряче сперечалися, що робити далі. Вирішили, що впливи чародія навіть тепер, уже частково підірвані, були ще дуже сильні, а знищення чаклуна здалося нам зараз неможливим, бо це обов'язково викликало б криваву завірюху в племені.
Тому ми повернулися до попереднього рішення — залишити Серіму, і тепер закінчували останні приготування. Весь наш рід, як один чоловік, поспішав з від'їздом, кожному стали поперек горла злочинні махінації чаклуна. В ці останні дні ще більш зміцніли узи дружби між мною і членами роду, узи довір'я і віри в нашу спільну мету.
Незабаром стало відомо, що й Серіма вже не була єдиним, згуртованим табором людей, об'єднаних спільною думкою. Довідавшись про паш намір покинути ці місця, багато індійців виявили бажання йти з нами. Вони не хотіли залишатися під владою грізного чаклуна. Це було в їх волі, ніхто не мав права заборонити їм мандрувати, бо такі вже були у араваків звичаї. Але їх наміри, звичайно, розізлили Карапану, а також занепокоїли і головного вождя Конесо. Щоб запобігти розладу в племені, — чого обидва вони найбільше боялися від першої хвилини нашого прибуття, — в зрадницькій голові чаклуна народився жахливий план нападу на нас і повного… знищення якщо не всього роду, то принаймні його найголовніших членів, не виключаючи ні Манаурі, ні Педро, ні Лясани. На щастя, доброзичливі люди заздалегідь попередили нас, ми були напоготові і пильно стежили за рухом у Серімі. Не випускаючи зброї з рук, ми в той же час готувалися до швидкого від'їзду.
І ось у таку напружену для обох сторін хвилину сталися несподівані події, що повністю зруйнували всі добрі й лихі наміри.
Того дня, майже через дві години після сходу сонця, з ліска, що відділяв оселю головного вождя від наших халуп, вибігли два жителі Серіми і, дуже схвильовані, рушили до нас. Ні, це була не хитрість, як ми спочатку подумали. Індійці, ще здалека побачивши нас, не переставали вигукувати якісь незрозумілі слова.
— Невже це так? — звернувся я до Арнака, пройнятий поганим передчуттям. — Іспанці?!
— Так! Кричать, що іспанці! — відповів мій товариш не своїм голосом.
На наші тривожні крики з кожної хатини, з кожного куреня, які були поблизу, повибігали люди, схвильовані незвичайною подією.
Тимчасом індійці, захекані, наблизилися до нас, ледве тримаючись на ногах. Вигляд у них був жалюгідний: мабуть, не тільки швидкий біг, але й загроза, яка нависла над ними, знесилили цих людей.
— Іспанці!!! — важко дихаючи, гукали вони. Їх очі бігали, як у напівбожевільних.
— Іспанці… Там!..
— Де? — гримнув на них Манаурі.
— У нас в Серімі… припливли… висадилися! Іспанці!
Тривожна звістка впала наче грім: іспанці! Адже всі люди нашого роду ще недавно перебували в іспанській неволі і знали, що таке іспанське пекло, всі, за винятком Арнака і Вагури, які були в англійській неволі. Іспанці — це звучало для індійця як прокляття. І де б воно не лунало: чи на безлюдному острові, чи в льяносах під горою Шулік — всюди ми повинні були мужньо захищатися від їх нападів.
Ось чому не в одного із нас закалатало серце.
— На вас напали? — запитав Манаурі. — Когось убили?
— Ні, не напали.
— Бою не було?
— Ні.
— Всі ваші встигли втекти з Серіми?
— Ні, не всі. Іспанці з'явилися зненацька. Тільки декому пощастило втекти.
— То, виходить, іспанці й не починали бою?
— Ні, не починали, тільки вийшли на берег, озброєні до зубів, у них дуже грізний вигляд…
— Скільки їх?
Гінці, все ще не віддихавшись, не могли встановити кількість прибулих: один казав, що їх стільки, скільки пальців на двох руках, а другий твердив, що десять раз по стільки.
— Ні! — заперечив перший. — Іспанців небагато, серед них більшість — індійці.
— З якого племені?
— Ми не знаємо їх, це якісь чужі.
— На скількох човнах вони припливли?
— На п'ятьох.
— Великих?
— Так, на ітаубах.
— Ні, не на п'ятьох, — поправив другий гонець, — на трьох човнах.
— А чого прибули, не знаєте?
Вони не знали, навіть не догадувалися. Могли ствердити лише одне: що іспанці, хоч бою і не починали, поводилися владно, визивно, як жорстокі господарі, як ті, що приходять з погрозою, а не як гості. Вони несли нещастя і недолю, сіяли тривогу…
Перезирнувшись з Манаурі і Арнаком, я наказав усім присутнім бігти за зброєю і негайно прибути до моєї хатини. На щастя, майже всі залишилися на місці, бо вже заздалегідь були напоготові.
Біля мене стояв Педро. Коли він почув, що прибули його земляки, майже вся кров відхлинула у нього від обличчя, і воно стало таке бліде, мов у привида. Я злегенька штовхнув його ліктем.
— Ну що? — звернувся я до нього іспанською мовою, якої він мене навчив. — Прибули?..
Педро був такий розгублений, що не зміг би навіть полічити до п'яти. На його приємному, відкритому обличчі, яке завжди викликало почуття довір'я, з'явився вираз повного остовпіння.
— Чи… — заїкався він, сповнений боязливої непевності, — чи…
— Звичайно, ти вільний і можеш їхати з ними, куди захочеш…
— О пане!.. Дякую!
— Е, Педро! — засміявся я. — Ти вже такий чужий, що відразу величаєш мене «паном»?
— Ні… Пробач, будь-ласка, Яне… У мене в голові все пішло шкереберть…